Учитель – не ідеальний, а отже – досяжний для учнів. Учителька пілотного класу про викладання в НУШ
Навчити самостійно вчитися. Таким головне завдання школи бачить учителька початкових класів Школи №1 міста Збараж Тернопільської області Наталя Флінта.
Вона жартує, що для неї НУШ почалася, ще коли сама була ученицею.
“Мені пощастило з учителькою російської мови й літератури, яка ставилася до нас не як до підлеглих, а як до рівних. Вона казала кожному: “Твоя думка – важлива”. Тож зуміла переконати нас у цьому”.
Після тренінгів наприкінці 90-х років, які проводили вчителі з Канади, Наталя з колежанкою спробували інтеграцію предметів: самі складали теми, беручи за основу природознавство.
Зараз у вчительки 4-й пілотний клас НУШ.
Для статті “Нової української школи” вчителька поділилася рекомендаціями, як навчає школярів.
У статті про:
- розвиток учителя;
- важливість ранкового кола;
- зустрічі з батьками та матеріали тренінгів фінського проєкту “Навчаємось разом“ + проєкту ЄС;
- поради для вчителів-пілотників.
ПРО РОЗВИТОК УЧИТЕЛІВ
Коли Наталі запропонували навчання, щоби потім узяти перший пілотний клас і самій стати тренеркою, вагалася недовго. Непокоїла лише думка, що не відсвяткує в родинному колі 50-річний ювілей. Однак, колеги підбадьорили: “Хто, як не ви?”.
“Це було неймовірне навчання. Ми, усі 50 учасниць з усієї України, дуже здружилися”, – пригадує вчителька.
Після цього вона стала тренеркою НУШ і почала навчати вчителів свого та сусідніх районів.
“Мені не страшно спілкуватися, переконувати. Найбільше мені було шкода, що вчителі не обирали новітню програму Шияна. Було побоювання взятися за нове”.
Нове, на переконання Наталі, – навпаки, стимулює до розвитку й надихає. Вона й сама не припиняє навчатися.
“Мені хотілося завжди йти за дітьми, допомагати їм, а не собі. Коли я бачу, що стаю нецікавою, то розумію, що треба шукати нове, щоби зацікавити дітей, ставати сучасною”.
Для саморозвитку, каже, дуже важлива довіра.
“Вчитель має свободу, коли він спокійний, відчуває хороші емоції. Наші керівники часто цього не розуміють, хочуть давати вказівки, не довіряють. Учителям важко витримувати тиск зверху.
Діти дивляться на цю модель стосунків і роблять висновки, що в школі немає атмосфери взаємоповаги і взаємодовіри”.
ЯК РАНКОВЕ КОЛО ДОПОМАГАЄ НАВЧАННЮ
Повернувшись до школи 1 вересня після дистанційного навчання й літніх канікул, вчителька помітила, що кожен 31 учень у її 4 класі потребує особливої уваги.
“Ми побачили, що соціалізації нам не вистачало. Ми стали агресивнішими, не вміємо сприймати одне одного, відчувати, розуміти. Я побачила, що ранкові кола дуже потрібні. Ба більше, через рік діти йдуть у 5 клас. Вони там уже мають уміти собі зарадити, знаходити спільну мову в розв’язанні проблем. Якщо буде спільність, то буде класно”.
У ранковому колі діти обговорюють проблеми, конфлікти, які виникають, діляться успіхами, радощами, смутком.
“Це сприяє доброзичливій атмосфері в класі. Якщо граємо в ігри під час ранкового кола, то в такі, в яких дітям не потрібно змагатися”.
ЯК ПРОВОДИТИ РАНКОВЕ КОЛО
Проблеми, які допоможуть розв’язати ранкові зустрічі: дисципліна або дотримання правил, керування емоціями, стосунки з учителем та друзями покращуються.
Форми проведення: сидимо в колі, бачимо очі всіх, це важливо. Теплі слова привітання (вітаємося по-французьки, по-іранськи, по-японськи), говоримо одне одному компліменти. Ділимося новинами (особистими та загальними). Плануємо справи на день, граємо в ігри.
