“У Конституції написано, що відповідальність за освіту дітей несуть батьки. І крапка там стоїть”. Освітянка про наболіле у школах
“Ми стоїмо на засадах старої, на жаль, радянської освіти, де “вивчи формулу, розкажи термінологію” досі існують, але ми маємо перейти до практики”, – переконана Людмила Булигіна, інженерка Фізико-технічного інституту КПІ ім. Сікорського, керівниця секції “Кібербезпека” Київської МАН, до вересня 2024 року працювала викладачкою інформатики Політехнічного ліцею.
Вона ніколи не мала педагогічної освіти, сама закінчила КПІ, 10 років працювала у розробці програмного забезпечення, але знайшла своє покликання саме у викладанні і роботі з дітьми. Вона також лауреатка престижної премії Global Teacher Prize Ukraine у номінації “вчителі-волонтери”, адже з 2022 року активно допомагає педагогам, які стали на захист України.
Сучасних українських учнів вона вважає цікавими і просунутими насамперед особистостями. Натомість в інтерв’ю для “Української правди. Життя” Людмила Булигіна озвучила кілька нагальних запитань стосовно відповідальності дорослих, системи освіти в цілому, держави та її спроможності вивести професію вчителя на новий рівень.
— Багато хто нарікає на дистанційку через освітні втрати у школярів. Взяти хоча б дослідження PISA 2022. Як в цьому плані справи з інформатикою, програмуванням?
— Не можна сказати, що саме дистанційка призвела до освітніх втрат, адже попередні дослідження не проводилися. Тут точно не одна причина – якщо в Україні не вимірювали освітні втрати 10 років до цього, не можна робити простих висновків.
Стосовно PISA: а що ми побачили у попередніх результатах (у 2018 році – ред.)? Теж усе було не так добре, як хотілося б.
В контексті інформатики: знаю, що моя думка нікому не сподобається, але інформатику треба викладати лише дистанційно. Вона для цього створена. І чим активніше ми будемо переводити викладання інформатики в онлайн, тим більше вона буде допомагати іншим предметам, які викладаються дистанційно.
— А результати учнів покращилися з огляду на те, що останні кілька років інформатику ви викладали здебільшого дистанційно?
— Ні. Зараз вчителі часто мають мінімальні (внутрішні) ресурси, а ще треба навчати дітей. Тому і результати останніх глобально не можуть покращитися, поки війна не закінчиться.
Наше життя не покращується під час війни, то чому освіта має? Вона стає більш адаптованою. Водночас ці виклики певною мірою роблять освіту кращою, але тут йдеться не про результат, а про те, як змінюється процес і підходи.
А результати… ну як ми їх вимірюємо? Оцінками? Оцінки нічого не дають.
— Ви викладали у ліцеї КПІ лише дистанційно?
— Я виходила в офлайн минулого (навчального) року, у мене були 11 класи. У ліцеї старші класи самі вибирають форму навчання з неосновних предметів – дистанційну або змішану.
У дітей, звісно, ще є інші уроки – математика, фізика, хімія, де треба показувати досліди, робити експерименти, готуватися до НМТ. Це все про базові предмети. Інформатика не є базовою, її взагалі можна вивести за межі розкладу. Проте у нас для цього не вистачає технічних можливостей.
Якби всі школи були оснащені необхідним обладнанням, інформатика могла б інтегруватися в інші предмети, і все.
— Здається, що зараз мало – просто прийти і викласти дітям теорію, сподіваючись, що після цього вони все запам’ятають. І це стосується абсолютно будь-якого предмета. Розкажіть, які нестандартні методи ви використовуєте під час викладання?
— Я використовую дуже стандартні методи багато років. Жодних “заманушечок”, щоб всім було весело. Головне, щоб діти розуміли, як вони можуть ці знання застосувати у своєму житті.
Наприклад, програмування – частина інформатики, яку ніхто не любить. Її не люблять вчителі, бо далеко не всі програмують; її не люблять учні, бо їм складно. А складно тому, що це пояснюється, як у 1980-х роках минулого сторіччя, коли програмування викладали математики. Математики все роблять складно, бо це наука. Інформатика ж, програмування – не наука взагалі.
Що хочуть робити діти? Сайти та ігри. Вони не хочуть рахувати дискримінант квадратного рівняння. В принципі, у них мрії такої не було і ніколи не буде. Ну, може, в когось є – одного з тисяч. Теорія, звісно, залишається в школі, але діти мають розуміти, як використати знання тут і зараз, а не чекати, коли знадобляться ті синуси.
