Чи доживемо до того, що звання «Учитель року» зробить переможця топ-зіркою?
Під час шоу, яке проводиться у формі конкурсу, визначати кращого вчителя – безглуздо
Відбувся фінал чергового конкурсу «Учитель року». ЗМІ, близькі до правлячої освітянської верхівки, не жаліють дифірамбів…
А я залишаюся на тій же позиції, що і багато років поспіль: цей конкурс ніщо інше, як відгомін совка. Ідея якого була запозичена Госнаробразом СССР у США…
Переконаний, що під час шоу, яке проводиться у формі конкурсу, визначати кращого вчителя – безглуздо.
Кращого вчителя можуть визначити лише ті, кого він навчає, якщо у них, звичайно, є можливість порівняти його з іншими.
Педагогічну майстерність не можна виміряти виконанням конкурсних завдань, бо вона виявляється лише в конкретній ситуації, а не на сцені.
Мабуть, саме тому і не проводяться конкурси типу «Кращий лікар». Бо лікар свою професійну майстерність може продемонструвати лише у контакті з пацієнтом конкретним результатом. І було б дивним, якби він її демонстрував штучно та награно на сцені…
На жаль, освітянське чиновництво, проводячи такі конкурси, працює на шоу. І багато вчителів на участь у ньому згоджуються. Хоча б і для того, щоб зберегти «лице школи»…
Так, подібні конкурси відбуваються в інших країнах світу також. Але суттєва їхня відмінність із нашими – у формі проведення та у тому, що після завершення конкурсу переможців не забувають.
Для багатьох із них участь в конкурсі – карʼєрний старт. У кращому розумінні цього слова.
Написав це і силкуюся згадати, скільки міністрів освіти України часів Незалежності чи їхніх заступників були переможцями конкурсу «Учитель року». Не згадав…
Сумніваюся в тому, що таких дуже багато і на нижніх щаблях освітянської управлінської вертикалі.
Натомість знаю лише одного переможця такого конкурсу (у достатньо давні роки), якого й сьогодні радо запрошують до багатьох педколективів, щоб почути його незаангажовані думки про українську освіту. Але саме тому його терпіти не може освітянське чиновництво від гори до низу…
Знаю про «Учителя року», яка замість творчих поїздок країною за кошти бюджету чи закладів, поїхала в одну із західних країн заробляти на життя. Заробляти не у освіті… Про інших переможців освітянська історія мовчить.
Тож фінал проведений. Чи не вперше без бюджетного фінансування та грошової винагороди учасникам.
Але складаю шану тим педагогам, які все-таки вирішили взяти в ньому участь. Тішуся думкою, що це зробили «для себе», а не для того, щоб у показниках доморощених містечкових рейтингів освіти зʼявився ще один «плюсик» для закладів, у яких працюють.
Можливо, колись і доживемо до того, що звання «Учитель року» зробить переможця топ-зіркою; педуніверситети намагатимуться запросити їх, а не порнозірок, зустрітися із майбутніми педагогами; а проходження всіх атестацій та сертифікації для них із дня отримання цього звання стане зайвим…
Про якісь суттєві матеріальні блага, на отримання яких людина, котра зважилася на таке випробування, заслуговує – промовчу. Щоб зайвий раз не ятрити душу…
Тож вітаю переможців!
Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.
