У освіті багато страху, політичної боротьби та особистих інтересів, але мало волі та візії
Проблема освіти в тому, що вона є великим культом карго.
Проблема освіти не в тестах з математики або історії, а в тому, що вона є великим культом карго.
Більшість учасників процесу повторюють магічні дії та мантри без сутнісного аналізу: на рівні психіки окремої дитини або вчителя, на рівні довготривалих стратегій життя, а також на рівні цілої країни в її довготривалій стратегії.
Наприклад, для більшості вчителів, дітей та батьків єдина зрозуміла мета навчання – тест. Тому все, чого немає в тесті, поступово перетворюється на фейк.
Предмети, з яких немає тесту, всерйоз вивчають тільки діти зі спецінтересом, всім іншим байдуже. Та і вчителі, якщо немає тесту, часто на розслабоні.
Саме звідси бій за обов’язкову математику: бо інакше її просто не вивчатимуть. А з іншого боку, виникає питання: а нащо тоді інші предмети в обов’язковій програмі, якщо на них все одно майже всі «позабивають болт»?
Чому освіта стала культом карго?
Держава вимагає, щоби діти навчалися. Колись давно це зробили для того, щоб виростити робітників і солдатів, здатних прочитати і виконати інструкцію або наказ. Далі додали гуманістичний аргумент про реалізацію права на освіту для занедбаних батьками дітей.
Але в результаті освіта перетворилася на обов’язок для дитини втратити 10–15 тисяч годин свого життя на загалом незрозумілі і переважно чи суцільно нецікаві процеси.
Це світова проблема, у тій самій Німеччині або Франції з цим теж усе дуже складно.
Батьки бояться за майбутнє дітей, але водночас не знають, як зробити це майбутнє кращим. Значною мірою тому, що зі своїм життям також не дуже ладнають: грошей немає, щастя теж, контролю та розуміння власного майбутнього критично не вистачає.
У такому стані хочеться вчепитися у просту відповідь типу «потрібна хороша освіта». Це легко перетворюється на культ «отримати диплом», що до освіти вже не має жодного стосунку.
А звідси вже і позиція «дайте нашим дітям дипломи, шо ви їх мучите своїми отими тестами, лекціями і домашками», де батьки фактично вимагають замінити освіту роздачею дипломів. Те, що в такому випадку диплом нічим дитині не допоможе, на фоні екзистенційного жаху перед майбутнім ніхто не усвідомлює.
Ніхто насправді не знає достеменно, які знання як впливають на успішність конкретної людини та суспільства в цілому. Тому система просто реплікує старі програми або програми успішних країн, а це теж культ карго у чистому його вигляді.
У освіті в цілому забагато страху, політичної боротьби та особистих інтересів, але замало волі та візії.
Учителі не мають свободи та мотивовані переважно через страх. Це паралізує та вбиває розвиток.
Також більшість із них не знають, як виглядає життя поза спіраллю «учень у школі – студент педу – вчитель у школі», хоча більшість дітей житимуть у зовсім іншій реальності. Учителям навіть за великого бажання складно зрозуміти, що потрібно знати та вміти дитині, яка буде жити і працювати все своє життя десь там поза школою.
Викладачам педів ще гірше: вони і дітей живих роками не бачать.
Водночас діти дуже добре бачать відсутність зв’язку між шкільним знанням і реальністю. Причому це теж не лише українська проблема. Навіть сироти в Непалі, які цілком обґрунтовано впевнені в тому, що шкільний атестат – це путівка в краще життя, водночас не розуміють, нащо їм конкретні шкільні знання, і тому все одно саботують навчання. А наші діти навіть про путівку в життя дуже скептичні.
Якщо дитина не має інтересу до певних знань і водночас не розуміє їх цінності, вона їх буде саботувати. Тому насправді більшість оцінок у школі – фейк.
Діти знаходять усі можливі шляхи обдурити систему, але не будуть вивчати те, що не хочуть. Ми це перевірили на великій вибірці дітей, які погодилися чесно написати тести в обмін на повну анонімність. Навіть офіційні відмінники насправді добре знають лише 1–3 предмети, а все інше добре якщо на 6–8.
Також, звісно, грають роль здібності. Одна справа займатися тим, що добре виходить, і зовсім інша – тим, що складно і водночас незрозуміло, нащо.
А ще в дитини, насправді, не так багато часу. Критично недостатньо, щоб встигати всю шкільну програму і водночас жити. І оскільки легальних і раціональних критеріїв для пріоритезації немає, вона стається спонтанно.
Десь між усіма цими процесами ще блукає ідея, що людина повинна бути універсально освіченою. А отже, між талановитим актором з поганою математикою та посереднім актором з посередньою математикою треба обирати другого, бо в нього краща сума балів. Тому чесно виставлені оцінки відчуваються як несправедливі, тому що зрізають талановитих дітей. Це остаточно знищує як чесну пріоритезацію, так і чесне навчання і оцінювання.
І це ми навіть не починали говорити про суб’єктність і свободу – основи здорової особистості та здорового суспільства. Яких тупо немає в усьому цьому коктейлі ні для дітей, ні для вчителів, ні для батьків.
Що робити?
Змінити всі принципи. Політичні та організаційні від міністерства та управлінь освіти і до шкіл. Я не знаю, як витримати шквал екзистенційного жаху суспільства перед майбутнім, але таки реформувати систему.
Тоді на рівні програми ми побачимо, наприклад, що математика для більшості дітей не може бути спрощеною версією академічної математики. Вона має бути принципово інакше побудована. Те саме стосується усіх дисциплін.
Що потрібно знати та вміти кожній людині з математики, біології, фізики тощо? Який досвід має отримати дитина, щоб захотіти це досліджувати? Чи можливий такий досвід у шкільному віці, або ж ці знання актуальні після 20 чи навіть пізніше?
Чи може психіка сприйняти весь цей досвід за навчальний час? Якщо ні, чим жертвуємо? Як компенсуємо це потім освітою для дорослих?
Як враховувати різні здібності? Який мінімальний достатній рівень знань для дитини з кожної дисципліни? А якщо з поправкою на всі інші уроки? Як будувати стосунки з цією дитиною не у форматі «ну нічого, що ти нікчемний і проживеш нікчемне життя», а у форматі «у математиці / біології / історії ти маєш мінімально достатні результати, давай знайдемо твої сильні сторони та найкращі стратегії життя для тебе».
Як паралельно працювати з дітьми, які фанатіють саме від ваших уроків? Як дати їм максимум? Які знання та досвід варто їм запропонувати?
Автор: Петро Чорноморець, кандидат біологічних наук, співавтор і керівник методології «Змінотворців», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, викладач і консультант-методолог школи «Майбутні».
