facebook

Що вбиває вчительську професійну готовність до змін?

Що вбиває вчительську професійну готовність до змін?

Збої в запровадженні змін, пропонованих освітній галузі ініціаторами Нової української школи, змушують і прихильників цих змін, і опонентів та скептиків пильніше приглядатися до того, що реально діється в загальноосвітній школі. Поступово переходити від огульного звинувачення вчителів у всьому, що сталося й не сталося, до аналізу тих процесів, із якими доводиться мати справу й у яких учителям відведено зовсім не ту роль, яку вони мали б виконувати.

Безперечно, вчителям можна закинути багато чого, але не модельні програми, написані під стандарт 2011, а не 2020 року. Не підручники, які є простим перевиданням попередніх версій. Не навчально-методичне забезпечення й не зміст пропонованих для перепідготовки курсів, у яких немає практичного складника, бо його наразі ніхто не напрацював. Не безглуздий пресинг щодо самої нібито перепідготовки, яку вчителі мали пройти в позаробочий час практично власним коштом. Кажу «нібито», бо реальна перепідготовка ніколи не може зводитися до прослуховування курсу лекцій, який вичитують фахівці, дуже далекі від реалій, про які розповідають.

Дякувати Богу, нарешті звернули увагу й на те, що український учитель буквально випалений, виснажений роботою в пекельних умовах війни й дуже потребує підтримки й допомоги. Щоправда, ці останні чомусь вирішено надавати у формі «готових рішень» («рішень у коробці»), бо нібито саме відсутність таких і є головною причиною надмірної зайнятості, а через неї — професійного вигоряння вчительської спільноти. Нібито й справді вчителям, як зазначено в одному з досліджень, найбільше бракує саме вільного часу для «реалізації творчого підходу до викладання й педагогічної автономії».

Так, 50% опитаних учителів вважають, що аби розробляти власні навчальні програми, їм бракує лише вільного часу, 35% — що їм мало платять, і 29% — що вони не мають необхідних для такої роботи знань. У цьому пункті чи не найбільше проявляється проблема, яку ми вже десятиліттями замовчуємо, але яка постійно нас спіткає, а далі спіткатиме ще більше. Бо насправді показники свідчать про те, що тільки оці 29% розуміють, яка то складна річ — розроблення власної навчальної програми, як мало вони привчені отримувати «рішення в коробці» й готові до такої роботи. В решти цього уявлення немає. Вони вже звикли відповідати згодою на найабсурдніші вимоги, вчасно звітувати, що все чудово, й у такий спосіб забезпечувати необхідний… показник. Але не реальні результати. Тому в нас між показниками й реальним станом справ — давно вже прірва.

А чи потрібна вчителеві та власна навчальна програма за наявної модельної при тому, що він розроблятиме ще й детальне календарно-тематичне планування на її основі? Ні. Але вчитель повинен був би мати те, що лежить в основі готовності складати такі програми, — здатність осмислювати й організовувати свою діяльність на стратегічному рівні. Це ніби вимагається й державним профстандартом. Але… Не здобувається в межах отримання базової професійної освіти, не розвивається й не посилюється в практичній професійній діяльності українського вчителя.

Чтайте також:  Заклади освіти терміново мають встановити сонячні панелі та вітряки

Чому? Бо давню болячку ще радянської системи професійної підготовленості вчителів не лише не ліквідовано, а й дуже запущено. Саме про неї далекого 1988 року на науковій конференції відомий тоді вчений-дидактик Ісаак Лернер відверто висловився так: «Через низьку підготовленість, надавану педзакладами, професійний рівень переважної маси сучасного корпусу вчителів не відповідає завданням школи».

Хочу нагадати, що це було сказано в час, коли конкурс до педінститутів був два-чотири й більше (залежно від факультету) абітурієнтів на одне місце. Коли на 75 місць, заявлених моїм рідним педінститутом на фізматі, тільки медалістів претендувало понад 60 (а серед них було чимало випускників, які фізику й математику вивчали в школі поглиблено). Тобто тоді, коли майже кожен педзаклад приймав до своїх аудиторій юнацтво із добротною загальноосвітньою підготовленістю, достатньо мотивоване, націлене саме на опанування вчительської професії, а не на отримання диплома. Все це в сукупності було надпотужною основою для напрацювання якісної професійної підготовленості.

