Чому підхід «Як платять, так і працюємо!» в освіті не діє. Вчительський блог
Вчительський блог — наша нова рубрика. У ній педагоги з усієї країни пишуть про свою роботу зсередини: що їх найбільше хвилює і захоплює у вчительстві, що надихає та якої підтримки вони потребують. Вчительські блоги відверті, щирі та завжди про наболіле. Оксана Хомич, методистка Новопечерської школи та вчителька початкових класів, фіналістка Global Teacher Prize-2020 описує реалії українських шкіл в освітній казці. Поділіться в коментарях до статті, чи резонує вам за відчуттями одна із моделей шкіл, описаних пані Оксаною?
Уміти вільно висловлювати думки та відстоювати власну позицію, розвиватися, надихати творчими рішеннями, нестандартними підходами, створювати умови для пізнання світу та досліджень — це серйозні виклики для всіх учасників освітнього процесу. Та чи готують сьогодні в школах до таких викликів наших дітей? Відповідь на це запитання можна отримати, прочитавши невеличку історію двох шкіл, які знаходяться в місті Манкермані.
На перший погляд, це дві однаковісінькі школи. Вони і зовні, як близнюки, а ще мають однакову структуру освітнього процесу та працюють за ідентичними стандартами. Більшість свого часу діти проводять у стінах цих шкіл. Проте з іншого боку, вони абсолютно різні: і педагоги, і школярі мають кардинально різну мотивацію до роботи та навчання, а також світосприйняття.
Зазирнемо в школу №1
Весняний ранок. На своє робоче місце до школи №1 поспішав директор Дмитро Васильович. У його голові постійно шнурували, перепліталися різні думки та величезна купа завдань: «підготувати на відповідному рівні заклад до проведення ЗНО», «провести чергову нараду з заступниками», «знайти вчителя іноземної мови та фізики», «зробити ремонт у вбиральні», «щоб не трапилося травмування» та інші. У цей час заклопотаного директора у вестибюлі зустріла техпрацівниця і сказала: «Дмитре Васильовичу, у нас вже закінчилися необхідні миючі засоби для прибирання та дезінфекції. Чим мені далі мити?». Почувши це, директор почухав потилицю та пробурмотів: «О Боже, ще нам цього не вистачало! Потрібно було економити! Ви ж знаєте, як складно вибити сьогодні в районного управління кошти для утримання школи». Технічна працівниця знітилася, опустила голову й продовжила прибирати коридор.
У цей час на своє робоче місце прямували заступники директорів та педагоги. Звісно, що в кожного з них були свої думки. Заступники мріяли, щоб директор укотре не ускладнював їм життя та перестав роздавати «цінні вказівки», не вигадував нічого нового. Педагоги хотіли працювати, не змінюючи підходів до навчання, а реформа НУШ «нехай так і залишається на папері». Їхній улюблений девіз: «Як платять, так і працюємо!»
Звісно, освітній процес неможливий без дітей. Того весняного ранку батьки Микити везли сонного хлопчика на уроки, до храму науки. Їм досить складно відправляти його до школи, адже він відмовлявся ходити туди. Тому щоранку батькам доводилося вмовляти: «Микито, швидше прокидайся, ми запізнюємося. Сьогодні знову тобі Олена Степанівна буде писати зауваження в щоденник». Проте Микита не зважав на прохання мами. Хлопчику було дуже нудно на уроках. Жодних цікавих завдань, експериментів, конкурсів. Тільки все книжки та зошити. А про цікаві гуртки годі було й мріяти. Навчання було одноманітним, без жодної яскравої фарби.
А тепер зазирнемо у школу №2
Цього ж весняного дня, тільки в іншому кінці міста Манкерман, у школі №2 ранок розпочався інакше. Директор школи, Світлана Анатоліївна, з чудовим настроєм та усмішкою на обличчі прямувала на роботу. Вона була справжнім менеджером, адже гармонійно поєднувала в собі ключові ролі: адміністратора, націленого на результати, підприємця та інтегратора освітнього процесу. Вона мала чітко спланований день: декілька зустрічей, як з педагогами, так і з учнівською радою; розмову зі спонсорами; нараду з заступниками та методистами школи щодо розробки стратегії, що спрямована на залучення нових провідних працівників до своєї команди; проведення брейстормінгу щодо удосконалення дистанційного навчання.
