Освіту в Україні реформують досвідчені менеджери, а не педагоги
Для реалізації освітніх реформ маємо команду з гончара-бібліотекаря, продавця, бухгалтера і соціолога.
Інформує Oсвіта.ua.
Чи можуть бухгалтер, продавець і соціолог бути заступниками міністра освіти, а сам міністр – гончарем-бібліотекарем? «Можуть», – відповіли мені, бо «це політичні посади», «від них нічого не залежить» і «критиці потрібно піддавати справи». Тож я спочатку вирішила не публікувати цю статтю, хоча компетентність очільників МОН все частіше викликала сумніви стосовно галузі, якою вони керують.
Однак, коли освітній комітет ВРУ двічі визнав роботу МОН незадовільною (у підготовці підзаконних актів до Закону «Про дошкільну освіту» та використання коштів субвенції), я все ж таки вирішила опублікувати даний матеріал.
Маю підозру, що це не єдине «неналежне виконання» Міносвіти. Таких прогалин стає все більше, що, на мою думку, напряму залежить від невідповідності освіти та попереднього трудового шляху наших МОНівців. І цих чинників відмітати не слід, саме через «неналежне виконання справ».
Отже, МОН очолює міністр Оксен Лісовий за підтримки цілої когорти заступників, серед яких особливе значення мають Михайло Винницький і Андрій Сташків, призначені в 2023. «Андрій відповідатиме за середню освіту, а Михайло – за вищу. Для мене важливо, що і Андрій, і Михайло не лише чудові менеджери, а й сильні практики», – заявив міністр.
Пана міністра залишимо на «десерт». І, хоча Сташків наразі має в Міносвіти інший напрямок роботи, він певний час опікувався школами. Тому хотілося б знати, яку «сильну практику» мав на увазі очільник міністерства, бо ситуація здається мені дещо дивною.
Як повідомляє всезнаючий Гугл, Андрій Сташків, «у 2005 році здобув у Західноукраїнському економіко-правничому університеті ступінь магістра за спеціальністю «Облік і аудит». 2019-го – другу вищу освіту в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Отримав ступінь магістра за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування». У 2006–2018 був приватним підприємцем, працював головним бухгалтером ПП, інспектором, заступником начальника відділу Держаудитслужби в Івано-Франківській області». Тобто за освітою і сферами діяльності працював з фінансами.
Хтось бачить тут якийсь натяк на зв’язок з освітянською сферою? Утім, як можна побачити те, чого немає. Проте у 2018 році, діяльність Сташківа здійснює різкий поворот, і от він вже заступник директора обласного Департаменту освіти і науки Івано-Франківської області.
Пояснення, яким чином, по суті, бухгалтер опинився на цій посаді, я не знайшла ніде. Якби Сташків був призначений, наприклад, головним економістом, чи, знову-таки, бухгалтером, і в департаменті освіти робив те, на що вчився, за що отримав ступені магістра і з чим увесь час мав справу. Але ж ні! Тому абсурдно виглядає, як, не маючи ні відповідної освіти, ні дня не проробивши в школі, без жодного освітянського досвіду, він опікувався НУШ. «За його координації впроваджувалася реформа НУШ: оновлення освітнього простору, навчання вчителів, формування мережі шкіл», – уточнює той самий Гугл.
Пізніше комусь таки розвиднілось, і Сташків розробляв нормативні документи «… освітньої субвенції, методичних рекомендацій щодо методології особливостей здійснення закупівель у сфері організації харчування в закладах освіти та інших».
Здавалося б, це він і надалі повинен робити в МОН. Та 19.05.2023 його кар’єра здійснює черговий кульбіт, у результаті якого Сташків опиняється на посаді заступника міністра МОН з питань середньої школи. Якщо підрахувати, то до цього призначення його «сильна практика» в освіті складала 5 років. Аж тут комусь знову розвиднілось, і Сташків, продовжуючи бути заступником міністра, вже займається в міністерстві фінансами.
