facebook

“Зарплата, підтримка, соціальний статус, спільнота – чотири кити залучення вчителів”: говоримо про мотивацію і проблеми молодих педагогів

“Зарплата, підтримка, соціальний статус, спільнота – чотири кити залучення вчителів”: говоримо про мотивацію і проблеми молодих педагогів

Середній вік вчителя в Україні – 46,1 року. Молодь не надто охоче йде навчати дітей. Щороку кількість педагогів до 30 років у школах зменшується, зокрема, учителів, стаж яких від 1 до 3 років, наразі 5 % від загальної кількості.

На рішення молоді йти працювати в школи (чи ні), залишатися там (чи ні) впливають і рівень заробітної плати, й атмосфера в колективі, і різниця між університетською підготовкою та реальністю… Загалом нестача педагогів – це не ексклюзивно українська проблема. Такий виклик є в усьому світі. Та спільним для всіх молодих педагогів мотиваційним чинником для входу в професію є можливість впливати.

Про виклики, бажання та можливості молодих українських учителів у другому епізоді четвертого сезону подкасту “Дофамін для освіти” від ГО “Смарт освіта” розповів Владислав Штегельський, вчитель історії, автор та керівник проєкту MentorMe. Разом із командою вчителів Владислав надає безплатну менторську допомогу студентам 3–4 курсів педагогічних університетів і тим вчителям, які працюють у школі перший рік та лише входять у професію.

Послухати аудіоверсію розмови з Владиславом можна на сторінці подкасту (там є посилання на інші подкастинг-платформи й на попередні записи).

Читайте цю текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом. З розмови ви дізнаєтеся про:

  • проблеми молодих учителів у світі та в Україні;
  • вплив онлайн-навчання на підготовку майбутніх педагогів;
  • роль наставництва/менторства під час адаптації молодих вчителів у школах;
  • портрет середнього/ї випускника/випускниці педагогічного університету;
  • співпрацю між школами та закладами вищої освіти, які готують майбутніх вчителів;
  • рішення, які допоможуть залишати молодь працювати в школах.

ПРО ПРОБЛЕМИ МОЛОДИХ УЧИТЕЛІВ НА ПОЧАТКАХ РОБОТИ В ШКОЛАХ

  • Почнемо нашу розмову з проблем молодих українських вчителів. Окреслимо, що будемо говорити про педагогів, які тільки входять у професію. Переважна більшість із них це все-таки молодь. Очевидно, що є і ті, хто приходить у вчительську професію з інших сфер значно пізніше. Але в нашій розмові пропоную зосередитися на молодих вчителях, які тільки починають свій шлях у педагогіці.

Звісно, ми розуміємо, що однією з основних перепон є низькі заробітні плати. Очевидно, що це не стимулює молодь йти в професію. Але які ще проблеми, крім цієї, можемо виокремити?

Готуючись до подкасту, я провів невеликий моніторинг різних досліджень і дізнався, що насправді українські молоді вчителі мають ті ж самі проблеми, що й молоді вчителі всього світу. Чи то Велика Британія, чи США, чи Японія… Ми тут усі однакові. Про кожну із цих проблем поговоримо згодом докладніше.

Однак хочу наголосити на специфічній відмінності, яка нас вирізняє, – це чотири роки онлайн-навчання, яке почалося з пандемії COVID-19 та продовжилося з повномасштабним вторгненням. Тобто українські вчителі, на відміну від колег з інших країн, не мали змоги аудиторно (наживо) побувати в університетах та класах.

Тож їм може бути складно знайти той образ, на який можна рівнятися в професії, – чи то крутий викладач з університету, чи то шкільний вчитель. Його складно сформувати, якщо ти не бачиш цієї людини наживо. Тому складається так, що [через онлайн-навчання – ред.] студенти слабко комунікують з університетською спільнотою, своїми одногрупниками, що не дає їм змоги розвивати soft skills [м’які навички, як-от вміння ефективно спілкуватися з людьми, взаємодіяти з ними – ред.].

  • Які ще труднощі мають молоді вчителі?
  1. По-перше, ключовою проблемою є недосвідченість.

Про це говорять як українські дослідження (наприклад, ТАP [Training Assessment Project – проєкт з оцінювання підготовки педагогічних працівників – ред.], опитування від “Смарт освіти”), так і міжнародні.

