“Чому біженці за кордоном вчать чужу мову, а українці рідну – ні?” Вчителька – про освіту в Португалії, проблеми дітей з України і булінг педагогів
Інформує OBOZ.UA
Українські вчителі, які опиняються за кордоном та продовжують навчати школярів, часто стикаються з проблемою збереження україномовного середовища. За словами засновниці української школи ім. Тараса Шевченка у Португалії Наталії Борисенкової, значна кількість батьків учнів, які виїхали з України, намагаються пристосовувати своїх дітей до мови тієї країни, у яку переїхали. Через це нерідко починає втрачатися національна ідентичність.
Аби допомагати таким школярам тримати звʼязок із Батьківщиною, 20 років тому педагогиня створила освітній центр. Вчителька української мови та літератури Наталія Петрівна в інтерв’ю OBOZ.UA розповіла, що потрібно робити, щоб маленькі українці зберігали свою національну ідентичність за кордоном, з якими проблемами найчастіше стикаються діти-біженці та чи потрібна лагідна українізація. Крім того, педагогиня поділилась, які зарплати отримують освітяни у Португалії та як до цієї професії ставляться діти та дорослі.
– Пані Наталю, з якими викликами ви як вчителька стикаєтесь в іншій країні?
– Я думаю, для всіх вчителів в українських школах головний виклик – це збереження україномовного середовища. Багато батьків намагаються асимілюватися й асимілювати дітей до мови тієї країни, у яку приїхали, що не є правильно під час виховання дитини. Адже певною мірою це втрата своєї української ідентичності. І з цим ми стикаємося всюди – як в Україні, так і за кордоном. Ось оце болить і є для мене викликом.
Також це пошук або створення авторських програм. Останнім часом дуже відчувається підтримка з боку багатьох університетів в Україні, шукаються можливості допомогти українським школам за кордоном. До прикладу, робота Львівської політехніки, а саме Міжнародного інституту освіти культури і зв’язків з діаспорою, цьогоріч проводитиме у Львові вже третій форум українознавчих суботніх і недільних шкіл. Створюється простір онлайн, де об’єднано всі українські школи у світі, де є дуже сильна мотивація.
Такі школи почали народжуватись у Японії, в Саудівській Аравії, Туреччині та інших країнах світу. Для нас, вчителів, важливо мати ресурс, який допомагає знайти себе, підібрати програму, зрозуміти потреби наших школярів і в такий спосіб створити робочу методику навчання.
– Одна із найболючіших проблем в Україні – зарплати вчителів. Як із цим у Португалії? Наскільки це престижна професія?
– У Португалії зарплата значно вища. Все залежить від мінімального прожиткового рівня, який тут становить 820 євро. У середньому зарплата вчителя, наскільки я знаю, бо ми ж не працюємо офіційно в португальській школі, це два-три прожиткові мінімуми (1640-2460 євро).
Щодо ставлення до вчителя в суспільстві, можливо, вже й в Україні є такі прояви. Знаєте, карикатури, коли в 60-ті роки минулого сторіччя вчитель і мама стоять та повчають дитину пальцем? І потім карикатура вже наших днів, коли мама кричить на вчительку, а та присіла.
Якщо для батьків має рацію дитина, а не вчитель, погіршується ставлення учнів до вчителя в класі. Коли педагог не має підтримки від батьків, вони не стоять на одному боці виховного або навчального процесу у португальській школі. Коли вчитель втрачає ниточки впливу на дитину, то, звісно, у школяра формується відповідне ставлення до вчителя.
Якщо йому байдуже, чи учень вивчив, чи йому було цікаво на уроці, то потім учню так само без різниці, як ставитись до вчителя. Іноді португальське телебачення показує булінг проти вчителів. Мені здається, що це один із показників того, як ставиться суспільство до цієї професії.
– Як проходить адаптація українських школярів до португальської системи освіти? Що найважче, за відгуками дітей?
– Більшість каже одне і те саме. Дуже відрізняється сама система освіти та способи взаємодії з учителем. В Україні звикли, що вчитель не тільки викладає і намагається навчити, а й виховує, тобто нерозривно поєднуються два процеси – навчальний і виховний.
У португальських школах нема виховного процесу, їхнє головне завдання – тільки викласти предмет. А вже чи сприйняла його дитина, чи ні, їх абсолютно не обходить.