Але зі стін педінституту виходили в кращому разі добрі знавці якихось наук, та аж ніяк не спеціалісти, здатні самостійно організовувати освітньо-навчальну діяльність під будь-які задані умови (чого давно вже вчать студентів, наприклад у фінських педзакладах). Їх не вчили найголовнішого: бути повносправними суб’єктами освітнього процесу. Тому частина цих людей так і не знаходила себе в учителюванні — за рік-другий покидала школу. Ще частина (дуже незначна) суто своїми впертими трудами таки занурювалася в глибини вчителювання та згодом сягала професійних вершин у цій справі. Та основна маса, наслідуючи попередників, просто потихеньку призвичаювалася до умов і чесно несла свій педагогічний хрест, навіть не підозрюючи, що приречена все життя бути «недопідготовленою».

Коронне запитання: ну й чому ж держава, в руках якої була система підготовки педагогічних кадрів для освіти, не подбала про те, щоб майбутні вчителі виходили зі стін педзакладів повноцінно підготовленими?

А вона мала на те низку досить серйозних причин.

Перша: партії й державі потрібен був в особі вчителя насамперед добротний пропагандист, а не висококваліфікований шкільний працівник. Тому в програмі підготовки майбутнього педагога чільне місце посідали такі дисципліни, як історія партії, діалектичний та історичний матеріалізм, науковий атеїзм, науковий комунізм. Майбутній учитель-мовник за чотири-п’ять років навчання на заняттях із методики міг не написати жодного (!) твору (а, нагадаю, саме успішне написання твору тоді було «перепусткою» до вишів), зовсім не знати методики підготовки до нього — й не біда, з тим і вчителювати йшов. Але водночас він не міг не знати рішень останнього з’їзду партії чи «творчості» більшовицьких діячів.

Чтайте також:  Осінніх і зимових канікул не буде: в одному з міст готуються до навчального року в екстремальних умовах

Друга: повноцінно підготовлений учитель — дорогий учитель: у його навчання треба вкласти чималі кошти, а вже на роботі йому потрібно забезпечити належний суспільний статус і відповідні соціальні гарантії, що коштує ще більше, ніж навчання.

Третя: повноцінно підготовлений і належно захищений учитель — серйозна проблема для влади й громади: він знає собі ціну та вміє не дати себе скривдити. Має високе почуття гідності, тому вимагає належної поваги до своєї діяльності, бо почувається партнером (а не найманим працівником, попихачем, якому «аби гроші та харчі хороші») держави, громадськості, сім’ї в освітній справі. Його неможливо схилити до «компромісів».

Четверта: повноцінно підготовлений учитель — це людина вільна, яка знає про своє право вибору й уміє ним дуже доречно користуватися в різних ситуаціях. Він, як колись Януш Корчак, піде за своїми вихованцями навіть у душогубку, якщо буде потреба. Але він не поведе своїх учнів обслуговувати чиїсь приватні забаганки. Тим паче ніколи й ніде не торгуватиме собою й ними.

П’ята: повноцінно підготовлений учитель — це взірець громадянина. В усіх життєвих моментах. Такий учитель усіма своїми діями демонструє розсудливість, працьовитість, завзяття, системність мислення й діяльності (за Юло Вооглайдом) у найрізноманітніших проявах.

Чи потрібен такий учитель партократії чи державі, яка обслуговує інтереси жменьки жмикрутів?..

Сьогодні ми начебто послідовно та вперто позбуваємося гнилої радянської спадщини. Чому ж професійна недопідготовленість наших учителів досі не стала предметом уваги української держави?

Давні радянські «вигоди» й сьогодні дуже навіть прийнятні для наших «державців»? Які саме?

