Школа потрібна для радості, – один з авторів концепції реформи НУШ про переосмислення освіти
Відверта розповідь засновника EdCamp Ukraine про те, якою має бути українська школа та яке місце у ній має посісти радість.
Джерело:24 канал
Олександр Елькін —один з тих, хто стимулює українську освіту розвиватись та наздоганяти у цьому розвитку суспільство.
Він є засновником руху відповідального вчительства EdCamp Ukraine, голова ради ГО “ЕдКемп Україна”, член Консультативної ради з питань розвитку середньої освіти при президенті України. Крім того, Елькін став одним з авторів концепції й основ стандарту реформи “Нова українська школа”
Журнал “Фокус”, який включив Елькіна у рейтинг топ-100 найвпливовіших українців, до одного з найважливіших його досягнень у 2021 році зарахував створення та запуск онлайн-платформи EdWay для підвищення кваліфікації вчителів.
Крім того EdCamp активно працював на те, що підтримати педагогів в умовах пандемії та проводив заходи щодо обміну досвідом та інструментами дистанційного навчання.
У цьому напрямку Елькін та команда EdCamp зробили ще одне важливе досягнення – вони нагадали освітянам, чому школі потрібна радість на навчальній події EdCamp Joy.
Про те, чи можливо повернути радість у реальність української школи та для чого це робити, Елькін розповів 24 каналу.
Далі наводимо текст відповідей Олександра Елькіна на питання 24 каналу без змін
Про те, чому освітянам вирішили нагадати про радість
Ідея цієї події стала певною вершиною нашого зростання на рівні сенсів. І, звичайно, тих обставин, які склались у країні та світі. Навчальна подія EdCamp Joy – це, фактично, наш постковід. Втрата радості – частий симптом. Втрата радості це, по суті, втрата бажання жити.
“Ковідом ми захворіли всією родиною. Разом із нюхом ми втратили відчуття радості і почали думати, про роль цього відчуття у нашому житті. Великим натхненням стала “Книга радості”. Це – світовий бестселер, авторства Далай-лами XIV і архієпископа Десмонда Туту. Там, окрім філософського прошарку, є важливий науковий пласт інформації.
Я цю книгу вперше прочитав три роки тому. Тоді нам вдалося запросити першу українську освітянську делегацію на авдієнцію до Далай Лами. Ми говорили про виклики в освіті. Отримали навіть запрошення на участь у міжнародній освітянській науковій програмі, яку розробляє університет Еморі. Це програма соціально-емоційного та етичного навчання. Фактично, вона про те, як навчити дітей і дорослих отримувати радість від життя”.
Один зі співавторів книги – видавець Дуглас Абрамс – залучив видатних науковців, які цю тему досліджують вже не один рік. Зокрема, він поговорив із пані Сонею Любомирських і паном Річардом Девідсоном. Я замовив їхні роботи, почав читати їхні статті. Почав шукати фахівчинь і фахівців, які по життю пропагують ідею радості та популяризують її в освіті.
Всі ці розмови навколо, які пов’язані із досвідом перенесення хвороби, втратою близьких, важким станом в країні, війною, призвели до того, що нам потрібно комунікувати. Що радості потрібно навчати на рівні школи. І починати потрібно з дорослих.
Та формула, яку використовує EdCamp: ми не можемо навчити тому, у чому ми самі не розбираємось.
Що важливо знати про радість
Учені не мають єдиного визначення що таке радість, а що таке щастя. Навколо цього іде багато дискусій. Ми беремо тут підхід Любомирських і Девідсона, які розділяють ці два поняття. Обидва вони називають щастям. Одне щастя – гедонічне – пов’язане із переживанням позитивного стану. Друге щастя – евдемонічне – це є радість. Це той вид щастя, яке є більш широким. Поруч із гедонічним щастям не можуть співіснувати такі речі, як смуток, горе, втрати, складні випробування. А біля радості вони існувати можуть.
Тут також великим натхненням стали праці Едіт Еви Еґер, учениці Віктора Франкла. Вони обидва багато пишуть про те відчуття радості, яке ніхто в нас не може забрати, у яких би скрутних обставинах ми не опинились чи що би не відбулося навколо.
Хто така Едіт Єва Еґер?
Це – американська психологиня та психотерапевтка. Народилась в єврейській родині в Угорщині. Коли їй було 16 років, вона була успішною балериною та гімнасткою. У цей час вона потрапила у концтабір, де загинули її батьки, їй з сестрою вдалося вціліти. За кілька років після звільнення вона разом з чоловіком емігрувала до США. Освіту психолога здобула, коли їй було за 40, а ліцензію на практику отримала у віці 50 років. Є спеціалісткою з посттравматичного стресового розладу. Одним з її наставників на початку кар’єри був Віктор Франкл, засновник логотерапії та теж вцілілий в Аушвіці..
Для мене радість також дуже резонує із поняттям стійкості. Це можливість залишатися у так званому коридорі зони “все гаразд” коли різні події та виклики вибивають нас з цього коридору. Але ми можемо до нього повернутись і відчувати, що ми контролюємо своє життя.