Університети можуть давати класну теоретичну підготовку, проте, коли студенти заходять у клас, вони не знають, що робити.

Частина вчителів йде [з професії – ред.] саме через це. У студентів немає навичок комунікації з дітьми, тож їм дуже важко адаптуватися.

Тут їм могли б допомогти наставники, або ментори. За дослідженням канадців, якісне менторство дійсно спрощує процес входження в професію і скорочує адаптацію приблизно до року. Адже ментори надають ті специфічні навички, які не можна отримати під час аудиторного навчання в університеті.

Якщо ж молодий вчитель стартує без такої підтримки, тоді на адаптацію йому потрібно 3–4 роки. А проблема в тому, що молоді вчителі через 3 роки вже йдуть із професії – у момент, коли вони могли би бути максимально ефективними.

2. По-друге, є проблема з перепрацюваннями.

Молодь, яка приходить у вчительство до 30 років, зіштовхується з перепрацюваннями в різних форматах. Наприклад, британські вчителі взагалі можуть працювати 57 годин на тиждень, а не 40 годин. Це не є нормою. Такі перепрацювання в неробочий час відштовхують;

3. по-третє, може відштовхувати й токсичне середовище.

Коли молоді педагоги приходять у школу, їм можуть траплятися колеги, які не налаштовані на якісну взаємодію та комунікацію. Тож молоді фахівці можуть екстраполювати свій досвід і думати, що і в інших школах так само.

  • Ви згадували про наставництво як один зі шляхів до швидшої адаптації молодих учителів у школах. Загалом в Україні, крім вашої ініціативи MentorMe, на державному рівні також функціонують програми з наставництва. Як вони працюють?

Програма педагогічної інтернатури є на папері. Вона класна й логіка її в тому, щоб цілий рік досвідчені вчителі-наставники “вели” молодого вчителя. Це міжнародна практика. Проте, у нашому випадку, програма запроваджувалася в період пандемії, згодом наклалося повномасштабне вторгнення і на цьому все.

Водночас, коли ми говоримо про запровадження таких програм педагогічної інтернатури, важливо розуміти, що треба допомагати не тільки молодим вчителям, а й самим наставникам – навчати їх, як правильно менторити.

Якщо ж ми не надаємо підтримки та відповідних інструментів для наставників, то й наставництво буде формальним. Навіть опитування від “Смарт освіти” [опитування “НУШ” взимку 2023–2024 для аналітичного матеріалу про молодих вчителів – ред.] показує, що приблизно 50 % молодих педагогів розповідають про формальність наставництва. І це велика проблема.

Чимало країн вкладається в підготовку наставників. Наприклад, у Японії їм частково зменшують урочне навантаження, аби вони могли приділити час молодому фахівцю. Десь наставникам доплачують, а десь наставництво хоч і не оплачуване, але надалі передбачає кар’єрний розвиток. Тому наставників треба підтримувати, допомагати й надавати їм необхідні інструменти. Адже не кожен досвідчений педагог може стати класним ментором.

  • Роз’яснімо нашим слухачам / читачам, яка різниця між наставництвом та менторством. Також ми вже згадали про інтернатуру, і ще є супервізія. Що означають ці поняття?

Коли ми говоримо про наставництво та менторство, то можемо поставити між цими поняттями знак =. Обидва означають підтримку, допомогу, щоб досягти якихось результатів та полегшити адаптацію.

Інтернатура – це чітка та формальна програма. Тобто вона формально оформлена й ми чітко знаємо, що вона триває один чи два роки. У контексті освіти – це теж входження в професію, коли ми підтримуємо молодого вчителя.

Супервізія – ширший термін. Його використовують по-різному. Але це також про супровід вчителів. Однак у межах супервізії ми не вчимо їх, а надаємо певну підтримку.

  • Тобто, коли у вчителя є якась проблема, він звертається із цим до супервізора і він допомагає?

Назвемо це так. Вчитель може висловитися, виговоритись і потім навіть самостійно прийти до якогось рішення.

  • Отже, серед проблем молодих вчителів, які ми вже обговорили – онлайн-навчання, брак якісної підтримки та нестача практичного досвіду.

Також я почула про те, що перші три роки є критично важливими й фактично визначають те, чи буде вчитель продовжувати викладати, чи піде в іншу професію. З чим ще зіштовхуються молоді педагоги?