Було б цілком логічно замість Сташківа призначити опікуватись школами практикуючого освітянина. Але, оскільки логіка та МОН – речі не сумісні, тому МОНівці залишились вірними собі, і середньою освітою в даний час керує людина, дотична до всього, окрім середньої освіти.
Цитую з офіційного сайту МОН:
«Надія Кузьмичова 1985 р. н. Має вищу освіту, здобувши ступінь магістра соціології в Запорізькому національному університеті (ЗНУ), де продовжила навчання в аспірантурі на кафедрі соціології.
З 2012 була власницею та генеральною директоркою компанії «Marketing and Legal Solutions», яка спеціалізується на соціологічних та маркетингових дослідженнях, а також бізнес-консалтингу.
З 2008 до 2017 викладала на кафедрі соціології ЗНУ. Має 11 років педстажу. До 2018 очолювала Центр незалежних соціологічних досліджень ЗНУ.
З 2020 року була співзасновницею і генеральною директоркою компанії ТОВ «Глобал Едьюкейшн». Під її керівництвом у 2021 році було відкрито Центр креативних технологій TUMO в Києві, який надає альтернативну практико-орієнтовану освіту для підлітків у віці від 12 до 18 років.
З 2022 року навчається на магістерській програмі з глобального менеджменту в Американському університеті Києва.
З 2023 року координує стратегічні проєкти МОН України та була радницею Михайла Федорова. Призначення Надії підсилить команду МОН для реалізації важливих освітніх реформ».
Остаточно заплутавшись у різнобіччі вподобань пані Кузьмичової, я звернулась за порадою до професійного юриста. «Зазвичай, якщо людина займається водночас різними видами діяльності, то вона толком не робить нічого», – таким було його перше враження від знайомства з трудовим шляхом цієї пані. Вона викладала соціологію, консультувала приватний бізнес, популяризувала ІТ-технології, надавала позаурочні освітні послуги.
Правда, освітні послуги не мали нічого спільного зі школою. І її власна освіта дала їй знання, як вести бізнес і аж ніяк не уроки. І магістратура – то не ознака якихось особливих досягнень чи талантів. І ступінь магістра отримує ледь не кожний випускник вишу.
Ні юрист, ні я так і не зрозуміли, що це за «освітні стратегічні проєкти» і які такі «ключові посади», якщо за гарними назвами приховані фірми, у яких зареєстровано 1–2 людини і які працювали досить короткий період часу. І чому МОН не вказало, що ті фірми мали конкретний бізнесовий напрямок, надаючи платні послуги. До того ж, Кузьмичова викладала на кафедрі соціології ЗНУ не 11 років, а 9. Де поділись два роки, не знає навіть розумашка Гугл. Хіба що, в МОН не вміють правильно відняти 2008 від 2017.
Інший заступник, Михайло Винницький, відповідає за вищу школу. Народившись у Канаді і будучи її громадянином, він одержав диплом бакалавра з історії та філософії Університету Ватерлоо і ступінь магістра з суспільних наук, захистив дисертацію «Культурні перетворення в секторі новостворених підприємств пострадянської України». Обіймав посаду менеджера з продажу, а потім – віцепрезидента з маркетингу у досить солідній канадській компанії.
Переїхавши у 2003 році в Україну, Винницький став викладати авторські курси «Економічна соціологія та соціологія підприємництва», «Політична соціологія та соціологія еліт». 20 років викладав на кафедрі соціології у Києво-Могилянській академії, в Могилянській та Львівській бізнес-школах. З 2014 по 2020 рік був радником трьох міністрів освіти і науки України. У 2019–2022 роках очолював секретаріат Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Виходить, ця людина таки має відношення до системи вищої освіти в Україні і неабиякий досвід?
Але далі всевидющий Гугл конкретизує: «за роки проживання в Україні Михайло Винницький консультував численні компанії з питань управління продажем та організаційного розвитку. Консультаційну діяльність Михайло проводить як доповнення до викладання на програмах управлінського розвитку, а також МВА у Львівській бізнес школі УКУ. У 2006 заснував Президентську програму МВА (для власників-засновників підприємств) у Києво-Могилянській бізнес школі».