Що нам каже наука про радість. Бути радісною людиною дуже вигідно, тому що це впливає на всі сфери нашого життя. Ми з більшою вірогідність знаходимо для себе професійний шлях, який краще нам підходить. Ми створюємо кращі партнерські відносини та міцніший шлюб. Ми більше заробляємо. Ми здоровіші і легше переносимо різні хвороби. Тому навіть з прагматичної точки зору, інвестуючи у радість, ми інвестуємо у всі сфери нашого життя.
Ще кілька хороших новин від науковців:
1. Радість – це м’яз. Великий міф вважати, що рівень радості визначається за фактом народження, і ми не можемо на нього впливати. Радість – навичка, яку можна розвивати. Більше того, науковці мають конкретні рецепти, як це зробити.
На нашій події ми проходили практикум з чотирьох кроків радості. Це було розроблено на базі висновків наукового кола із практичними завданнями, які допомагають прокачати радісний м’яз.
2. Є кілька чинників, які визначають рівень радості:
- те, що ми від народження отримали генетично. Це десь 50%
- обставини життя – це близько 10%.
- наше ставлення до життя та оточуючого світу – 40 %.
Це означає, що велика частина того, що є, знаходиться у зоні нашого впливу.
Повернути радість в освіту
EdCamp у першу чергу, це заходи для професійного розвитку освітян. Але також ми запрошуємо батьківство. Цього року ми запросили спільноти не лише з України, а й з країн Східного партнерства. EdCamp міжнародний рух, він поширений у 46 країнах світу. Цього року учасниці й учасники долучилися з 5 країн Східної і Центральної Європи.
Окрім практичних кроків і теоретичних зустрічей ми додали ще один цікавий компонент – освітній кінозал. Ми показали три фільми, які стали прем’єрними для України. Ми не лише їх дивились і обговорювали, ми надамо шкільним командам можливість, щоби вони могли організувати перегляди як для дорослих, так і подивитись їх з дітьми. Це два документальні фільми “Хто має найвищі шанси” (Most Likely to Succeed, 2015) і “Місія: радість. Шукаємо щастя в складні часи” (Mission: Joy — Finding Happiness in Troubled Times, 2021), та українська стрічка “Чому я живий” (2021).
Чому ми організували EdCamp для радості, а не для щастя? Тому що це більше відповідає реаліям нашого життя.
Особливо важко сприйняти Нову українську школу нам дорослим, тому що ми з вами навчались у абсолютно іншій школі. Коли йдеться про впровадження оцієї ідеї радості в освіті, це не означає, що у школі можна робити, що завгодно, можна займатись тільки тим, що подобається, не потрібно брати на себе відповідальність чи не робити домашнє завдання. Це – не про радість від того, що тобі все дозволено без кордонів.
Ми говоримо у більш ширшому життєвому контексті, коли можна знайти опору у важких ситуаціях.
Є вісім стовпів радості, один з яких називається перспектива. Він закликає до того, що у будь-яких викликах і важких ситуаціях не потрібно шукати суцільний позитив. У них потрібно шукати способи для самовдосконалення та уміння бачити ширшу картинку того, що відбувається. Використовувати важкий досвід для того, щоби рухатись далі.
Про помилки та досвід
З точки зору шкільної освіти, це дуже пов’язане із темою помилок. Це – великий виклик для української освіти. Вчителі самі бояться значно більше, ніж діти. Цей свій страх вони рефлекторно нав’язують учням і ученицям. Так ми його тягнемо із покоління у покоління. Хоча помилки – це ті перешкоди, які дозволяють удосконалитися, лише у навчальному середовищі. Коли ми робимо щось не так, це не кінець світу, а можливість стати кращим.
Помилки – наші найкращі вчителі. Питання лише у тому, як ми з ними працюємо: чи вміємо рефлексувати і які висновки робимо, чи можемо взяти максимум із цієї помилки. Радісна людина, яка живе повноцінно, є сильною і стійкою, може брати максимум з будь-якого негативу. Але не за рахунок того, що вона вдягає “рожеві окуляри”, а за рахунок вміння перетворювати будь-яку ситуацію на можливість для росту.
Наше завдання – змінити сприйняття того, як потрібно навчати і показати, що радість – не абстрактно-філософська категорія, а практика, що допомагає бути успішним та ефективним у різному соціумі.
Про реакцію освітян на радість
Скажу чесно, коли ми вперше обирали цю тему, розуміли, що ризикуємо. Тому що взяли дуже високу планку. Попередні теми заходів для освітян у нас були більш наближені до класної діяльності. Ми розуміли, що не всі освітяни будуть готові говорити про це. У суспільстві, де є стільки викликів, дозволити собі радість багатьом важко. Там і сором, і питання, чи це взагалі на часі. Я зрозумів, що до цієї теми ще не всі готові. Але я зрозумів також, що тут у нас є великий простір для розмов, діалогів і руху у цьому напрямку.
