Пауль Пшенічка – всесвітньовідомий вчитель фізики й астрономії. Вже 51 рік він натхненно навчає дітей і створює прогресивне майбутнє не тільки для України, але й для світу.
У 2017 році Пауля Пшенічку визнано найкращим вчителем в Україні у рамках конкурсу «Global Teacher Prize Ukraine». Прогресивний педагог входить до рейтингу «Топ-100 найвпливовіших українців». Серед його учнів – фахівці Microsoft і Samsung, аналітики, астрономи, викладачі й науковці світових наукових центрів та університетів. Працює Пауль Францович у Чернівецькому ліцеї № 1. Є засновником й президентом молодіжного наукового товариства «Квазар», має надзвичайно багато нагород та відзнак та навіть власну маленьку планету, яку лабораторія Лінкольна назвала на його честь. Пауль Пшенічка є одним із засновників методу проєктно-орієнтованого навчання, яким з вдячністю користуються багато світових шкіл. Також Пауль Францович – почесний член Лондонського інституту фізики, а також найкращий вчитель фізики світу, за версією Intel.
Спілкуємося про вибір життєвого шляху, розвиток освіти, учнів, становлення та виховання особистості. І звісно – про таке багатогранне, цікаве життя.
Паулю Францовичу, розкажіть, будь ласка, як змінилося ваше життя після того, як ви стали найкращим вчителем України
Абсолютно ніяк. Яким був, таким й залишився, не зазнався. Під час конкурсу познайомився з великою кількістю цікавих людей, стало більше інтерв’ю. Але то нічого не змінює.
Чи дослухаються до ваших професійних порад на міському та обласному рівні? Наприклад щодо впровадження нових методів викладання та створення різних наукових гуртків, факультативів.
Мене дуже шанують у Чернівцях і в Україні, але у плані того, щоб щось конкретно змінювалося, то не дуже. Правда, вдалося провести літній табір для переможців фізичних олімпіад VoltCamp у Карпатах за допомогою ГО Освіторії та осінню школу на осінніх канікулах в Чернівцях за допомогою місцевого бізнесу. Один рік була можливість проводити СТЕМ академію для талановитих дітей за підтримки «Академії лідерства» та політсили «Голос». Але стабільну державну підтримку налаштувати не вдається. Можливо б заплатили за проведення гуртків, які я проводжу безоплатно? Можливо б покращили умови для роботи?
– Кілька років тому Ви брали участь у Бюджеті участі. Йшла мова про створення великої наукової лабораторії. Однак цього не сталося. На чому зупинилися це важливе питання?
Просто не вистачило голосів. У суспільства немає інтересу до таких речей. Я тільки так це розумію. Не допомогло ні моє ім’я, нічого. Мало того, в процесі обговорення я зрозумів, що навіть якщо гроші на реалізацію отримаю, то за кожні 5 копійок повинен відзвітувати, маю пройти тендери, на яких зможу купити не краще обладнання, а найдешевше, яке мало що варте. Тоді усвідомив, що краще мені з тим не зв’язуватися. Бо ще можна мати неприємності. У мене є знайомий у Києві, який досі має неприємності через виграний тендер. Наша система фінансування влаштована таким чином, що ти сам собі ще знаходиш проблеми через виграні тендери.
Можливо є спонсори, чи грантодавці, які зацікавлені у розвитку науки?
Для лабораторії потрібно мати приміщення й обладнання. Не так просто орендувати приміщення і знайти грантодавців. Схоже, що в суспільстві мало інтересу до якісної науки.
Очевидно, що влада, ні на місцях, ні в столиці, не зацікавлена сильно у розвитку науки?
Я не помітив, щоб сильно була зацікавлена. Грамоти, нагородження, похвали – це, будь ласка. А щось зробити конкретно – цього, на жаль, майже нема. Я розумію чому. Таке слабке фінансування освіти призводить до того, що люди ледь справляються з тими завданнями, які є першочерговими. То щось валиться, то не гріють батареї, там немає світла, там немає комп’ютерів. І постійно ці проблеми так сильно замотують керівників, що їм не до науки, не до лабораторії. Будь-яка установа, яка не дофінансовується вона й не допрацьовує.
Тобто все починається з центру?
