Інформація з усіх шкільних предметів оновлюється, зосереджується на тому, що необхідно знати сучасним учням. Однак не всім подобаються такі трансформації.
Освіта – динамічне явище, воно змінюється разом із суспільством, відображає його потреби й навчає знанням, які знадобляться у сучасному світі. Цей вектор лежить в основі Нової Української Школи, яка насамперед базується на здобуті практичних навичок, тобто на тому, що дасть найповніше уявлення про реальні життєві ситуації й допоможе прийняти виклики дорослого життя.
Навчальна програма також зазнає змін: інформація з усіх шкільних предметів оновлюється, її виклад зосереджується на тому, що насамперед необхідно знати поколінню, яке підростає. Однак не всім подобаються такі трансформації.
Нещодавно у соцмережі фейсбук з’явилася публікація мами семирічної дитини – про те, що літературні твори, надруковані у підручнику для другокласників, містять зайву інформацію для малечі. Анастасії Шевченко не сподобався твір української письменниці Марини Павленко «Миколчині історії», де авторка вживає такі слова як «Катька-зубрилка», «пияк», «абиздошка» та фрази «жорстокі дитячі ігри з псом».
Я не розумію, що та Марина курила, коли то все писала для дітей, і що курили ті, хто дозволив друкувати ту всю маячню у підручниках для дітей. Поясніть мені, як я маю пояснити своїй семирічній дитині: 1) хто така Катька-зубрилка, чому та Катька зубрилка, чому можна казати на дитину Катька і чому вона не Катруся, Катя, Катерина? Чому діти мають право давати прізвиська іншим дітям?; 2) що таке «суміш бульдога з носорогом» і як це пояснити дитині? Так і сказати: «Це дитина носорога і бульдога»?; 3) що таке «абиздошка»? Мені 40 років, і я не знаю, що це таке: 4) як мені пояснити дитині, хто такий «вітчим-пияк», хто такий «вітчим» і чому він «пияк» і хто такий «пияк»?; 5) Що таке «жорстокі дитячі ігри з псом»? А це як пояснити?
Шановні, невже в нашій державі немає нормальних дитячих оповідань, невже серед усього мотлоху недописак дітям потрібно обирати саме це? Це програма 2-го класу? Чому дійсно гарні твори, вірші, оповідання ми ріжемо, а якісь марення хворої подаємо дітям для обмірковування?
Пост викликав неоднозначну реакцію серед користувачів. Деякі назвали це гіпертрофованою реакцією батьків на пустому місці, адже навчальна програма 2-го класу відповідає не лише рівню розвитку дітей, але й відображає реалії життя.
Так, український письменник, перекладач та освітній експерт Остап Українець на своїй сторінці у фейсбуці зазначив, що, обравши таку позицію, батьки фактично залишають дітей зі світом напризволяще:
Ніхто не обманює себе більше, ніж батьки і вчителі, котрі вважають, що «школа має навчати розумному, доброму і вічному, а поганому навчать і без нас». Ця позиція зазвичай означає, що подана в школі інформація має бути випещеною і заквітчаною, не ставити дитину перед серйозними проблемами, не змушувати її самостійно шукати вихід з етичних колізій, не ставити проблемних питань, з якими вона сама зіткнеться.
На думку Українця, пост Анастасії Шевченко – просто частковий випадок вкрай поширеної позиції казкового дурня: якщо не думати про погане, то погане й не станеться.
Це мати страшний вигляд. Це виглядає як люди, котрі мають підготувати дітей до решти їхнього життя, буквально залишають їх зі світом напризволяще. Стають не провідниками у масив інформації і колізій сучасного світу, а безглуздими греблями, котрі якогось біса пробують загатити реальність і протестують проти книжок, які розповідають дітям про неповні сім’ї, інвалідність, хвороби, самопізнання чи сексуальність, бо дітям таке знати не можна. Не від дорослих. Інформацію вони мають засвоїти десь-інде, в якомусь невідомому лімінальному просторі, в який, як відомо, потрапляють діти, коли виходять зі школи. Все погане, що є в світі, діти мають засвоїти самостійно, на дозвіллі. Від дорослих діти мають перейняти лише все хороше і букет стереотипів, який надалі змусить їх ненавидіти ближніх просто за те, ким вони є, – написав експерт.