Приклад гри: Гра “Дракони, Принцеси та Лицарі”. Клас ділиться на три групи. Команди вибирають колективно роль і за вказівкою вчителя мають зобразити героя, якого вони обрали. Кожна команда має вибрати такого героя, щоби він не повторився в інших командах. Грати треба, доки в кожної команди не будуть різні герої.
Що ще можна робити: Виконувати завдання адвент-календаря (учні Наталі самі придумували завдання); грати в Таємного Санту; писати побажання, не знаючи, хто його витягне; вітати з Днем народження (імениннику дарують книжку); співати; фотографуватися (наприклад, з бутафорною зіркою) у колі друзів.
ЯК ЗГУРТУВАТИ КЛАС
1.Дружбі, взаємоповазі, спорідненості в колективі сприяють спільні позашкільні заходи.
“Нас усіх зблизив футбол. І мене до учнів, і їх між собою”, – ділиться Наталя.
Вона помітила, що хлопці у її класі, яких більше – 17, люблять футбол. Але на уроках фізичного виховання вони не можуть дійти згоди – хто з ким має грати, скільки часу. То й запропонувала виходити з ними на перерві на подвір’я школи, де вони могли би ганяти м’яча у своє задоволення, а вчителька була б у ролі судді.
2.“Також я перестала проводити з дітьми виховні заходи, де треба щось повчальне. Натомість, ми проводимо квести разом із батьками, майстерки, ходимо на екскурсії”, – каже вчителька.
3.У 1 класі діти разом з учителькою зробили буквар класу. Кожен учень отримав літеру вигадував на свій розсуд щось цікаве з нею – вірш, цитату, малюнок.
4.1 вересня в класі відбувається завжди по-різному – і жодних лінійок.
“Коли ми йшли у 2 клас, то на 1 вересня запросили місцеву художницю, яка провела майстер-клас. Темою ми обрали “море”, оскільки минуло літо й не всі були на морі. В одязі дотримувалися відповідного дрес-коду, усі захопливо малювали дельфінів, кораблі, морські пейзажі”.
5.За словами вчительки, усі діти досі пам’ятають магічний квест із дослідами, спортивний і детективний квести, літературні, піжамні вечірки, лігу непарних шкарпеток.
“Ми були в непарних шкарпетках, грали в різні ігри, невимушено спілкувалися, смакували солодощами. Діти люблять, коли є живе спілкування, коли ми обговорюємо книжки, які прочитали, чи фільми, які дивилися”.
6.Був місячник художнього читання. Усі школярі впродовж місяця приносили до класу свої книжки й кожен урок починали з п’ятихвилинного читання.
“Наприкінці минулого року, коли закінчувалося дистанційне навчання, я запропонувала учням провести літературну вечірку, – розповідає Наталя. – Потрібно було обрати героя, одягнутися відповідно до образу, і ми мали спілкуватися так, нібито це не ми – а літературні герої. Я була Пеппі Довгою Панчохою.
Усі діти проявили креативність. Деякі навіть долучали домашніх улюбленців. У нас був кіт у циліндрику на голові. Кожен поставив собі перед комп’ютером чи телефоном смаколики й чай. Ось така в нас вийшла вечірка”.
ЯК ПРОВОДИТИ ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗУСТРІЧІ З БАТЬКАМИ ТА УЧНЯМИ
Після дистанційного навчання багатьом дітям було важко знову вливатися в життя класу, у навчання.
“З одним учнем мені було важко впоратися, нам стало складно комунікувати. Я покликала їх із мамою на зустріч”.
Тоді в пригоді став досвід, який вчителька отримала під час тренінгу проєкту “Навчаємось разом” + проєкту ЄС про педагогіку початкової школи, де йшлося про проведення персональних зустрічей із батьками.
“Мені сподобалося, що фіни тоді казали: “Є поведінка – буде навчання”. Якщо дитина може себе контролювати, організувати, то вона зможе вчитися”, – резюмує вчителька.
На тій тристоронній зустрічі кожен мав можливість висловити свої очікування, проговорити, що не влаштовує. Вчителька звернула увагу учня на доцільність регулярного читання, порадила записувати свої думки в щоденник, попросила слідкувати за поведінкою.