Друге, що я усвідомив про освітян, але не лише про українських. Всі експертки і експерти, кому я говорив про цю подію і запрошував до участі, казали: “Це – найголовніше”. Міжнародна спільнота з країн, які пишаються своїми освітніми системами, дослідники, вони всі розуміють, що за цим є майбутнє. Якщо ми хочемо, щоб школа не відставала від суспільства (а зазвичай освітня система доганяє розвиток суспільства), а йшла у тому ж темпі, нам потрібно її переосмислити.
Андреас Шлейхер – світовий дослідник освітніх систем в Організації економічного співробітництва та розвитку, OECD – говорить, що школа потрібна для радості. Не для заробляння грошей, ефективної кар’єри чи ще чогось. Лише якщо в основі освіти є радість, ми можемо конкурувати з технологіями. Зараз автоматизуються всі професії. Ми входимо у серйозне конкурентне середовище, багато професій просто іде. Людські стосунки та емоції, вміння пропонувати креативні рішення і долати конфлікти – це наша велика конкурента перевага. Всіх провідних освітян світу об’єднує розуміння, що за цим і є майбутнє.
Не можна сказати, що освітяни якоїсь країни, віку, місця проживання більше відкриті для радості. Відкритість до радості – характеристика не соціально-демографічна, а особистісна. Ми всі маємо право на радість. У нашій спільноті ми об’єднали людей, схильних до саморозвитку, а це, найчастіше, саме радісні люди. Вони розуміють, що світ цікавий, і з задоволенням його досліджують.
У будь-якому суспільстві є прошарок людей, які є експериментаторами і всьому відкриті. Часто їх називають трендсеттерами.
Думаю, в Україні багато радісних освітян. Вони різного віку, з різних родин, з різних населених пунктів. Я вважаю, що це – вибір, як ми сприймаємо життя. Ми прокидаємось щодня, усвідомлюємо себе й вирішуємо, як ми ставимось до того, що є навколо. Чи ми бачимо у кожній проблемі можливість, чи бачимо суто проблему.
Про те, як батьки можуть повернути радість в освіту
Є багато речей, які можна впроваджувати на рівні родини. Є дуже конкретні вправи та уроки, які можна використовувати. Наприклад, стратегії миттєвої допомоги, щоб повернутися до зони стійкості (зона “все гаразд”). Дослідники мають прості стратегії та вправи, які можна використовувати, щоби повернутись до неї.
Це все елементи програми соціально-емоційного та етичного навчання, що належить до великого напрямку у сучасній освіті. Це – ще один глобальний інструмент. Це навчання, яке допомагає виховувати м’які навички: розуміння й управління емоціями, постановки й досягнення особистих та колективних завдань, відчуття і виявлення співпереживання до інших, встановлення та підтримки позитивних взаємин, прийняття відповідальних рішень.
Все це дуже пов’язане із темою, сприйняття життя та умінням долати перешкоди. Разом із тим – це дуже практична програма.
В Україні вона впроваджується уже другий рік на рівні загальнонаціонального шкільного експерименту у 22 областях за участі Інституту модернізації змісту освіти, Інституту проблем виховання Національної академії педагогічних наук України та за підтримки GIZ Civil Peace Service Ukraine (Громадська служба миру — GIZ Україна). До неї долучаються пілотні школи НУШ, де учні зараз навчаються у 5-х класах. В принципі, до неї зараз можуть долучатись і школи за власним вибором. Ми маємо амбітний план, щоби за кілька років ця програма викладалась у кожній школі. Це офіційна міжнародна ініціатива, до неї складені всі необхідні документи і модельні програми. Школи уже можуть її викладати.
Ця програма впливає не лише на нашу радість, а і на нашу академічну успішність, на підвищення просоціальної поведінки та зниження поведінки антисоціальної. За п’ять років експерименту ми хочемо продемонструвати певні результативні зміни на кожному рівні навчання.
Є загальносвітові результати впровадження цієї програми. Це метадосліження, яке об’єднує результати вивчення ефективності цієї програми у різних країнах та у різних варіації.
Вивчення досвіду близько 270 тисяч учнів та учениць показало, що:
- академічна успішність зростає на 11%;
- просоціальна поведінка (любов до школи, відвідуваність, вміння вирішувати конфлікти) зростає на 10%;
- антисоціальна знижується (жорстокість, цькування, проблеми з поведінкою) також на 10%.
Що стосується конкретно України, ми долучилися до проведення великого дослідження щодо потреб у таких програмах та можливостей навчання такого аспекту. Головне, що ми бачимо: потреба є, але держава тут не пропонує жодних рішень.
Нещодавно презентували дорожню карту реформ НУШ. Там значне місце відведено розробці державної політики у цій темі, а й масовому підвищенню кваліфікації освітян.
Головна перевага програми – вона орієнтована на дітей і дорослих, які пережили травму. Ми маємо багато внутрішньо-переміщених осіб, травмованих війною родин і дітей. З цим потрібно вміти працювати. А програма соціально-емоційного та етичного навчання для цього дає всі необхідні інструменти.