Вони стикаються із soft-skills (м’якими навичками). Спробую пояснити: умовно, ви навчалися в університеті, де вам пояснювали, як планувати класні уроки, ви добре опанували методику й можете спланувати якісний урок. Але потім ви заходите із цим у клас. А там хтось сидить у телефоні, у когось поганий настрій, хтось не хоче сьогодні вчитися. Що робити тоді?

Є два варіанти:

  1. або попри все йти за цим планом уроку, не звертати увагу на дітей і тоді заняття однаково не буде ефективним.
  2. Або ж адаптуватися, стати гнучким та перебудувати план уроку на ходу. Та для цього потрібен досвід і внутрішня гнучкість. Як цього набути? Працювати, вести ці уроки, зустрічатися з дітьми…

Також поруч мають бути колеги, до яких можна прийти й поділитися своїми думками та переживаннями. Наприклад, сказати, що ви відчуваєте: “Усе жахливо, я жахливий вчитель, у мене був жахливий урок”.

І в такі моменти важливо, щоб хтось вас підтримав і сказав: “Та ні, усе нормально, і в мене таке трапляється. Подивися на мій план уроку. Я його перебудував на ходу й ти це зможеш зробити. Хочеш, можемо зробити це разом, можу тобі допомогти”.

Тобто треба дати людині розуміння, що не все так трагічно, усі з таким стикаються. Тоді проживати це значно легше.

  • А ви пам’ятаєте свої перші уроки? Як це було? Приблизно так, як ви розповідаєте?

Десь так. Скажу чесно, що я, мабуть, був не найкращим студентом загалом, зокрема, в опануванні теми планування уроків. Ідеального плану в мене не було. Тому мені із самого початку доводилось імпровізувати. Але тут я був іншою крайністю. Ця історія радше про те, що треба було все ж вчитися правильно розплановувати.

У мене були класні колеги. Однак сказати, що в мене з ними був якийсь контакт, я не можу. Наставництво в мене було формальне. Підійти до колег та спитати що і як, я особливо не міг. Тож мені доводилося вчитися всього на ходу. Лише на третій рік роботи я навчився більш-менш правильно розплановувати час уроку, щоб усе встигати.
ПРО ВЗАЄМОДІЮ ПЕДАГОГІЧНИХ УНІВЕРСИТЕТІВ ТА ШКІЛ

  • Ми розуміємо, що брак практики шкідливий для вчителів, тому що тоді їм складно зрозуміти, як працює клас і як взагалі відбувається взаємодія з дітьми. Університети не дають достатньої можливості повною мірою отримати таку практику. Тобто теорія однаково домінує. Що із цим можна зробити? Можливо, є якісь класні кейси, які можна було би масштабувати?

Тут питання не так у тривалості практики, бо її можна збільшити хоч до мільйона годин, а в її якості. Дослідження ТАP у 2021 році надало корисні рекомендації для української системи освіти, які ніби натякнули, що було би добре, якби університети й школи складали спільні навчальні програми й загалом вчителі-практики та університетські викладачі взаємодіяли між собою.

Якось ми приходили до студентів історичного факультету й питали їх, коли вони бачили наживо вчителів-практиків? Нам відповіли, що десь один раз до них хтось приходив.

Хтось бачив вчителів уже на практиці, а на питання, чим вони запам’яталися, один зі студентів сказав: “Тим, що я допомагав почистити флешку” (пряма цитата).

Дуже важливо, щоби вчителі також долучалися до навчання студентів і давали їм практичні знання. Наприклад, у межах проєкту MentorMe я працював зі студентами онлайн і на одному із занять кожна пара мала виглядати, як урок. Тож пари відбувалися так, як я поводив би себе в класі з різними віковими категоріями дітей. Наприклад, сьогодні ми п’ятикласники й знайомимося між собою, як із п’ятикласниками. Тобто моделювали все одразу на практиці.

Також класними є моделі дуального навчання. Наприклад, на Харківщині, на деокупованих територіях, студенти одного з харківських університетів починають працювати з дітьми вже з другого-третього курсів паралельно із навчанням.

Тож постає питання, що заважає університетам перетворитися на центри навчання?

Чи, скажімо, відкрити при університеті курси, наприклад, подолання освітніх втрат? Це ж зараз дуже актуально. Або ж відкрити в університетах гуртки для дітей, у яких би працювали майбутні вчителі? Це також їхня практика, це додаткові години та водночас соціальна активність. Тобто навчати не за принципом “від теорії до практики”, а навпаки – починати з практики, а потім переходити до теорії.