Я звикла, що ми підтягуємо дитину, таким чином мотивуючи, щоб вона краще вчилася; шукаємо підхід, тому що всі діти різні, у кожного свій спосіб сприйняття інформації. Дуже боляче, коли наші школярі-відмінники, яких ми завжди хвалимо, у португальській школі можуть мати нижчі оцінки з деяких предметів лише через те, що дитина інтровертна або соромиться, або недостатньо володіє португальською мовою і не може показати свої знання. Вчитель навіть не намагається достукатися, щоб зрозуміти причину. Коли батьки звертаються до вчителя, то можуть почути у відповідь щось на кшталт: “Ми думали, що учень взагалі не знає португальської, бо не відповідає на уроці”.
Також батьки звикли, що можуть поспілкуватися з вчителем на перерві, зателефонувати чи прийти в школу. Тут такого немає. Щоб переговорити з класним керівником, треба в електронному вигляді просити запис і домовлятися про певний день і час. Водночас зустрітися з педагогом-предметником можна лише через класного керівника. Здається, є обмежена кількість разів на місяць, тобто нема прямого діалогу між вчителем і батьками. Якщо є розрив у спілкуванні, то немає співпраці, а це впливає на навчання та успіхи дитини.
– Яке ставлення до гаджетів у школах? Чи дозволяють дітям ними користуватися в особистих цілях?
– Школярі кажуть, що телефони збирають вчителі. Але це не є обов’язковим, кожен вчитель по-різному вирішує. Коли у португальській школі йде тестування або контрольні роботи, які можуть бути у вигляді проєкту, дитині треба провести пошукову роботу через інтернет. Тому потрібен і комп’ютер, і вміння працювати у пошукових системах. У нашій українській школі ми також використовуємо цей метод.
– Останні дослідження показали, що в Україні багато дітей спілкуються російською мовою. Ви як вчителька української мови та літератури які б поради дали для стимулу та натхнення говорити державною?
– Мені здається, коли Росія в 2014-му році захопила Крим та вторглася в східні області, ми зрозуміли, що маємо бути толерантними до людей, які виховувалися в російськомовному середовищі. Я постійно мала надію, що це зміниться, що з часом люди зрозуміють: ми всі єдина країна і один народ. Зараз, у зв’язку з повномасштабним вторгненням, з намірами Росії захопити не просто територію України, а створити територію України без українців, мені здається, і мови не може бути про лагідну українізацію.
Русифікація завжди була жорсткою. І в часи радянської влади, і в часи Російської імперії. Коли частина України належала до Речі Посполитої чи до Австро-Угорщини, то за підтримки української громади були дозволи на навчання українською мовою тій меншині, яка належала до цих країн чи імперій. Натомість у Російській імперії у той час була заборона на український друк, театри, школи, йшла повна русифікація людей. Це ж саме продовжувалося за часів Радянського Союзу.
Я пережила цю русифікацію на собі, коли в старших класах у мене не було уроку української мови. Я з Івано-Франківщини, у нас була тільки українська література, натомість російської мови було два уроки. Тобто клас ще ділився на групи, то це, рахуйте, чотири уроки! Якщо ми будемо продовжувати лагідно українізовувати, не будемо мотивувати, переконувати, то виникне загроза знищення українців як нації. Чи уявляєте собі всю Україну російськомовною?
Зрозуміло, що якщо людина розмовляє, думає російською, логічно, що починає споживати російський контент. Тому потрібно шукати для дітей український контент. Коли чуєте, що його дуже мало, це неправда! Потрібно надавати підтримку державними коштами YouTube-каналам, аудіокнигам, розгорнути роботу зі створення потужного українського мовного середовища онлайн. Якщо вже батькам некомфортно розмовляти українською мовою, то мені здається, це ніби зраджувати наші національні інтереси і тих всіх, хто вже поклав життя за нашу державу, чи зараз, ризикуючи життям, захищає її. Якщо важко переходити на українську мову, то хоча б дайте можливість вашим дітям рости українцями! Тоді вони стануть і для вас вчителями.
Всі українці, чи то зі сходу України, чи з півдня, чи півночі, люблять відвідувати Львів і Карпати, захоплюються автентичними традиціями й обрядами, збереженими там українцями протягом століть. А це і є краса та енергія збереженої національної ідентичності. То ж давайте поставимо собі за мету віднайти і відродити її в своїй родині, у своєму місті та регіоні.
