«Ми на школу навішали багато обов’язків». Психотерапевт про останню хвилю дитячих суїцидів
«Карантин дуже чітко показав проблему сім’ї в Україні»
Хвиля самогубств серед підлітків, яка прокотилась Україною, перелякала батьків дітей шкільного віку. Десятки випадків, коли діти жменями ковтають пігулки чи викидаються з вікон, змушують бити на сполох: дорослі почали допитувати дітей, перевіряти їхні речі, обривати телефони психологів. Про те, чому діти з благополучних родин долучаються до «груп смерті», що підштовхує їх до суїциду, як бути батькам, від яких закриваються сини і доньки, та як налагодити контакт у родині, в інтерв’ю «Главкому» розказала лікар-психотерапевт, автор книг, керівник Центру психосоматичної терапії Алєся Бивалькевіч.
Як так стається, що діти потрапляють до «груп смерті»?
Треба пам’ятати, що психіка дитини, підлітка значно тонша і тендітніша за психіку дорослого, і відповідно, чутливіше реагує на якісь події. Одна з найбільших і найстрашніших батьківських помилок – це обезцінювання переживань дитини. Коли дитині сумно, коли вона намагається поділитися своєю неприємністю, у відповідь часто чує щось на кшталт: «Та хіба це проблема? От виростеш – тоді зрозумієш, що таке проблема» чи «Це дрібниця, у твоєму віці проблем не буває, от у дорослому житті все інакше». Це і є обезцінювання. Я часто закликаю батьків згадати себе у такому ніжному віці і пригадати, як вони переживали перше нещасливе кохання, першу розбиту дружбу або неприйняття у колективі. Для дитини ці «дрібниці» – її найбільші біди на цей момент у житті, а дорослі транслюють меседж: «це – пусте, незначне». У голові дитини це трансформується у «я – пустий, незначний, нікому непотрібний», і підліток лишається фактично тет-а-тет зі своєю бідою, не відчуваючи підтримки вдома.
У такому випадку ситуація може розвиватися у двох напрямках. Перший – дитина знаходить компанію, яка складається з таких саме самотніх дітей, які відчувають, що вдома їх не розуміють. Якщо ви подивитеся на ці реальні чи віртуальні «погані компанії», на ці спільноти, групи в соцмережах, то побачите, що вони складаються з таких «відкинутих», самотніх дітей. І уже всередині цих компаній складається своя внутрішня ієрархія: у них починають керувати ті підлітки, які мають більш сильні внутрішні якості. До яких ідей дійде колективний розум цих обезцінених дітей – велике питання, адже умовне шефство над ними може взяти, наприклад, педофіл чи людина з маніакальними нахилами, чи садист. Чого прагнуть діти в цих компаніях? Любові, визнання, щоб хтось підійшов і сказав: «Я – такий самий, як ти, ми молодці, просто решта нас не розуміє». Вони стають один для одного фактично сім’єю.
Другий варіант – дитина замикається у собі, у неї починає розвиватися депресія, обсесивно-компульсивні розлади. Батьки, як правило, починають хапатися за голову тоді, коли дитина або опинилась на межі суїциду, або вже скоїла його.
Обсесивно-компульсивні розлади (ОКР), інша назва – невроз нав’язливих станів. Це психічний розлад, різновид неврозу, для якого характерні повторювані нав’язливі думки (обсесії), які нерідко перетікають у ритуальні дії (компульсії), що здійснюються, щоб зняти внутрішнє напруження, зменшити відчуття тривоги і запобігти подіям, які лякають.
Ви кажете, що підлітки з таких «груп» прагнуть любові. Де ж та любов, якщо їм дають завдання, наприклад, порізати собі руки, викинутися з вікна?
Якщо ви подивитеся, яким чином побудовані звернення до дітей у цих групах, то побачите, що до них звертаються з повагою, м’яко привертають на свій бік. Подумайте, яку колосальну різницю у спілкуванні і ставленні до себе відчувають діти у цій групі і в сім’ї, де чує, що вона – дурна, двієчниця і з поганими оцінками стане двірничкою. У групі йому пропонують варіанти зцілення її болю, але роблять це з повагою. Дитині кажуть: «Ти – дуже важливий і цінний, але інколи ти заслуговуєш на той біль, який тобі вчиняють. Інколи біль може бути твоїм рішенням і принести полегшення. Ми так робимо, роби як ми». Це дуже психологічні методи підкорення, отримання влади над людиною. При цьому дитину ніхто не принижує і не ображає.
Після отруєння дівчат у Боярці міська рада відсторонила директора ліцею, де вони навчалися, та призначила службове розслідування. На вашу думку, яка міра провини школи?
Знаєте, ми на школу навішали багато обов’язків та сподівань і зовсім забули про те, що головна задача школи – це освітня функція, забезпечення навчального процесу. А любити, зігрівати, розвивати, приймати, підтримувати має у першу чергу сім’я, батькb, яким дитина в ідеалі довіряю. Я кажу «в ідеалі», бо така ситуація складається вкрай рідко. А вкрай часто складається так, що з часом батьки і діти, які трохи підросли, стають просто співмешканцями. Часто і батьки з людей, які кохають один одного, перетворюються просто на партнерів, які мають спільну квартиру, яку складно поділити, спільних дітей і лишаються разом, бо так легше виживати. Карантин дуже чітко показав проблему сім’ї в Україні. Люди не вміють проводити час разом, не знають, кому що подобається, якими взагалі є особистості усіх членів сім’ї.