Але найцікавіше, чому університети й школи не можуть скласти спільну програму підготовки вчителів? Адже школи є головними стейкхолдерами.

  • Чому вони цього не роблять?

На мою думку, логіка педагогічних університетів у тому, що вони все-таки наукові центри й нічим не відрізняються від інших класичних університетів. Тобто викладач педагогічного університету – він однаково науковець, який має публікувати статті й таке інше. Це, звісно, теж важливо, проте для мене, як для студента, важливо й те, щоб мені передали якісь інструменти, і показали, як це все працює.

Тож, можливо, нам варто в майбутньому подумати над моделлю педагогічного університету, який був би практико-орієнтованим.

В ідеалі, освітні реформи варто починати з тих, хто навчає вчителів. Якщо система випускає вчителів, яких ще треба донавчати, то щось тут не так.

Коли починалася реформа “Нової української школи”, ми мали проміжок у 5 років для того, щоб на першому курсі запровадити інші методики навчання і підготовки майбутніх учителів. Тоді вони би прийшли вже в 5 клас “НУШ” підготовлені і їх не треба було би перенавчати. На жаль, тему реформи педагогічної освіти ми підіймаємо знову лише зараз.

  • Ми зачепили зовсім іншу тему, яка може бути основою для окремого подкасту.

Мені дуже імпонує історія з великою кількістю практики. У тому числі, що тоді студенти отримуватимуть значно глибше розуміння професії. Тому що коли вони обирають свій фах, не всі можуть до кінця зрозуміти, куди вони йдуть. Тож важливо мати досвід контакту з дітьми та розуміння, як із ними працювати, що потрібно ще “прокачати” для того, аби стати класним вчителем, яким захоплюватимуться учні.
ЩО МОТИВУЄ МОЛОДИХ ВЧИТЕЛІВ ЗАЛИШАТИСЯ В ПРОФЕСІЇ

  • Що, на вашу думку, могло би стимулювати молодь іти працювати в школи? Адже [за результатами міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022 – ред.] лише 20 % випускників педагогічних вишів таки стають вчителями.

Це класне питання і над ним думають не лише в Україні, а й в усьому світі. Зараз у багатьох країнах спостерігається велика вчительська криза. На це впливає і зміна поколінь. Нове покоління з більшою повагою ставиться до особистого часу, розділяє роботу та особисте життя. І тут треба дійсно добре подумати, як же їх привабити вчительською професією.

Якісь країни доплачують додатковими стипендіями. Чи це працює? Працює. Але не можу сказати, що кардинально змінює систему.

Десь роблять рекламні кампанії. Наприклад, у Швеції була велика кампанія “Передай іншому”, у межах якої вони запустили сайт про те, як класно бути вчителем, і закликали йти в професію.

Загалом під час опитувань молодих вчителів про їхню мотивацію працювати в школах, найчастіше звучали такі аргументи, як можливість впливати й соціальний статус професії (коли вчителів поважають і те, що вони роблять, важливо для всього суспільства). Тому рекламні кампанії з такими меседжами допомагають популяризувати професію.

  • А що стимулювало вас продовжити вчителювати?

На початку навчання я планував працювати істориком та займатися науковою діяльністю. Але зі мною сталася така річ, яка трапляється з вчителями: спочатку ти навіть не думаєш працювати в школі, але, як тільки ти проводиш свої перші уроки, починаєш комунікувати з дітьми, тобі все більше починає подобатися ця професія.

Я пам’ятаю свій перший рік роботи, коли почались уроки і я просто зайшов у контакт із дітьми – це і прості розмови під час перерв, і підготовка учнів до МАНу чи олімпіад тощо. Мене дуже тішило, коли вони виходили на якісь обласні етапи. У такі моменти я відчував, що теж доклався до цього.

Це той момент, який не можна якось раціонально пояснити. Але, мабуть, це про розуміння, що ти можеш щось змінювати, допомагати дітям. Хай це не швидкі результати й ти їх можеш не побачити, але хоча б маленькі речі, коли, скажімо, дитина прийшла в школу сумна, а після твого уроку вийшла щаслива, надихають.

Вчительська професія ще і про те, що ти можеш впливати на зміни в державі. Пригадую, мій колега сказав таку фразу:

“Якщо ви хочете класну поліцію, суди, ідіть працювати до школи. Якщо ви прийшли працювати до школи, то це означає, що ви змінили це в майбутньому”.

