facebook

І. Цигвінцев: навчання не відбувається лише в школі

І. Цигвінцев: навчання не відбувається лише в школі

Виховання громадян, які унеможливлять повторення історії – це завдання моральної відбудови України

Автор: Ігор Цигвінцев, учитель хімії.

НМТ. Історія. Патріотизм…

Натрапив сьогодні на допис пана Євгена Кравченка. Повністю поділяю думку молодого вчителя історії, раджу прочитати та вирішив висловити декілька своїх міркувань, як вчителя, із цього приводу.

У квазідискусіях, які порушуються в інтернеті щодо НМТ / ЗНО, особисто для мене є декілька цікавих моментів. Здається, що це боротьба тих, хто «вже» (чиї діти закінчили школу) або «ще ні» (чиї діти ще навчаються) та тих, кому пече, і треба пожаліти «бідних дітей» (у цих, здається, у родині є випускники).

У цій дискусії НМТ, здається, стає особистою маленькою «липецькою фабрикою», яку треба закрити. Такий собі варіант «закон – це добре, але давайте після нас». Аргументи обох сторін емоційні, цікаві. Багато чого сказано, але для мене цікавішим є те, що не сказано, про що скромно промовчали прихильники обох позицій.

Щодо викладання історії та виховання патріотизму варто зазначити, що тут навіть не Давид та Голіаф, тут війна сліпоглухого з роботами та дронами. Сухе чи циркове (тут бувають крайнощі) викладання історії намагається боротися із емоційними нападами пропаганди та псевдоісторії. І зазнає поразки.

Навчання не відбувається лише в стінах школи. У СРСР, батьківщині пропаганди та промивання мізків, усе, що оточувало тебе, виховувало «любовь к Родине і Лєніну». Там це було тотально вписано в програму виховання людини з пелюшок і до смерті на партійних зборах.

Питання щодо патріотизму порушено правильно, але не лише історія його виховує. Гарно чути про Чернігів та Львів, але краще те побачити. Тим більше, що Україна менша за Мордор, і навіть там майбутні чмобіки літають (Карл!) з Владівастока у Маскву, що побачити «сталіцу нашей нєоб’ятной родіни». Що може казати про історію учень, який не бачив Кам’янця чи Хотина, Львова чи Києва. Звозіть після Перемоги дітей у музей народної архітектури чи побуту. А тоді будемо говорити про науку.

Ви хочете виховати патріота, який знає історію? Перед цим міфи з голів повибивайте. При чому не лише з дитячих! Нещодавно досліджував, як шкільний курс історії бореться із міфами. Був шокований. Введіть у пошуку в підручнику слово «міф» – і ви будете шоковані, скільки разів воно зустрічається у тексті підручника (без спойлерів!).

Допоки в нас підручники будуть за принципом «не все так однозначно…», доти й будемо бідкатися. А міфів про «безкоштовну освіту у СРСР» (при платній старшій школі), «великих пенсіях» (які, насправді, з’явилися не дуже давно), «безкоштовне житло» (не чули вони слово «приватизація») у головах підлітків на диво багато. А ще вони гривні називають рублями!

Зрозуміло, що предмет історія перебуває між Сциллою антипропаганди та Харибдою ідеології. Хотілося б викласти державну версію усього, але тоді це буде ідеологія, а вона заборонена.

Чтайте також:  Реформа старшої школи: кількість предметів скоротять, 45% випускників вирушать до ПТУ

Монополії на правду не може бути. Але й тут старі добрі антиутопії оживають. Тепер вже не у вигляді орвелівського «1984», а гакслівського «нового світу». Тепер з підручників не прибирають інформацію, а вміло розмивають її (свідомо чи ні) у потоці шуму дат, таблиць, схем та кьюаркодів.

За деревами дат та прізвищ не видно лісу історії. Через те частина учнів вважає, що одразу за динозаврами був Ярослав Мудрий, який передав булаву Хмельницькому, а далі вже Шевченко із ОУН-УПА підтягнулися.

Що й говорити про вивчення історії, коли тема «освіта, культура та наука» – це в курсі історії «бідна невістка», як мистецтво і фізкультура серед інших шкільних предметів. Саме ці теми лідери у самоопрацюванні.