Ми маємо показати: дивись, ти термінал банківський бачив? Бачив. Гроші батьки переводили кудись чи, наприклад, оплачували щось з мобільного? Так. А хто написав цю програму? А як її написати? А давайте напишемо модель такої програми і зробимо приклад. І так далі.
Діти беруть інструмент і використовують. Тобто суть в мінімальному використанні теоретичного компонента і максимальному використанні практики.
Компетентнісний підхід не є панацеєю освіти, але враховуючи, що ми стоїмо на засадах старої, на жаль, радянської освіти, де “вивчи формулу, розкажи термінологію” досі існують, ми маємо перейти до практики.
— Чи використовуєте ви штучний інтелект під час навчання/викладання і як саме?
— Один із розробників ChatGPT з компанії OpenAI якось заявив, що не буде активно заохочувати людей використовувати штучний інтелект, натомість показав картину, на якій зображено процес лікування зубів у XVI столітті. На ній четверо людей утримують пацієнта, а лікар без наркозу вириває йому зуб. Сцена виглядає страхітливо.
Він пояснив: “Ви, звісно, можете залишатися у минулому, якщо вам це підходить”, – і показав інше зображення, на якому штучний інтелект забезпечує сучасні медичні процедури, зокрема роботизовані системи, які працюють точно й безболісно, діючи з мікронною точністю.
“Просто обирайте, чого ви хочете”, – сказав він. Це також є мотивацією для вчителів та учнів. Штучний інтелект – це ресурс, який варто використовувати, але питання ще в тому, як це робити.
Наприклад, нещодавно на одному із заходів, на якому я була, обговорювали, що три країни світу заборонили штучний інтелект. Ми не хочемо бути в таборі тих, хто боїться прогресу. Кожна країна повинна адаптувати свою нормативну базу так, щоб ресурси штучного інтелекту були доступні, зокрема для вирішення складних завдань.
Для цього є два варіанти: перший – залучати штучний інтелект до розв’язання типових задач, другий – змінювати завдання на більш практичні та дослідницькі. Наприклад, замість завдання написати код на Python (мова програмування – ред.), варто просити учнів розробити текстову гру або проєкт, що потребує оптимізації. Штучний інтелект допомагає створювати та адаптувати код, але учень повинен розуміти принципи його роботи.
Штучний інтелект може стати ментором. Вчителі, маючи класи з 30 учнів, не можуть приділити однаково багато уваги кожному. Тому їхнє завдання – бути натхненником, експертом.
Водночас у кожної дитини може бути свій “помічник” – як-от Chat GPT, який допомагає вирішувати завдання. Такі завдання можуть включати використання кількох інструментів штучного інтелекту, і учні навчатимуться аналітики та дослідженню.
Якщо неможливо зупинити технологічну революцію, то треба її очолити.
— Вже у 2027 році в Україні має повноцінно запрацювати реформа профільної старшої школи. Як ви вважаєте, що може мотивувати учнів йти у фізико-математичні класи, а потім і здобувати технічну освіту? Зараз, за даними МОН, з наявних профільних класів 70% – гуманітарні.
— Ми маємо розуміти, що це не лише українська проблема, а загальносвітова тенденція.
Важко сказати, що може мотивувати людей обирати ці галузі. Що може мотивувати людину взагалі? Це особистий інтерес і перспектива.
Наразі зацікавленість у вищій освіті, чесно кажучи, більше ілюзорна, ніж реальна. Якщо порівняти кількість університетів в Україні та Європі, ми дійсно в лідерах за кількістю, хоча повинні були б іти шляхом елітарності освіти.
Вступ до університету має бути відбірковим, щоб лише ті, хто здатен і зацікавлений, мали можливість вступати. Коли ми створимо дефіцит університетів, туди підуть більш мотивовані студенти.
Водночас нам бракує кадрів. І хоча старше покоління вчителів ще підтримує систему, вони часто не можуть повністю адаптуватися до вимог нової школи. Коли прийде реформа 2027 року, ми стикнемося з аналогічними викликами, як це було з впровадженням НУШ для початкових класів. Чимало вчителів тоді залишили роботу. Така ж проблема може виникнути й для старших класів, і незрозуміло, хто нестиме цей тягар надалі.
— Ви сказали, що вища освіта має бути елітарною, але чи не стане цей етап потенційним каталізатором для поглиблення нерівності у суспільстві?