Не тільки. Це починається з суспільства. Незалежній Україні вже 31 рік, а ми дійшли до того, що система деградує. Розквіт був перші п’ять років після проголошення Незалежності. З’явилися нові ліцеї, гімназії, щось нове робилося. Як тільки бюрократія прихватила все у свої руки, все пішло назад. З кожною реформою ситуація стає ще гіршою.
Як Ви оцінюєте сучасну освітню реформу? Чи вносить вона якісні зміни?
Йде реформа НУШ. Але до нас вона ще не дійшла. Коли дійде – побачимо. Звісно є школи, які отримали кошти на розвиток, приміщення. Щось запозичили у фінів, зараз у французів хочемо щось запозичити. А наша освіта, я вам кажу точно, була одна з найкращих у світі.
Ваш метод проектно-орієнтованої освіти є унікальним і надзвичайно дієвим у навчанні. Розкажіть трішки для читачів, які не чули про цей метод, у чому він полягає.
Ця методика спрямована на здобуття учнями знань у тісному зв’язку з реальною життєвою практикою. На заняттях я показую цікаві досліди, експерименти й пропоную дітям також працювати практично, створювати різні проєкти, проводити дослідження тощо. Коли дитина отримує простір для застосування знань на практиці їй цікаво, вона краще вчиться, добре засвоює інформацію. І коли учні бачать гарні результати своєї роботи – вони змотивовані і знають навіщо це роблять. Також такий метод дозволяє гарно розвивати командну роботу. Таким чином учні не просто проводять спільну роботу, а вчаться комунікації. Дітей потрібно залучати до розв’язання серйозних задач. Так вони усвідомлюють відповідальність за те, що роблять. Це як у музиці – неможливо навчиться грати на музичному інструменті, якщо тільки подавати теоретичний матеріал. Потрібне практичне застосування і це можливо у будь-якій сфері, на будь-яких уроках.
На Вашу думку, що потрібно найперше змінити, щоб робота вчителя була справді престижною? Такою, щоб важливість роботи була як на День вчителя, коли всі згадують і шанують.
У школі мало порядку. Керівна ланка ледь латає дірки, вони не встигають керувати. Треба дивитися чим займаються директори, що вони вибудовують: режим власної влади, чи вони працюють на освіту. Зробити це все дуже просто. Перший крок міг би бути як у США: розділити обов’язки й відповідальність у школі. Вся відповідальність у нас на вчителях, які завжди крайні. Це дуже зручно, коли у всьому винен учитель. Через це вчителі часто вигоряють, їм стає байдуже і вони працюють аби просто заробити на життя. Люди гнуть голову і коряться. У США, наприклад, за виховання дітей відповідають батьки, за донесення учбового матеріалу вчителі, а за засвоєння науки – учні. Вчитель може виховати власним прикладом тільки тих, хто хоче навчитися і хто прагне.
Цікаво, хто мав великий вплив на формування Вашої особистості?
Сім’я завжди на першому місці. Не школа, а сім’я. Дитина починає вчитися найбільш ефективно з нуля. Народився і вже вчиться. Сама природа змушує дитину вчитися. Вона не виживе, якщо не буде вчитися. Діти копіюють все підряд і потихенько навчаються самі. Дитина вчиться говорити без граматики, без репетитора, сама працює. І якби цей темп навчання зберігся, то у 8 років вже б в університет вступали. Й такі випадки у світі є. Все починається з сім’ї. Якщо вдома є книжки, дитина буде читати. Якщо дитина бачить, що батьки не граються у комп’ютерні ігри, не дивляться телевізор по 5-6 годин в день, то й дитина також буде щось робити, думати.