Я б хотіла повернутися до боярської трагедії. За даними ЗМІ, одна з дівчат писала прощальне смс. Це свідчить про те, що ми не можемо звинуватити якийсь інтернет-канал у тому, що сталося. Цей канал пропонував перевірити: що буде, якщо…? Коли дитина п’є таблетки і прощається, вона розуміє, що буде. Це означає, що усе його оточення підвело дитину до такого стану. Зауважу: доросле оточення.
Нині дуже динамічне життя. Батьки багато часу приділяють роботі, матерів-одиначки теж працюють, аби прогодувати дитину. Що зараз робити батькам, які раптом усвідомили, що мало уваги приділяють дитині?
Не можна змінити лише один стан – це смерть. Все інше ми можемо і повинні змінювати. Перше, що не можна робити батькам, – це посипати голову попелом. Цей варіант не допоможе нікому. За своєю дитиною у будь-якому випадку треба постійно пильнувати. Якщо ж ви бачите низку певних симптоми, то слід виявити обережну увагу або навіть звернутися до дитячого психолога. Ось ці симптоми:
- Дитина різко втратила інтерес до життя і до занять, які її захоплювали, а ті речі, які радували, раптом стали байдужими;
- Підвищена дратівливість. Дитину дратує усе: як ви запитали, що ви приготували, як ви входите у кімнату, як привіталися;
- Розлади системи травлення: діарея, закреп, спазми в животі – у випадку, якщо у вашому харчуванні нічого не змінювалось;
- Дитина постійно втомлена, у стані апатії – це ознака розвитку депресивних станів, за лікування яких треба братися якомога раніше;
- Кардинальна зміна поведінки. Приміром, дитина, яка була тихою і слухняною, раптом стала з усіма сваритися, кричати, або ж навпаки: дитина, яка раніше поводилася провокативно, стала тихою і мовчазною;
- Поява нових страхів;
- Поява обсесій – коли дитина постійно переживає якісь нав’язливі стани.
Що ж робити?
Повторюсь: самобичування як спроба батьків себе пожаліти не допоможе. Перше, що треба зробити, – це переключитися на особистість дитини. Дуже часто усі батьківські «як справи у школі?» обмежуються лише успіхами у навчанні. Дитина – це не лише учень! У дитини є особистість, у неї є якесь життя поза межами школи. Хочете знати, як у дитини справи, – запитуйте не лише про школу.
Друге: коли ви розмовляєте з дитиною, не стійте до неї спиною, не мийте посуд, не готуйте їсти. Виключіть усе на 10 хвилин, приділіть цей час бесіді віч-на-віч, на рівних. Повірте, від того, що ви сядете вечеряти на 10 хвилин пізніше, ніхто не помре, а от від того, що ви вчасно не поспілкуєтеся, дитина справді може постраждати.
Третє. Дуже важливо, щоб у сім’ї були спільні заняття: наприклад, настільні ігри – «Монополія», «Джанга» чи «Твістер». Коли сім’я грає у «Твістер» – це, по-перше, весело, а по-друге, це об’єднання у психо-емоційному стані.
Не хочете таких ігор – займіться разом спортом, рушайте у спільні поїздки. Часто батьки вважають, що їхній дитині поїхати кудись буде цікавіше з друзями. Так, але не можна з друзями проводити усе життя. Від батьків ми отримуємо досвід, дізнаємося, як вони справлялися з тією чи іншою ситуацією. Звідси випливає ще один важливий момент: місце та обставини спілкування з дітьми. Погодьтеся, коли ми сідаємо за стіл і починаємо щось розпитувати, зазвичай усі почуваються ніяково. А от якщо ви разом кудись ідете, на чомусь катаєтеся, у щось граєте, десь влаштовуєте пікнік – це вдалий час, щоб поговорити, чимось поділитися.
Якщо ваша дитина уже закривається у своїй кімнаті, і своєму світі – не ломіться туди. Вона там заховалась від вас. Якщо ви вломитеся туди, то будете в її очах ще більшим диктатором. Не можна встановлювати ультиматуми на кшталт «Поки ти живеш у моєму домі, твої двері мають бути відчиненими». Це лише питання часу, коли дитина піде звідти. Треба розуміти, що погрози і обшуки – теж хибний шлях. Потрібно потихеньку виманювати його з його території – запросити на спільну вечерю, наприклад, просити пораду. Запам’ятайте: не ви йдете до дитини, а дитина має потихеньку виходити до вас. Якщо не хоче – не тисніть. Дитина, яку знецінювали роками, за добу не піде на спілкування. Це велика робота. Зіпсувати стосунки легко, налагодити буває дуже важко, але можливо. Не справляєтеся – йдіть до психолога, читайте книжки з порадами, пробуйте. Вдається це тоді, коли батьки починають казати дитині не про оцінки, а про те, що вони її люблять, і ця любов жодним чином не пов’язана з успішністю у школі.
Що робити батькам у моменти, коли після роботи просто немає сил на спілкування?
Звичайно, таке буває. У мене троє дітей – мені це знайомо. У такі моменти достатньо просто знаходитись на їхньому фоні, сидіти поруч. Це такий меседж: «Я тут, якщо я тобі потрібна». Крім того, у такі моменти можна разом дивитися фільми, мультфільми, які потім можна обговорити.