Історія в школах сьогодні тримається на плечах тих титанів, які власним авторитетом доносять правду до дітей. На плечах тих учителів, до яких учень підходить і питає: «Скажіть, у радянському союзі серйозно було…?» Саме ці вчителі своїм авторитетом дають більше можливості зрозуміти та відчути історію. Але чи все залежить від учителя історії?

«Левада-центр» у своєму дослідженні щодо пам’яті про СРСР говорить про «сімейну пам’ять», тобто спочатку ми чуємо інтерпретацію родини, а вже потім слухаємо її на уроці історії.. Сімейна пам’ять та колективна пам’ять повинні стати основою. Дитинча левів не виховують зебри, а дитинчат орла літати вчить не страус. Формування картини світу дитини, ставлення до історії народу, до самого народу через призму сучасності перш за все відбувається через спілкування із батьками. Учителі допомагають накопичувати базу, інтерпретувати щось, систематизувати, але коли дитина за рік не вивчила жодної дати чи прізвища, то навряд чи школа допоможе.

Учитель – не Джузеппе, і не може вистругати Піноккіо з колоди. Та й учень не дровеняка, а людина, і творить себе сам. А от хто та що оточуватиме його, залежить від державної політики, школи та вчителя. Історія ж не в книзі, а поруч. Тому, коли діти навіть не знають, на чию честь названа їхня вулиця, їхнє місто, то урок історії навряд чи стане помічним.

Окремим прикладом Орвелла від освіти є підручники з історії України. Коли я був малим, у нас був старий підручник з історії майже без картинок. Я не любив його (як же ж я помилявся!). Днями для того щоб допомогти дітям зрозуміти, як читати підручник, вирішив розгорнути підручник з історії для старших класів і зауважив цікаву річ.

Ви вимагаєте від учнів на ЗНО з української мови написати есе за структурою, у якій є тези, аргументи, висновки, при цьому підручник з історії (упевнений, що не лише історії) не отримав би навіть одного балу за структуру на тесті ЗНО. Купа картинок, схемочок, текст у стилі потоку свідомості Кафки, який зрозумілий викладачам та історикам. Але навряд чи буде зрозумілий учням.

Чтайте також:  70% дітей-переселенців навчаються онлайн: психологиня попередила батьків про наслідки. Чому важлива соціалізація

Після параграфу –запитання в стилі «щоб ти не відпочив», які не дають перевірити себе. Підручник історії нагадує фільм «Заборонений» (досить хороший фільм), у якому автори розраховують на глядача, який знає біографію Стуса, і тому дозволяють собі випускати деякі моменти з оповідання. Вибачте, але підліток швидше зрозуміє історію з «Історії України від Діда Панаса», «Знай наших» Журавля чи «Брами Європи» Плохія, ніж з підручників, які видавала держава. І це за умови, що раніше йому не трапляться проросійські блогери.

Коли в Голівуді знімають кіно, то після чорнового монтажу на етапі, коли ще не зруйновані декорації, актори на місці влаштовують тестові покази фокус-групам. І якщо щось не зрозуміло, «не зайшло» і т. ін., то фільм можуть дозняти, змінити кінцівку чи взагалі перезняти. Бо ж фільм має вийти в прокат і заробити гроші. Їх у Голлівуді вміють рахувати. Візьму на себе сміливість порадити Міністерству освіти також робити фокус-групи (з кінцевих споживачів, учнів, а не методистів), а не скидати лише рецензентам, оскільки витрати на видання підручника в Україні можуть зрівнятися із грошима на випуск блокбастерів у Америці.

Гуманітарний складник, на відміну від математично-природничого, залежить не лише від вчителя, і має більше можливостей для самостійного вивчення. Коли в американській школі вивчають якийсь період, то діти вдома читають документи того періоду, дивляться відео, а на уроці мають час обговорити та сформувати враження на основі дискусії.

Ми не можемо говорити про історичну освіту, коли діти не читають українську літературу. Ми не можемо говорити про літературу, коли діти не читають історії. Навіть 25 параграфів з історії не дадуть такої картини як «Жовтий князь» Барки, «Марія» Самчука чи навіть «Я. Романтика» або «Мати» Хвильового. Але ж їх треба прочитати.

