“В Україні не вдалося забезпечити автономію закладів загальної середньої освіти” – Ігор Лікарчук
Учора проїхав за кермом майже 500 км. Багато думав про освіту, проїжджаючи населеними пунктами, де років п’ятнадцять тому відкривав школу-новобудову, а тепер там стоїть школа-пустка…
Продовжуючи роздуми про зміни в українській освіті за останні тридцять років, висловлю третю думку.
Не вдалося в освіті України за тридцять років забезпечити автономію закладів загальної середньої освіти. Хоча б у рамках вимог до юридичної особи Цивільного кодексу України.
Ця автономія розпочинається, образно кажучи, із власної шкільної бухгалтерії, і закінчується оригінальним освітнім процесом…
Немає шкільної автономії, незважаючи на те, що чинним законодавством вона передбачена і гарантована. Більше того, якщо іще десять років тому процеси утвердження фінансової автономії розвивалися, то сьогодні в більшості випадків вони скорочуються.
Причин цьому дві.
Перша – децентралізовані органи влади ніяк не хочуть випускати з рук освітні фінанси. А витрати на освіту в деяких громадах складають левову частку бюджету. Хто ж випустить з рук курку, котра може нести золоті яйця? Золоті яйця – не для освіти. От і зберігають та леліють на місцях оте ганебне породження радянської системи управління освітою – централізовані бухгалтерії. Тридцять років леліємо!!!!
Друга – професійна і моральна неготовність багатьох керівників шкіл бути ефективними менеджерами. І не тільки керувати, даючи вказівки й шикуючи вчителів, але й відповідати за своі діі. Та ефективно розпоряджатися фінансами і заробляти кошти. Бо вони звикли бути цапами-відбувайлами і «мальчиками для поручений» для власників закладів освіти та їхніх органів управління освітою, а не господарями. Тому й автономії бояться та не сприймають. Такі директори зручні й вигідні системі. Й вона їх тримає.
Поєднуючи перший та другий чинники, можна сміливо стверджувати, що система, в якій немає реальної автономії закладів освіти, на розвиток не приречена. Навіть, якщо плани розвитку є. Вона приречена на стагнацію. Що, врешті, й має місце.
Ігор Лікарчук