— У Швейцарії, наприклад, кількість університетів обмежена, і лише наймотивованіші учні, яких мінімальна кількість, обирають довге навчання.
Там після 9 класу більшість учнів обирають професійно-технічні напрями, а не університети. Це дозволяє їм отримати професію і заробляти кошти раніше.
Ми ж, навпаки, часто бачимо батьків, які наполягають, щоб їхні діти вступали до університету, навіть якщо це не завжди відповідає їхнім здібностям чи бажанням.
Важливо, щоб діти орієнтувалися у виборі професії, розуміли, чому вони обирають ту чи іншу спеціальність, а не йшли в університет тільки через його престиж чи назву спеціальності. Наприклад, кібербезпека. Приходить абітурієнт, який набрав високі бали і вступив на цю спеціальність, але коли його питають, чому він її обрав – відповісти не може.
Наші діти, які побували в школах Польщі чи Німеччини, часто відзначають, що хоч їм і подобається українська школа, тут бракує практичних занять. Вони запитують: “А де екскурсії? Чому у нас немає можливості один день провести, наприклад, у кафе, щоб навчитися робити піцу?”
В Німеччині, наприклад, дітей водять у пожежну частину. Хоч і нечасто, але для них це там справжня подія і свято, коли збираються всі діти з району. А потім згодом хтось із дітей каже “Я хочу бути пожежником”, бо вже знає, що це за робота. А у нас немає профорієнтації.
Потрібно переосмислити підхід до освіти і адаптувати його до сучасних вимог, щоб діти бачили в ньому користь і перспективи для свого майбутнього.
У нас випускники часто не готові робити вибір професії одразу після школи. В інших країнах є “рік на подумати”, а наш соціум одразу жене в університети.
Хороший студент – це той, якому хоча б роки 22. Він вже попрацював кур’єром і зрозумів, що хоче йти далі. Він вже побачив поганий чи хороший менеджмент і розуміє, куди рухатись. Зараз часто діти обирають “кота в мішку”, не усвідомлюючи, що вони будуть робити у тій чи іншій професії.
— З вашого досвіду, яка роль батьків як під час навчання дитини у школі, так і на етапі вибору професії? І якою вона має бути в ідеалі?
— У нас дитиноцентрична школа, світ і країна… вже стає. Проте деякі батьки думають, що їхню дитину мають носити на руках, а насправді це не так.
Хто відповідає за навчання дітей? Я ставлю це питання вчителям, батькам і дітям. Відповіді дуже різні, особливо коли просиш обґрунтувати.
Водночас у нас є Конституція, де чітко-чітко прописано, що відповідальність за освіту дітей несуть батьки. І крапка там стоїть. Не вчителі, не директори шкіл, не держава.
Вчителі, школа, адміністрація відповідають за доступ до навчання. Якщо вчитель вигнав дитину з уроку – це проблема, бо він порушив її право на доступ до навчання. Якщо вчитель веде урок онлайн і хтось з учнів не зміг приєднатися, а педагог не зробив запис і не виклав матеріал – теж порушення. Але якщо є відео або текстовий запис уроку, який вчитель передав учню (а той ним не скористався – ред.) – ми свою роботу виконали. Далі вже питання до учнів і батьків.
Тут треба дуже чітко розвести зони відповідальності. І одразу стане зрозуміло, що батьки мають сісти і подумати, як дати дитині хорошу освіту. Якщо не подобається державна школа – наймати репетиторів або шукати другу роботу і заробляти гроші на приватну школу.
Але якщо дитина пішла у звичайну державну школу, їй там мають дати можливість навчатися, якщо вона цього хоче. Якщо вона не хоче, повертаємось в сім’ю, сідаємо і з’ясовуємо, чому.
Виникає ще одне питання до батьків: коли ви востаннє брали до рук книжку, а не телефон? Я знаю сім’ї, які відкладають телефони, починають читати і дитина їх наслідує. Так виглядає ідеальна освіта.
— Якось на своїй сторінці ви висловили думку: “Потрібно дуже чітко виділити базову частину кожного предмета, залишивши одну єдину програму, календарне планування чітко прив’язати до тижнів”.
Поясніть, будь ласка, детальніше, що саме ви мали на увазі і як це допоможе учням?
— Ми говоримо про освітні втрати, а не говоримо про більшу проблему. У нас діти мігрують між школами, містами, областями.