Крім родини, велику роль на формування моєї особистості мала школа. Це була дуже хороша сільська школа, ще за Австрії. Всі вчителі були професіоналами, дуже добросовісно, на високому рівні викладали й вимагали. Ми ж були діти, як діти. Іноді не готові до уроку, іноді бавилися. Але все було без конфліктів, крику, шуму. Навчалися і я отримав дуже хорошу освіту. Ми робили різні досліди з хімії, фізики, кабінети були обладнані необхідними приладами. Література, географія, все викладалося дуже цікаво… Наш вчитель історії – директор школи, прийшов війну від Сталінграда до Берліна. Він нам все розказав, всю правду яку бачив і знав! А якою була бібліотека! Там було все. Уеллс, Джек Лондон, Маяковський! Навіть був китайсько-російський словник! Мені захотілося китайську вивчити. Все було. Тепер підіть в бібліотеку, пошукайте. У Чернівцях є одна гарна бібліотека – обласна. Облаштована USAID, необхідною електронікою, 3D принтером. У кожній сільській школі так має бути! Я був у Швейцарії, то у далекому селі, на висоті десь 2 км у них є у клуб, де є все для навчання! Бібліотека, проектори, там можна завантажити будь-яку книжку, видрукувати необхідну інформацію. Це нормально! І так має бути!
Ваш дідусь переїхав із Праги у Берегомет. Чому обрав саме цей край? З чим це було пов’язано?
Шукав нові можливості. Власне цю місцевість Австрійська імперія розбудовувалась за чітким планом, як Нью-Йорк. Тоді були чутки, що на цій новій, щойно приєднаній території більше свободи. Дідусь закінчив реміснице училище у Празі, був дуже хорошим кравцем. Вдома була дуже гарна бібліотека.
Коли ваша родина переїхала у Чернівці?
Ніхто нікуди не переїжджав, це вже сталося після війни, абсолютно випадково. Я ж народився у Чернівцях у 1946 році. Після війни життя було складним, голоду у нас не було, але було скрутно і тому переїхали жити в село. Ці спогади живуть по сьогоднішній день. Шматок хліба з маслом і сіллю – був для мене делікатес. Тримали город, живність. На зарплату мало що можна було купити у магазині… Краще про це не говорити. Зараз люди часто незадоволені своїм життям, але порівняти тоді й тепер – це небо і земля.
Які найяскравіші спогади з вашого дитинства?
Свобода! Не було ніякого особливого нагляду, сім’я працювала. Прийшов зі школи – роби що хочеш! Школа була дуже гарною, поряд був великий стадіон, оснащений спортзал, гімнастичний зал, всі майданчики – для футболу, баскетболу, волейболу! Стрибки у висоту, довжину, біг на різні дистанції. Ми рухалися і це було надзвичайно цікаво. Школа, стадіон, річка, похід у гори. Пізно поверталися додому. Ще яскраві спогади – про перегляд фільмів у кінотеатрі, багато трофейних фільмів про війну. А у нас електрика у селі з’явилася тоді, коли я закінчив 11 клас! До того – вчилися при лампах. Щоправда, ми самі «позичали» у колишній військовій частині відпрацьовані стартери від Студебекерів, робили вітряки і коли горіла 12-вольтова лампа, були щасливі. Пізніше майстрували, літаки, ракети.
Не так давно був День студента. Якими були Ваші студентські роки?
Чудовими! Свобода продовжувалася. Тоді було набагато вільніше ніж зараз. Тепер змушують ходити на пари. А ми могли й не ходити. Я часто зранку приходив у бібліотеку, поки там було вільно, працював, читав що хотів. Після обіду було важко взяти потрібні книжки, було багато людей. Тож багато працював над самоосвітою. Також були хороші викладачі. Загалом студентське життя – це супер. Зате сьогодні набагато більше можливостей вчитися.
В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що обрали фізику, оскільки на той час була дуже популярною космонавтика, ракетобудування. Це була любов до наукового прогресу?
Діти бачать світ інакше, ніж дорослі. У дитинстві мені дуже подобалися конструктори, велосипеди. Технічно це все було цікаво! Тобто у людини є схильності й вона за ними йде. Потім літачки, ракети, електрика. У нас було дві трофейні радіостанції. Ми їх у з учителем збирали й розбирали. Вивчили там все! А потім я пішов у бібліотеку й знайшов книжку «Електрика» англійського фізика Томсона, прочитав її і мені здалося, що я все зрозумів. Тоді був у 7 класі. Насправді я не міг все зрозуміти. Загалом дві книжки мене сформували у школі: «Електрика» і «Астрономія». Власне цю схильність я й розвивав. Хоча й до літератури теж була схильність і сьогодні є.
Ви викладаєте також астрономію. Пам’ятаю час, коли цей чудовий урок у багатьох школах був факультативом. Яка зараз ситуація?