  • Я пригадала, як під час останньої поїздки з колегами на навчання у Ворвік [Англія – ред.] ми вибралися подивитися кіно. Кінотеатр був на території студентського містечка й перед показом фільму досить довго йшла реклама місцевого департаменту освіти, де розповідали про вчителів. Ще тоді я зловила себе на думці, що нам теж треба частіше говорити про важливість професії вчителя і розповідати, як вона впливає на зміни в країні.

Так, було б добре зняти якісь фільми чи серіали про вчителів. Тому що багато хто хоче бути, скажімо, Доктором Хаусом, а було би класно, якби мали й приклади класних вчителів. Хоча тут скажу досить непопулярну річ серед учительства:

ми як вчителі також маємо показувати, що ми на щось впливаємо. Тобто взяти ініціативу у свої руки.

Наприклад, університетська система підготовки вчителів і шкільна система в нас діють не завжди синхронно. Тобто школи мають щось донавчати, додавати ті знання, які студенти не отримали в університеті. А цей досвід можна було б поєднати.

Я завжди кажу – якщо якась сторона не готова йти першою, то ми, вчителі, маємо взяти свою відповідальність. Наприклад, прийти в університет і сказати, що ви, наприклад, готові менторити когось зі студентів та ділитися своїм досвідом. Адже успішну рольову модель вчителя можуть створити лише самі вчителі.

  • Ми вже поговорили про критичні три роки, після яких велика частина молодих вчителів вирішує змінити фах. Скажіть, відсоток людей, які передумали залишатися в школах, він вищий чи нижчий в Україні, порівнюючи з іншими країнами?

Тут наш досвід теж синхронний із міжнародним. Наприклад, в американців після першого року роботи йде 12 % молодих вчителів. Загалом у світі цей відсоток коливається до 10. У Грузії, наприклад, взагалі вчителів до 30 років усього 2 %. Молодь дійсно ставить під питання свій вибір і сумнівається, чи хоче далі залишатися в цій професії. Адже для молодих педагогів також важливі кар’єрні перспективи. Хоча насправді вчительська робота може їх давати. Але ці перспективи треба побачити.

  • Наприклад?

В Україні є чимало класних проєктів, до яких може долучитися вчитель: чи це “Вчися вухами“, чи це “Всеукраїнська школа онлайн” тощо. Крім цього, зараз є багато грантів – вчителю можна зробити проєкт самому чи з учнями. Якщо озирнутися навколо, можливостей для вчителів сьогодні вистачає.
Також у нас відкритий ринок підвищення кваліфікації: можна стати в чомусь експертом, ділитися своєю експертністю і водночас заробляти на цьому. Це також реальна можливість.

  • Повернімося до рішень, які допомагають вчителям залишатися в професії. Ви вже сказали про наставництво / менторство, інтернатуру, супервізію. Що ще є ефективним, крім цього, зарплати та соціального статусу вчителя?

Ще важливо, щоб вчителі відчували себе частиною спільноти, не були відірваними від неї та розуміли, що можуть робити спільну справу й покладатися на колег.

Цікаво, що багато в чому така шкільна спільнота, чи, як я її називаю, “тусовка”, може стимулювати вчителів залишатися в професії.

В опитуваннях про те, що важливо для вчителів у школі, багато хто ставив престиж професії й спільноту навіть вище, ніж зарплату.

Однак зарплата, підтримка (наставництво, інтернатура тощо), соціальний статус і спільнота є тими чотирма китами, на яких тримається залучення вчителів.

  • До речі, про наставництво. Ви вже сказали про те, що у вашому проєкті є великий список очікування з тих вчителів, які готові бути наставниками. Я сподіваюся, що список охочих отримати наставника теж чималий?

Насправді набрати наставників для нас виявилося простіше, ніж набрати тих, хто хотів би бути вчителями. Ми сподівалися, що будемо відбирати з тисячі людей, але набрати наставників виявилося легше. Це підтверджує, що вчителі, які вже є в професії, супервмотивовані.

  • З досвіду роботи з молодими вчителями, які тільки прийшли в цю професію, скажіть, які їхні найбільш вразливі сторони? У чому вони потребують підтримки?