“Мама розповіла, чого би вона хотіла, син поділився своїми роздумами. І ми уклали контракт, який кожен підписав. Дитина відтоді дуже змінилася. Хлопчик почав краще вчитися.
Важливо показувати дітям свою підтримку й готовність допомогти. Тоді в них наче крила виростають”.
У 1, 2, 3 класах Наталя Флінта проводила зустрічі виключно з батьками, а от у 4-му – уже разом із дітьми. Такі зустрічі проводить після кожного семестру.
“Ми обговорюємо поступ, проблеми та шукаємо шляхи їх подолання. Але на це йде багато часу”.
ЯК ОЦІНЮВАТИ УЧНІВ
Оцінювання для вчителів-пілотників стало викликом, каже пані Наталя.
“Є діти, які були слабенькі в 1–2 класі, але вони дуже витягнулися до 4-го. Якби було бальне оцінювання, то воно би не дало їм шансу. Крім того, Свідоцтво досягнень дає батькам більше розуміння про дітей, ніж просто оцінки”.
За словами вчительки, коли немає оцінок і балів, то в дітей не виникає нездорової конкуренції та булінгу:
“Можливо, бали для початкової школи – це зарано.
Мені подобається вербальне оцінювання з коментуванням. Діти не відчувають тиску оцінки. Адже оцінка не пояснює дитині, як рухатися далі, щоби досягнути успіху. І формулювання рівнів у 1–2 класах мені більш близьке. Наприклад, має значні успіхи, досягає результату з допомогою дорослих, демонструє помітний прогрес, потребує значної уваги та допомоги”.
Перед діагностичною роботою у 2–3 класах вчителька повідомляла критерії оцінювання кожного завдання. Коли діти не знали критеріїв, каже, роботи були слабшими.
Запропонувавши заповнювати форми самооцінювання, які надали фінські тренери, за тиждень учителька помітила, що не всі діти ставляться до цього завдання відповідально.
“Дехто це робить. А для декого така робота – формальність і відписка. Тоді я змінила завдання й почала наприкінці тижня запитувати: “Чого ви навчилися й що зрозуміли за цей тиждень?”.
І це необов’язково може стосуватися навчання. Тут треба сказати вголос про вчинок, подію, новину, прочитану книжку тощо. Я зрозуміла, що проговорити – важливіше й ефективніше для дітей, ніж заповнювати формуляри”.
Практикують у класі і форму взаємооцінювання. Наприклад, клас ділиться на групи й кожна отримує завдання – виписати слова середнього, жіночого, чоловічого родів. Потім учні групами перевіряють одне одного. Тоді діти краще запам’ятовують матеріал.
ПОРАДИ ДЛЯ 5-Х ПІЛОТНИХ КЛАСІВ
Урізноманітнювати навчання, щоби ви були цікавими дітям: застосовувати діяльнісний підхід, метод гіпотез, долучати дітей до пояснення, давати їм практикуватися на уроці.
Показувати більше дітям те, для чого отримані в школі знання потрібні. Більше застосовувати методи змішаного навчання.
Бути відповідальними за свої слова. Якщо пообіцяв – виконай.
Вміти просити вибачення, коли щось не вдається або щось не так зробив. Якщо щось не вдається, то відкрито пояснювати, що сталося.
“Коли діти знають більше про вчителя як про людину, то ви завжди можете розраховувати на їхню підтримку”.
Говорити з дітьми, а не тільки навчати й повчати. Спілкуватися з дітьми з повагою.
Довіряти дітям, любити й поважати їх, пам’ятати, що ми рівні. Позиція “я старший, тому ти мене повинен поважати”, не спрацьовує.
Не боятися просити допомоги – у колег, батьків, учнів.
Розказувати свої історії, говорити дітям про себе. Тоді діти розуміють, що вчитель – не ідеальний, а отже – досяжний.
Хочеться, щоби був круглий стіл, на якому вчителі-пілотники початкової школи могли би розповісти вчителями середньої ланки про те, що таке НУШ, чого діти прагнуть.
Ольга Головіна, “Нова українська школа”
Усі фото: Олександр Бондар