Пригадайте, скільки творів влітку повністю прочитали ваші діти на канікулах? Скільки сторінок історичної літератури прочитали ви за останній рік? А ми живемо в парадигмі «секонд-хенду» (тобто скорочене, пережоване, списане і скачане) із претензією до школи.

Жахливий злочин творили німці у 30-х роках, спалюючи книжки, але я б особисто спалив на майдані Незалежності всі підручники «критика», завдяки яким вже давно наші діти відучилися самостійно думати. Зрештою, як казав Бредбері: «Гірше ніж спалювати книжки – не читати їх».

Заради справедливості хотілося б змусити авторів підручників хоч раз сісти й відповісти на усі запитання, які вони ставлять у параграфі і після нього, і записати всі таблички, і пройти усі тести, і обов’язково зазирнути у 100500 додаткових джерел, які вони написали. І щоб вони виконували це не зі свого підручника (вони ж спеціалісти у своїй галузі), а наприклад, нехай історики виконають це все з підручника фізики. Хай відчують радість пізнання нового у таких кількостях, а потім помножать на 6 (бо на завтра 6 уроків).

Чтайте також:  Реформа старшої школи: 11-річку відмінять, 45% випускників - до ПТУ, замість 17 предметів - 12

Раз уже розпочали тему читання, то мені завжди імпонувала позиція батьків щодо очей дітей та їх часу сидіння за комп’ютером. Я повністю погоджуюсь із тим, що санітарі норми придумували не дурні. Багато часу за комп’ютером шкодить здоров’ю. Але щось я не чув про сплеск читання паперових книг серед дітей моїх знайомих за останні три роки (карантин + вторгнення). Щось не пригадую сцени, коли хтось із дітей на кухні здає мамі дати з підручника напам’ять чи заповнює контурні карти, аж очі потіють. От нам і історична освіта.

А чи давно ви чули, як підлітки вголос читають? Попросіть знайомих почитати. Здебільшого це «щось із чимось!». Дехто наголосів у звичайних словах не знає.

Можете кидати в мене каміння, але молодці ті, хто розробляв ЗНО з історії останні роки. Щороку з’являлися запитання, які перевіряли розуміння, здатність аналізувати, шукати ключові слова в документах, дізнаватись більше про персоналії. А що ми чули у відповідь? «Бідних діток ображають!!!»

Я пам’ятаю те позорисько, коли у 2014 році на ЗНО спитали про військові адміністрації, які на той час вже були в Україні. Частина не впоралася із цим завданням, а потім ЗМІ накинули лайна на вентилятор у своїх сюжетах про те, що діткам дали питання, які вони не вивчали у школі.

Щороку чуємо легенди про те, які важкі питання з картинками в ЗНО. І байдуже, що весь список картинок є у програмі тестування. Нічого, що жодного об’єкту, якого немає у тому списку, не можуть дати на тестуванні?

А згадайте, як будівля Верховної Ради України опинилася у Харкові, на думку частини учасників ЗНО. Це вже говорить не про хвилювання на тесті, не про рівень знань, а про банальний інтелект людини. Будівлю Верховної Ради, яку показують скрізь, яку можна хіба що переплутати із будинком Центральної Ради (теж у Києві), хтось може не впізнати. Ці люди живуть в Україні чи десь у космосі?

Дискусія щодо Історії України на НМТ / ЗНО порушує багато проблем, які державі потрібно вирішити в майбутньому. Але не менше питань для вирішення постає і перед нами: батьками, учителями, учнями. Ми вчилися колись, нам було важко, але ми вивчились. Нашим дітям також важко, але й вони впораються. Учителям ніколи не було легко, але і вони прилаштуються до світу, який змінюється.

А виховання нових громадян, які унеможливлять повторення історії останніх 100 років і сьогодення – це завдання моральної відбудови України, її освіти, культури, душі. І саме тут нам потрібна буде тотальна інтелектуальна мобілізація, оскільки інформаційний фронт думок та цінностей вимагає сучасного важкого інтелектуального озброєння, яке партнери нам не передадуть, яке виробляти мусимо самі. І кожен з нас, і наші діти – це завод такого озброєння.

Джерело.


Повернутись вверх