Були роки, коли астрономія не викладалася, були роки, коли вона викладалася у рамках уроку фізики, чи математики. Тоді була просто профанація. А позаминулого року вперше збільшили кількість годин на астрономію. До того було 16 годин на рік. Уявіть собі вивчити математику за 16 уроків? Я ж примудрявся за 16 уроків навчити учнів так, що вони вигравали національні олімпіади. Одна з моїх учениць стала професійним астрономом у США.
Порадьте, будь ласка, як батькам не втратити дорогоцінний час дитинства і правильно виховати своїх дітей? Як виховувати у дітях бажання навчатися, розвиватися?
Хочете виховати дитину – виховайте себе, каже Конфуцій! Батьки скаржаться, що у них нема часу. Між іншим, у середньому, український тато проводить перед телевізором – 6 годин. А з дітьми треба гратися й розвивати їх. Можна взагалі нічого не роботи, якщо діти бачать приклад батьків. Сухомлинський писав, що приклад батьків є для дитини основою. Він бачив, полосу світла з-під дверей батьківського кабінету до пізньої ночі і цього вже було достатньо. Дитину можна, наприклад, з нуля навчити декільком мовам відразу! Я внуків навчаю німецької, просто розмовляючи з ними. І їм подобається!
Тож починати навчати дитину треба з народження…
Так, починати треба з нуля, а може й раніше, як кажуть деякі психологи. Є й такі діти від природи, що вони й самі навчаться, але це поодинокі випадки й пускати на самоплив не варто. Знаєте, що найгірше? Це те, що діти у школі почали зневажати науку, вчителів, невиховані, й це прикро. Достатньо однієї такої складної дитини у класі й вона уроки проводити не дасть.
Як Ви працюєте зі складними дітьми?
Пробую знайти підхід, але відсутність культури – це катастрофа. Можуть бути різні ситуації, щось дитина не знає, щось упустили у початковій школі. Але, якщо дитина вихована все ще можна виправити. Якщо не вихована – дуже важко.
Коли Ви зрозуміли, що хочете бути вчителем?
Я не хотів іти в школу, але потрібно було відпрацювати три роки. Але я потрапив у школу №24, де був суперовий директор й надзвичайно професійний весь колектив. Мені наскільки сподобалося, що я не хотів уже залишати вчительську справу. У мене було направлення в аспірантуру. Але я думаю, що якби пішов у науку, то скоріше за все нічого б видатного не зробив би, нудився б, писав статті, дисертації… А в школі живе життя.
Школа дає можливість для вчителя у буквальному значенні створювати майбутнє…
Так, це дуже цікава та відповідальна робота. Я потрапив у колектив, де мені допомагали й ніколи не заважали.
– Розкажіть, будь ласка, як працювалося вчителем у СРСР? Які були особливості роботи?
По-перше, був порядок у школі. Директор керував, не воював з учителями, а створював умови для хорошої роботи. Коли я прийшов працювати у школу, наш директор мене дуже здивував. Як би рано я не прийшов, він вже був на роботі. Він стояв на сходах і зустрічав учнів, знав всіх по іменах. Я часто засиджувався з учнями на гуртках, іноді до десятої вечора, а директор ще був на роботі. Він жив школою, горів своєю справою і це насправді передається. Також колектив дуже сильно любив свою роботу.
З неприємного тоді у школі було комуністичне виховання. Але я на те не дуже звертав увагу. Коли ти класний керівник, треба було проводити політінформацію. Ми говорили про все, що завгодно. Одного разу прийшов до мене на класну годину інспектор райкому партії. Послухав, подивився. А мої учні робили величезні газети, був широкий політ творчості й свободи. Після уроку інспектор каже мені: «Цікава класна година, але я не помітив, щоб там було щось про комуністичне виховання». Я ж сказав: «Ну вам сподобалося, було цікаво, це й є комуністичне виховання». Подібних випадків було немало. Цікаво, що за 10 років спільної роботи, директор жодного разу не зробив мені зауваження. Ми з колегами, грали з учнями після уроків у футбол, волейбол, баскетбол. Не було такого, щоб хтось щось криво сказав, чи зробив.
А що стосується комунізму, то ми з малечку всі знали що це таке… Один із моїх дядьків відсидів 8 років за те, що сказав, що Сталін не розуміє нічого в авіації. Тож про радянську владу ми знали «від і до».