– Одне з досліджень показало, що українські вчителі почали також повертатися до російської мови, спілкуючись нею на перервах та в позакласний час. Як вважаєте, що потрібно змінювати?
– Це дуже боляче. І навіть не через те, що це відбувається під час війни Росії проти українського народу, мета якої – знищити нас як націю. А що це допустили на рівні уряду. Чому країни Балтії змогли це побороти, до прикладу? Чому там після проголошення незалежності ухвалили відповідні закони, які забороняли працювати в державних органах без знання державної мови?
Я думаю, ми дуже часто толерантні в багатьох питаннях. Якщо б це стало обов’язковою умовою для отримання роботи чи гідної зарплати, тоді б не було роздвоєння політики, яке ми часто чуємо про зрадників десь в адміністраціях. Якщо представник влади не несе відповідальність за те, що не володіє державною мовою, то які там можуть бути в голові наративи? Звідки вони візьмуться? Заборонити російську мову на всіх рівнях держави, виховувати українське суспільство, створювати україномовне середовище – це буде одними з чинників нашої перемоги, перемоги всередині суспільства.
Коли прийшла війна, українці були вимушені тікати в інші країни. За скільки років вони вивчають чужу мову? За скільки часу починають володіти португальською хоча б на початковому рівні? Рік-два всі шукають курси, тому що без знання державної мови в країні перебування вони не мають можливості ні працювати, ні забезпечувати себе. Чому цього немає в Україні?
– Чому ви обрали професію вчителя та продовжуєте залишатися в ній впродовж тривалого часу?
– Минулого року спіймала себе на думці, що я школу ніколи не залишала. Як прийшла в сім років (зараз мені 54), то були лише маленькі канікули – дві декретні відпустки.
Я виросла в сім’ї лікарів. У мене завжди було “роздвоєння”, бо дідусь був директором школи в Житомирській області, а мама та батько, який народився в Орловській області, – лікарями. Я завжди знала, що на 50 відсотків хочу бути лікарем, а на інші 50 – вчителем.
Та все-таки вступала в педагогічний інститут і не пройшла. Перший рік було дуже боляче, але тепер я не хотіла б, щоб щось змінилось у моїй долі. Оскільки в 17 років почала працювати педагогом-організатором, в той час це називалось піонер-вожатою, згодом навчалася заочно і вже почала працювати вчителькою. З часом стала заступницею директора з виховної роботи. Я вдячна директору своєї школи.
Коли приїхала в Португалію, соціальний статус змінився – від заступниці директора школи до прибиральниці. Напевно, причиною цього болю був швидше розрив із дитячим колективом, відчуття, що я більше не можу працювати з дітьми. Доходило до того, що бачила групу школярів, яких вели кудись на екскурсію, – у мене сльози текли.
Та в один день відчула, що якщо немає школи, то її треба самій створити. Знайшла однодумців, які мене підтримали. Ми створювали цю школу насамперед для себе, щоб реалізуватися як вчителі, реалізувати своє покликання, бо коли вчитель за ним працює, то іншим буде і навчання, і ставлення дітей. Напевно, не тільки ти даєш, але і діти дають тобі самоствердження, надихають новими ідеями, новим баченням світу.
Та найголовніше, чого прагну в своїй роботі, – це виховати щирих українців, яких не силою треба змушувати говорити українською мовою, а які зрозуміють самі, що Україна – це велика держава, наша найкраща в світі Батьківщина. А я хочу бути частинкою цього середовища та частинкою цього народу.
– Цього року вашій школі виповнюється 20 років. Яка історія її заснування? Розкажіть більше про неї.
– Наша школа регіональна, тобто діти не лише з міста Фару, а з всього регіону. Ми єдина українська недільна школа в південному регіоні Португалії – Алгарве.
Першим завданням було знайти приміщення, португальські директори шкіл йшли нам назустріч, не будучи знайомими та не знаючи, як ми зможемо себе зарекомендувати. Але усі 14 організацій та освітньо-культурних центрів або просто груп української мови, які працюють сьогодні, змогли отримати приміщення від загальноосвітніх закладів Португалії.