Він додав, що купа людей граються в гіперопіку навіть не через любов до дітей, а через любов до радянської педагогіки і максим про те, чим має займатись освіта:
Освіта має розповідати, що ми живемо в досконалому та безпроблемному світі соціалізму з людським обличчям, а хто пробує говорити про цей світ критично – ворог нашого ідеального суспільства. Принаймні, так виглядає.
Думку Остапа Українця підтримав й освітній експерт Віктор Громовий:
Поки ми тут сміємось над шедеврами управлінської культури, батьківська громадськість «б’є в усі дзвони». Якщо раніше непродвинуті батьки принаймні соромились свого невігластва, то тепер їм сказали: ви «гегемон» (клієнт, замовник!), а вони – надавачі (прислуга, обслуговчий персонал закладу з догляду за дітьми) освітніх послуг. А у сфері послуг «клієнт завжди правий».
Однак знайшлись і ті, хто погодився з публікацією Анастасії Шевченко й обурився літературним твором, рекомендованим другокласникам для читання. Вчителька біології Ольга Халепа вважає, що дітям 6-10 років не потрібно вкладати у голови реалії дорослого життя:
Нехай вірить у казку, у диво, у чарівність першого снігу, у те, що вона Принцеса, а він – Супергерой. Навіщо їм знати, що вітчим – це погано (до речі, ви вже їм брешете), що люди займаються сексом і є дяді-збоченці? Ви дійсно хочете цих реалій життя в голові семи-десятирічної дитини?
На думку Халепи, дітей дійсно потрібно вчити певним моментам життя, але через добрі, зрозумілі образи:
Наприклад, я читала своїм дітям, а згодом і писала у своїх творах про двох подруг: Черепаху та Ондатру, які посварилися через заздрість, а згодом дуже від того страждали; про дівчинку, яка погодилася на те, щоб пройти випробування заради своїх друзів – морських свинок; про хлопчика, який переборов свій страх і навчився їздити на велосипеді; про друзів, які разом знаходять вихід з будь-яких життєвих ситуацій.
Таких авторів з подібними історіями в нашій країні безліч – було і є. Невже немає з чого обрати? А ще раніше ми з вами, теж вчилися на оповіданнях та казках, де так само діти зіштовхуватися зі страхами, заздрістю, були неввічливими, з хуліганством тощо. Твори вчили дітей, як правильно себе поводити, як жити за моральними правилами, згідно з совістю. Вони теж вчили про реалії життя, але ті, які будуть зрозумілі учням 1-4 класів.
Вчителька додала, що дитина, зранку вдягаючи наплічник, іде до школи, «де б мали сіяти в її голові добре та вічне, а там постійно згорьовані від тиску адміністрації та бюрократії, від малої зарплати та неповаги суспільства вчителі»:
Там діти чують внутрішні конфлікти в колективі та з батьками, там абиздошки у підручниках і виборчі перегони – одразу у стінах школи. А за вікном карантин, маски та локдаун, а на Сході війна, а під час виховних заходів переважне відзначення дат аварій, катастроф, воєн, битв, революцій, депортацій, голокостів та знищення. Вийти б до друзів погуляти, але там такі ж виховані на реаліях діти, і постійний, яскравий, соковитий у своїх проявах булінг. Швидше додому, але там турботлива мама, яка хоче пояснити дитині, хто такий тиран-вітчим, як знущаються з домашніх тварин садисти, що таке сексуальні збочення та які бувають маніяки.
Ольга Халепа наголосила: у такий спосіб сьогоднішні реалісти отримають суспільство вихованих ними людей: без казки в голові, без дива в душі, без добра в серці, без співчуття, без доброзичливості.
А освітянка Ірина Данчук у коментарях акцентувала на тому, що прізвисько «Катька-зубрилка» демонструє дітям: булінг – це нормально:
Попри базову солідарність із виховними обов’язковими моментами, «Катька-зубрилка» – це булінг. Це продовження соцреалій, де кожен мав обов’язкове прізвисько принизливого характеру. Навіть якщо героїня має повчальний характер, вважаю, що використання в тексті подібних нагадувань це не виправдовує.
Шановні освітяни, а що думаєте про це ви? Чи погоджуєтесь ви з думкою Анастасії Шевченко щодо недоцільності певних літературних творів для дітей? Чи, навпаки, вважаєте, що освіта – зокрема й початкова – має бути максимально наближеною до життєвих реалій? Поділіться своїми думками у коментарях.