Якщо все це узагальнити і спростити, то пан Винницький упродовж усієї своєї «сильної практики» вчив, як вигідно щось продати чи купити. А ще, ніяк не збагну, які поради він надавав трьом попереднім міністрам, і яким чином не один рік забезпечував якість вищої освіти, якщо на сьогодні сам визнає, що якість ця не дуже якісна?
Питання, чому Винницький покинув успішний бізнес у благополучній Канаді та перебрався у воюючу Україну, залишається відкритим. Деякі міркування з цього приводу є, але, як свідчить народна мудрість, «Не спійманий – не злодій».
Таким чином, систему освіти в Україні реформують досвідчені, високопрофесійні підприємці з досвідом роботи на економічній ниві, але аж ніяк не на освітянській. Тому міністр не помилився, коли абсолютно аргументовано назвав їх «чудовими менеджерами» та «сильними практиками». Чомусь приховавши, що це стосується бізнесу і не має ніякого відношення до отримання українськими дітьми та молоддю якісних, безкоштовних, доступних знань у державних навчальних закладах.
Сам міністр Лісовий «закінчив Решетилівське художнє училище народних промислів (спеціальність – художник-кераміст) і Київський державний інститут культури (спеціальність – бібліотечно-інформаційні системи). Працював учителем Києво-Могилянського колегіуму, тренером із фехтування та підтримував діяльність громадської юнацької організації «Січ», був на керівній посаді в генеральній дирекції ВАТ «Укртелеком», від 2010 року – директор Національного центру «Мала академія наук України» (МАНУ). 21.03. 2023 року Оксена Лісового було призначено на посаду міністра освіти і науки України». Тут взагалі, цілий «вінегрет». І мене б зовсім не вразило, якби далі Лісовий став космонавтом та полетів у космос.
Дивує інше. Навчившись розмальовувати керамічні горщики і бібліотечної справи, майбутній міністр таки потрапив у навчальний заклад, але не надовго, бо вирішив, що краще мати справу з рапірами і телефонами. Хто «проштовхнув» Лісового в освіту, хоча, вже «начальником», а саме – директором МАН, а далі – міністром, відноситься до глибокої таємниці. Так само, як потрапили туди його заступники.
Вища педагогічна освіта дає не лише знання предмета, який майбутній учитель викладатиме в школі. Це – вивчення фізіології дитини та особливостей дитячого організму для сприйняття відповідних знань у різному віці, методика викладання та оцінювання і ще дуже багато особливостей педагогіки. Не думаю, що сьогоднішні реформатори про це здогадуються, виходячи з результатів їхніх «реформацій».
Якщо підсумувати, то, «для реалізації важливих освітніх реформ» маємо в МОН команду хороших менеджерів з гончара-бібліотекаря, продавця, бухгалтера і соціолога. А хороші менеджери найбільше зацікавлені в рентабельності підприємства, яким вони керують.
Не рентабельно утримувати школу? І не треба. Припиняємо фінансування. А те, що дітям доведеться прокидатись о п’ятій годині, щоб вчасно потрапити в навчальний заклад, розташований за десятки кілометрів, бо шкільних автобусів обмаль і жахливі дороги – не є проблемою для бізнесменів, які керують освітою в Україні. Для них головне – гроші і прибуток.
Хочу підкреслити – я ні в якому разі не маю на меті принизити спеціальність художника-кераміста чи бібліотекаря, роботу бухгалтера або економіста. І, коли ви щось таке помітили, щиро вибачаюсь, оскільки в наш час не завжди обов’язково мати відповідну освіту, щоб успішно займатись якоюсь справою.
Утім, коли ви за щось беретесь, нічого в тому не розуміючи, і результат вашої діяльності наносить величезну шкоду майбутньому України, то як вас досі не зняли з посади, на якій ви незрозуміло як опинились?
«Мені дуже шкода вчителів та учнів», – сказав мені на прощання юрист. Мені теж.
Автор: Інна Фрідкіна, учителька англійської мови, журналістка.