По-перше, недопідготовлений учитель — це дешевий працівник, у професійну підготовку якого можна вкладати залишки державного бюджету. Та й «утримання» його на роботі коштує буквально копійки. Адже цьому найманому працівникові дуже легко можна Законом «Про освіту» пообіцяти, що «базова заробітна плата вчителя найнижчої кваліфікаційної категорії має бути не менше трьох розмірів мінімальної заробітної плати в Україні» (на сьогодні це 24 тис. грн). Але потім так само легко передумати й за основне мірило взяти вже не мінімальну зарплату, а прожитковий мінімум, твердо запевняючи, що молодий фахівець отримуватиме аж чотири таких. Нині це 3028 грн для працездатних осіб, множимо на чотири й отримуємо 12 тис. грн. Та й це запевнення — пустопорожнє: тарифна ставка молодого вчителя на цілих п’ять тисяч менша за обіцяну суму.

По-друге: недопідготовлений учитель — це не суб’єкт, а ресурс освітньої галузі. Суб’єктом тут виступає управлінська вертикаль. Тому в своїй роботі вчитель не є повносправним працівником, який сам планує свою діяльність з огляду на умови, в яких опинився, та власних можливостей, які добре знає й уміє застосовувати. Він — лише функція, якій через «готові рішення» (накази, стандарти, розпорядження та вказівки) задають параметри діяльності. Навіть через підручники. Головне його призначення — добросовісно виконувати програму, керуючись притому «правильними» приписами. Навіть тоді, коли це виконання в певній ситуації суперечить здоровому глузду. Сама ж управлінська вертикаль увірувала у свою всемогутність в освітній справі й готова заповнювати вакансії в школах людьми, котрі в якихось ВНЗ колись вивчали ті предмети, що з них складається шкільний курикулум. На відсутність психолого-педагогічного складника підготовленості в таких працівників практично не зважають. Так школу за рівнем фахової підготовленості вчителів відкидають на сотню років назад, а не виводять на сьогоднішній європейський рівень.

Чтайте також:  На які відпустки можуть розраховувати вчителі цього літа

По-третє: учитель, який не є суб’єктом освітньої діяльності, поступово перестає бути вже й суб’єктом власного життя. А це означає, що й громадянин із нього ніякий, зате добрий «автоматник» для адмінресурсу, який постійно й успішно експлуатує педмасу на всіх виборах.

По-четверте: недопідготовлений учитель — це потужний споживач усієї тієї псевдодидактичної та псевдометодичної продукції (від тематичних зошитів до різних семінарів-вебінарів), на якій заробляють шалені гроші. Не вчителі. На вчителях. А щоб утримувати попит на належному рівні, міцно зрощеному з освітнім менеджментом, освітньому бізнесу треба лише періодично проголошувати чергові «зміни» й «реформи», під які вимагають усе нові й нові оновлення методичного забезпечення та відповідно до- чи перепідготовку, сертифікат про яку сьогодні теж можна просто купити на відповідному «базарі»…

За таких умов про що ця думка, що нині вчителі потребують готових рішень через свою втомленість, виснаженість, відсутність сил на ухвалення власних рішень? Чи не від перевантажених суєтою «готових рішень» освітніх буднів ті втома й виснаженість? Чи не від необхідності всім і все пояснювати, відбиватися від різних напосідань? Чи не від роботи, безглуздя якої очевидне для вчителів, але не для управлінців? Чи не від того, що в учителі давно вже вбили віру в його власний авторитет, «забувши» притому, що без такої віри він стає просто непридатним для професійного життя?

…Ну й що з цим робити? Що з «конструктивом»?

Якщо ми справді хочемо докорінних змін в освітній галузі, потрібно повернути вчителеві його вчительськість, його професійну суб’єктність. У повному обсязі. На всі п’ять десятків прописаних державним профстандартом здатностей. І не в «коробці», а в його професійному щоденні. Решту він зробить сам, вправно й відповідально. Краще за будь-який «освітній менеджмент»…

Джерело.


Повернутись вверх