Світлана Анатоліївна прийшла на роботу і помітила, що технічний персонал перед початком проведення навчання освіжає приміщення, дезінфікує ручки дверей, парти, поливає квіти. Звісно, вона відчула внутрішнє задоволення від того, що у її команді працюють хороші люди, які дбають про здоров’я та навчання дітей у безпечних умовах.
Зробивши невеличкий обхід школою, вона зустріла своїх заступників. Світлана Анатоліївна знала — вони справжні професіонали. Адже вони злагоджено та чітко виконують свої обов’язки, працюють на результат, що спрямований на ефективний розвиток освітнього процесу та з урахуванням викликів майбутнього.
Після тижневого навчання, в один із вихідних днів, на ігровому майданчику зустрілися два друга Микита та Кирило, котрі навчалися в школі №1 та №2. Вони гралися, спілкувалися, розповідали один одному про свої захоплення, а також ділилися враженнями про навчання у школі. На перший погляд діти розмовляли однією мовою, але, на жаль, не розуміли один одного.
Адже Микита не міг збагнути, як може бути школа цікавою. Він ходить туди лише заради спілкування з друзями, тому що навчання зовсім нецікаве. На відміну від свого друга, Кирило розповідав товаришу про захоплююче навчання, цікаві гуртки (кулінарія, 3-D ручка), комфортні умови та роботу з телефоном на уроках.
Насправді, таких історій чимало. Сьогодні наше завдання полягає в тому, щоб у решті-решт позбутися шкіл, які мають призначення камер схову, і розпочати ефективний еволюційний розвиток навчальних закладів. Адже від мене, від вас та від великої вчительської спільноти України в цілому залежить майбутнє освіти.
Із власного досвіду можу сказати, що сьогодні ситуація в навчальних закладах може кардинально відрізнятися. На мою думку, першочергово потрібно змінювати погляди педагогів на розвиток освіти: від директорів до вихователів. Відвідуючи різні навчальні заклади України, навчаючи педагогів, заступників директорів, методистів, я можу впевнено сказати: вони потребують практичних інструментів для вдосконалення навчання дітей та переосмислення підходів у процесі викладання.
Які інструменти варто застосовувати?
- методичні розробки (шаблони)
- зразки інтегрованих занять для проведення в онлайн-форматі
- чіткі текстові або відеоінструкції щодо впровадження сучасних освітніх технологій з різних дисциплін
- робота зі smart-дошкою
- володіння онлайн дошками, програмами з онлайн оцінювання
- оснащення приміщень для проведення досліджень
Що нам варто змінювати у підходах викладання?
Як є зараз: вчитель це головна постать на уроці. До чого прагнути: учитель — ментор, наставник;
Як є зараз: усі вчаться за одним стандартом без урахувань особливостей, адже дітей у класі багато. До чого прагнути: вибудовування індивідуальної освітньої траєкторії для дітей та учнів з особливими освітніми потребами;
Як є зараз: більшість уроків є стандартизовані. До чого прагнути: проведення уроків-дискусій, STEM, уроків на свіжому повітрі, уроків-квестів;
Як є зараз: на уроках вчителі практично завжди вимагають тиші. До чого прагнути: здоровий робочий галас: діти мають вільно обговорювати й дискутувати, читати один одному, спільно працювати над задачами;
І знаєте, мені приємно зараз спостерігати, як освітяни в різних куточках України починають трощити внутрішньошкільні стереотипи, відходити від суворих обмежень і радянщини до вільної комунікації та співпраці з використанням сучасних освітніх технологій. Зміни в наших руках. Тож не варто їх опускати!