За цих 20 років постійно змінювалися головні завдання школи, адже на початку ми ставили за мету допомогу в інтеграції маленьким українцям у Португалії, у місцеву школу та громаду. Пізніше почали співпрацювати з Міжнародною українською школою, тому що була потреба на здобуття української освіти за кордоном і отримання документів з подальшою можливістю вступати до закладів вищої освіти. Та з часом наша школа почала працювати вже як в українознавчих закладах. Тобто почали викладати такі дисципліни, як: історія України, українська мова, українська література, українознавство, культура України у середніх і старших класах, у початковій школі додаються ще предмети: Я і Україна, письмо та читанка. Також у закладі освіти працює дошкільна група та група раннього розвитку.
Зараз завдання нашої школи – це збереження національної ідентичності в еміграції, створення українського культурного середовища, у громаді популяризація української культури в країні проживання, співпраця з державними установами та громадськими організаціями в Україні задля забезпечення потреб українських громадян за кордоном.
Для збереження української національної ідентичності проводимо безліч заходів. Наприклад, ознайомлення з творчістю відомих особистостей, відтворюємо етнографічні обряди, вже традиційні у нашій школі, зимові вечорниці, театралізований Вертеп, водіння гаївок. Організовуємо зустрічі з цікавими людьми – це й українські артисти, і успішні наші співвітчизники та українська молодь, якій вдалося знайти власний професійний успіх в еміграції.
– Чи платне навчання у школі?
– У нас символічна оплата. Вчителі отримують невелику зарплатню для того, щоб якось компенсувати час, бо багато доїжджає автобусами або потягами з інших міст. Ну і щоб у школярів було почуття відповідальності, що це не гурток, коли сьогодні захотів – прийшов, а завтра – ні.
Ще коли співпрацювали з Міжнародною школою, це був проєкт Міністерства освіти України, то отримували підручники. Оскільки зараз працюємо як українознавча школа, все фінансове забезпечення лягло на наші плечі.
– З якого віку починається навчання? І за якою програмою?
– Навчання починається з чотирьох років. Працює вихователь за виховними програмами. У п’ять років дітки переходять у дошкільну групу, фактично початкова школа. Ми працюємо за програмою Міністерства освіти України, можливо, трішки у стислій, полегшеній формі, а вже з середніми класами – за інтегрованою авторською програмою. Кожен вчитель повинен сам її скласти на початку навчального року.
– Яким чином проводиться оцінювання школярів?
– Оцінювання школярів трішки було викликом для нас, тому що у португальських школах зовсім інша система оцінювання, навіть на різних рівнях навчання: у початковій школі за п’ятибальною шкалою, у старшій вже за двадцятибальною. Оскільки школа українознавча, вирішили працювати за українською системою оцінювання.
– Скільки триває навчальний рік та коли діти мають канікули?
– Навчальний рік у португальській школі починається з другого-третього тижня вересня. Оскільки цього місяця ще досить спекотно, вирішили починати навчання на початку жовтня. Оскільки навчаємось ми тільки по неділях, канікул як таких у нас немає, тому що дуже мало навчальних днів – усього 33-34 дні впродовж навчального року. Винятками є лише Різдво та Великдень.
– Як змінилася робота у вашій школі з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну?
– Це був виклик для нас, вчителів, тому що приїхало дуже багато нових діток з України, потрібно було вивчати, самостійно шукати, як працювати з ними. Я пригадую випадок, що певною мірою трішки розбудив і навіть перелякав. Ми вирішили зробити дітям свято. У Португалії є популярний вид боротьби – Капоейра, який набуває обертів в Україні також. Весь час звучала музика або ритми вибивав викладач, почали показувати рухи на вулиці, які потрібно було повторювати за технікою. Ніби атмосфера була весела, але дуже гамірна. Двоє діток першого і третього класів почали плакати, одна дитина весь час повторювала, що хоче до мами.
Пізніше між вчителями ми почали шукати, що не так зробили, і зрозуміли, що для дітей, які пережили евакуацію, натовпи на вокзалах, коли добиралися до інших країн, таке середовище викликає паніку і страх. Це дало поштовх шукати, як працювати з такими дітьми, створювати атмосферу, щоб вони все забували й адаптувалися до спокійного мирного життя.
Так почали виникати ідеї майстер-класів, позитивно впливала арт-терапія. Також з повномасштабним вторгненням почався дуже потужний волонтерський рух, збираємо гроші з усієї громади, у церкві, на мітингах, батьки наших школярів також долучаються. Діти з великим задоволенням беруть участь у благодійних ярмарках, виготовляють вироби своїми руками.