Чому дуже багато дітей не хочуть переходити в офлайнові школи?
Вони, наприклад, живуть у Києві вже два роки, але кажуть, що їм страшно переходити у школу тут. Зізнаються: пішли, глянули, що вони чогось не вчили у своїй школі, тому бояться. Зокрема, зазнати булінгу.
Хтось соромиться умов, у яких живе зараз, бо у Харкові була видова квартира у 150 квадратних метрів, а тепер одна кімната.
Друга причина – це програми. Якщо дитина чогось не вчила у старій школі, вона приходить у нову і розуміє, що є прогалини.
Якщо у нас з’явиться більш якісний базовий компонент в освіті і умовно на 10-му навчальному тижні року всі знатимуть, що по всій країні з математики у певному класі вивчають певну тему, і всі ці матеріали є на сайті Всеукраїнської школи онлайн, то наші діти змогли б спокійно змінювати школи і регіони.
— Як ви вважаєте, Україна зараз втрачає молодь? Зважаючи на те, що випускники з крутими результатами вступають за кордон.
— Так. Тут достатньо статистику глянути. У нас зараз можуть виїхати багато хлопців-11-класників за кордон. Більше того, вже зараз батьки забирають 10-класників зі шкіл, виїжджають раніше.
Люди не розуміють, що буде далі на тлі розмов про можливий призов у 18 років і як зміняться настрої уряду щодо мобілізації і призову.
— Що робити з тим, що успішні учні та учениці виїжджають навчатися за кордон, а не залишаються в Україні? Згадаймо хоча б дівчину з Житомирщини, яка склала НМТ на 800 балів, але захотіла вступати до Польщі.
— Підвищувати якість вищої освіти, яка не покращується уже багато років. Та сама дистанційка: викладачі вищих навчальних закладів досі відкривають Zoom, беруть методичку і читають її півтори години. Студенти у цей час слідкують за документом і викладач час від часу каже “це виділіть жовтим”.
Так не можна. Потрібні реальні зміни у вищій школі, щоб студенти не просто підключались у Zoom і досипали на парі, а щоб вони горіли цим, ставили питання, розуміли, чому їм це потрібно.
Зараз часто все дуже відірвано, навіть від спеціальності.
У нас зараз найкраще адаптована лише Нова українська школа. Вчителям початкових класів було складно, але вони мали хороше навчання, пройшли всі п’ять стадій горя. Тепер у них треба вчитися всім. Я б викладачів вишів відправляла на уроки до вчителів НУШ.
— Чому вони мають у них навчитися?
— Подивитись, як спілкуватися з учнями і зрозуміти, що світ змінився. Що інформація, яку вони хочуть донести, може бути донесена різними способами. Не треба перечитувати свою методичку.
Це ж дорослі люди (йдеться про студентів – ред.). Можна зачепити увагу навіть так: зробити 5 принципових помилок в методичці і сказати їх знайти. Хто перший це зробить, той отримає додаткові бали.
— Цікаво. Ви теж так робите?
— Зараз саме для студентів не викладаю, але як вчитель можу сказати, що викладачі мають контролювати процес.
Є хороша фраза: ніколи не робіть за учня чи студента те, що вони можуть зробити самі. Не перечитувати їм підручники. Не треба їм 20 разів показувати, як щось зроблено – навчіть їх це робити самостійно. За таким принципом викладають більшість європейських вчителів.
Треба працювати з дослідженнями, практичними роботами, самоаналізом, взаємооцінюванням. Треба отримувати від дитини фідбек. А це майже неможливо, якщо не скажеш, що за це буде оцінка.
Я прошу учнів оцінити урок за користю від нуля до десяти і себе – наскільки було зрозуміло. Якщо це 7-8 балів, вони знають, що треба пройтися презентацією або щось перечитати. Якщо менше семи, вони вже знають, що треба відкрити певне відео і подивитися.
— Ви звернули увагу на підхід до викладання, а саме читання методичок. Це проблема мотивації самих викладачів?
— А який сенс викладачам в університеті напружуватись і робити інтерактивні завдання? Так, у них часто немає мотивації – фінансової, ідеологічної. Є несприйняття нового, тому що 20-30 років вже якось так і було – “нормально ж працювало”.
І тоді у нас говорять, що “ото були студенти в 1970-х роках, а ці зараз нічого не можуть”. Вони можуть інше.
Питання завжди до дорослих, до дітей у мене питань взагалі немає. Діти – прекрасні, а зараз вони ще цікавіші.