Ви розповідали, що не вступили в аспірантуру через політичну площину. Якою була конкретна причина?
Мене двічі вербували, через те, що я знаю багато мов. Одна із ситуацій: мене хотіли використати – відправити у Чехословаччину, оскільки знаю чеську. То були якраз чехословацькі події 1968 року. Точно не знаю навіщо це було потрібно. Інший раз – хотіли аби я став «шісткою» і настукав на свого друга. Я сказав: «Ні». На що почув: «Мы тебе припомним». КГБ була сильно гидотна організація. Фактично або стаєш «шісткою», або тебе переслідують. Тоді вже було відносно м’яко і мова не йшла про знищення. Але ми тобі пригадаємо. Та й спасибі їм, бо мені й не треба було йти в аспірантуру.
Розкажіть, будь ласка, про шкільну освіту Вашої мрії
Така освіта, як була у школі №24. Я не знаю у місті жодної школи, де б так було. Там було вільно. Не принижують учителя, не травлять, не заставляють гнути голову. Всесвітньовідомий освітній експерт сер Кен Робінсон каже, що єдину річ яку треба у школі перевіряти – це психологічний клімат у колективі. Що таке хороша школа? А це та школа, де нормальний психологічний клімат у колективі. Де колеги поважають один одного, де керівник поважає вчителів і де учні та батьки поважають вчителів. Це дуже легко зробити.
Паулю Францовичу, Вас висували у депутати. Яке Ваше ставлення до політики, після того, як побачили її зсередини?
У політиці також треба бути у темі. У мене не лежить душа до політики. Я поважаю тих людей, яких підтримував. Святослава Вакарчука, наприклад. Щодо «Самопомочі», то дуже добре знаю і поважаю Андрія Івановича Садового. Ми досі дружимо, спілкуємося. Я мав шанс потрапити у Верховну Раду, але я дивлюсь що там робиться, то б не хотів там бути.
Ваше рішення піти у політику було не для престижу. Ви хотіли багато що змінити…
Я й так змінюю. Вважаю, що те, що я навчаю дітей, змінює набагато більше, ніж те, що я б працював у Раді. Вчитель я хороший, а політик під питанням.
Як Ви відпочиваєте, де шукаєте натхнення, як відновлюєте сили?
Я не вмію відпочивати. На морі можу бути 2-3 дні. Я живу у Берегометі, там, де й закінчив школу. Влітку обіцяйте мені які завгодно заморські краї, я не поїду нікуди. У Берегометі дуже гарна природа, рай земний. Там я підтягую всі тили, адже вчителю ніколи не можна зупинятися. Ти повинен бути завжди у темі, навчатися.
Цікаво, як Ви самостійно вивчили англійську мову?
Я мусив. З 1993 року з дітьми почали їздити на міжнародні конкурси. Вчив мову на ходу. Не можу сказати, що я вільно знаю англійську, але можу читати, спілкуватися, читаю лекції.
Якби була така можливість, з ким із видатних вчених-фізиків Ви б хотіли поспілкуватися?
Маєте на увазі, може з Ньютоном? А я з вченими постійно спілкуюся, через книжки, через інших людей. Я мав нагоду бути знайомим з двома Нобелівськими лауреатами. Це Жорес Алфьоров із Санкт-Петербурга і Карл Віман із США. Скажу, що ці люди надзвичайно цікаві, вони дуже прості у спілкуванні. З багатьма цікавими людьми спілкувалися, це дуже цінно для мене.
Що слухаєте у дорозі?
Я люблю слухати різні цікаві виступи. TED дуже подобається. Слухаю більше англійською, щоб не забувати мову.
А яка Вам подобається музика?
Різна. Зокрема Бах, Моцарт, Гріг, Берліоз.
Що подобається Вам найбільше з літератури? Фантастика?
Мені подобається хороша фантастика. Зокрема Брати Стругацькі, Кліффорд Саймак, Курт Воннегут, Уеллс. У мене є принцип: якщо я можу прочитати книгу мовою оригіналу, то обов’язково так і зроблю.
– Яку б Ви порадили науково-популярну книжку, щоб зацікавитися фізикою, зрозуміти цю цікаву науку?