Наш семикласник тут слухає вчителя, лівою рукою пише відповідь, у правій телефон – трохи незручно, бо ліва основна. Він там ще паралельно дивиться Tik Tok і обговорює щось із задньою партою, навіть не повертаючи голову. Він одночасно чотири процеси робить.
Я закінчила радянську школу і нічого хорошого про неї сказати не хочу і не можу, якщо порівнювати з сучасною.
— Якось міністр освіти і науки заявив, що зарплата – не те, що зараз мотивує молодих людей йти в педагогіку. Як ви вважаєте, що їх наразі може чи має мотивувати?
— Мені здається, їх мотивує наявність педуніверситету у своєму місті. Можливо, він через дорогу розташований. Або, наприклад, в області, де вибір ЗВО не такий вже і великий – і йдуть або в педагогічний, або в технічний.
Якщо фізики і математики не знаєш, що тоді залишається? Так і обираються університети.
Зарплата у 7 тисяч гривень не те, що не може мотивувати – її не можна називати. Як Волдеморта (негативний персонаж фільмів і книг про Гаррі Поттера – ред.). Її треба приховувати, щоб діти не дізнались.
Бо діти спитають: “Це ви нас так любите, що живете в школі без грошей?” І вчителю доведеться відповідати: або у нього є інший дохід, або…я знаю вчителів, яким дійсно прикольно в школі.
Зарплата має бути гідною, і тоді зросте престижність професії. По-іншому престижність цієї професії не підвищити. Зараз вчитель як лялька для биття.
А в журналістиці не так? Чи в інших професіях? Просто вчителі, мабуть, найбільш терплячі.
Матеріальне має бути, і це має забезпечувати держава. А далі буде і мотивація. Крапка.
— Чи хотіли ви колись піти з професії?
— У мене немає педагогічної освіти і не буде вже ніколи. Закінчила КПІ, я інженер-енергетик. 10 років працювала у розробці програмного забезпечення, але це були 1990-ті, і тоді збіглися дві речі: перше – там, де я працювала, мене попросили вести комп’ютерні курси для дорослих. Мені сподобалось.
Друге – коли почався 1994 рік, нам трохи забули платити зарплату. Через пів року я пішла з державного підприємства, заснувала приватний комп’ютерний центр, де ми вчили вже і дітей, і дорослих. В розробку я більше не поверталась, тому що навчилася заробляти в освіті.
— Які ще проблеми сучасних українських вчителів, крім фінансового забезпечення, ви можете підсвітити в контексті соціальної несправедливості?
— Вчителі дуже перевантажені, але, знову ж таки, це питання вирішується оплатою праці.
Якщо у вчителя на тиждень буде 18 годин, а не 30 (я б взагалі ставила 12-14 годин), він проводитиме прекрасні уроки, буде розвиватися, по-справжньому удосконалюватись, а не просто отримувати сертифікат на якомусь курсі. Так чи інакше – все впирається у матеріальну частину.
Можливостей для навчання вчителів зараз доволі багато. Треба тільки бажання і сили. Перевантажена людина не може працювати креативно. Вона намагається, але падає.
— Наостанок: ви лауреатка премії Global Teacher Prize 2022 року у номінації вчитель-волонтер. Як змінилася ваша діяльність у цьому напрямку?
— Змінилися хіба що результати. Коли ми починали у 2022 році, ми нічого не вміли, дуже багато стресували. Якщо раніше я хапалася за серце і думала “Де ж я візьму ту каску? 12 тисяч гривень – як ми це зробимо?”, то зараз я просто пишу: “Котики, машина 250 тисяч і в нас є 3 дні”. І ми працюємо.
З 2022 року ми не відмовили жодному вчителю у жодному запиті. У нас менше грошей, інша ситуація, ніж у великих фондах. У нас маленький вчительський фонд.
Нібито стало менше грошей, але я не можу поскаржитись, бо ми нещодавно знову закрили три збори, тому все ок.
У нас постійно є запит.
— До вас може звертатися будь-хто з учителів?
— Так, у нас є спільнота “Учитель іде в ЗСУ”, можна написати мені особисто у Facebook. Закликаємо донатити ми і через інші платформи. Є люди, які не приєдналися до групи, але донатять постійно. Є люди, які собі поставили вже відсоток від зарплати.
До нас може звернутися будь-який вчитель, і ми спробуємо допомогти.
Діана Кречетова, Українська правда. Життя