Тут іноді все залежить від самої людини. Чому? У нас часто кажуть, що в педагогічних університетах є подвійний негативний відбір. Мовляв, ніхто не хоче йти в педагогічні й тому туди йдуть не найсильніші студенти.

Проте ми бачимо справді класних і сильних вчителів навіть серед посередніх чи слабких студентів. Тож якщо цей подвійний негативний відбір уже є в Україні й із цим ніяк не впоратися, постає питання, що тоді ми можемо зробити, щоб середні студенти ставали класними вчителями, а слабкі ставали хоча б середніми студентами й мали перспективу зростати далі?

Тому що сильні студенти, як правило, потребують меншої викладацької підтримки. Тобто ті вміння, які потрібні вчителю, вони можуть засвоювати самостійно в різних формах та взаємодіях. Такі студенти адаптуються за два-три місяці за умови якісного онбордингу [знайомство нового працівника з командою, робочими процесами тощо – ред.].

Водночас середні за успішністю студенти чи трохи слабші потребують більшої адаптації. Адже проблема в тому, що під час навчання вони не прогресували. Тож частину речей із ними треба “прокачувати” додатково: від базового планування уроку до формування його мети. Тому кожен кейс молодого вчителя насправді особливий.

Але якщо сформувати своєрідний портрет середнього випускника педагогічного університету, який ходив на пари, але дозволяв собі висипатися, то він виглядає приблизно так:

  • він більшою мірою володіє своїм предметом та орієнтуються в базових речах;
  • орієнтується в теорії методики на базовому рівні: знає структуру уроку, якими мають бути рефлексія, домашні завдання тощо;
  • може бути контактним із колегами, але, як правило, часто відірваний від вчительської спільноти загалом. До того ж досить мало вчителів-початківців чи тих, хто тільки навчається в університеті, читає якісь спеціалізовані сайти чи якісну літературу з методики. Та й загалом у нас в Україні бракує сучасної літератури з методики;
  • крім цього, випускники педагогічних ЗВО можуть боятися комунікації з дітьми. Є випадки, коли молодому вчителю умовно 21 рік, а одинадцятикласникам по 17. Тож часом молоді вчителі не знають, як поводитися із цією віковою категорією. У такій ситуації головне пам’ятати, що дорослий тут ви;
  • також є базові прогалини в управлінні класом (classroom management). Не всі випускники розуміють, як встановити правила в класі та вибудувати особисті кордони з учнями;
  • присутні складнощі й у спілкуванні з батьками учнів, наприклад, у питаннях, як правильно пояснити, чому дитина отримала два бали з 12, як пояснити зони відповідальності тощо;
  • насамкінець важливе питання і саморегуляції молодих вчителів. Адже вчити інших можна тоді, коли ти добре знаєш самого себе. Коли ж з’являються історії про те, що десь вчителі кричать на дітей, це ж насправді про те, що ці вчителі не можуть опанувати свої емоції, зрозуміти себе й поставити собі банальне питання – чому я так реагую.

Саморефлексія дуже важлива, але вона також розвивається поступово. З досвіду роботи з молодими вчителями в нашому проєкті можу сказати, що саме рефлексія для студентів є однією з найскладніших.

  • А чи є, скажімо, якісь first aid kit – швидкі помічники, які допомагають педагогам впоратися в таких екстрених ситуаціях?

Першим таким помічником для вчителів є їхні колеги, які можуть підтримати. Тобто коли вчитель може озирнутися навколо, розповісти про свої переживання, а йому скажуть: “Я з тобою, усе окей, тримайся”.

Коли ж вони не бачать цієї підтримки, то залишаються сам на сам із проблемою. А якщо ти наодинці з проблемою та ще й без інструментів, то ти або йдеш, або починаєш підбирати ці інструменти. Довго, складно й не зрозуміло як.

Тому перша підтримка – це дружнє плече від колег.

ЯК МОТИВУВАТИ МОЛОДЬ ЙТИ ПРАЦЮВАТИ У ШКОЛИ

  • Міжнародні експерти кажуть, що після закінчення будь-якого конфлікту, особливо великих воєн, як-от у нас зараз, країни стикаються з браком вчителів. Зокрема, через те, що багатьох освічених педагогів намагаються “захантити” [метод пошуку найкращих спеціалістів і залучення їх до команди, навіть якщо вони не шукають роботу і працюють у конкурентів – ред.].

Ми вже маємо ці проблеми, але найімовірніше вони можуть загостритися і пізніше. Підсумовуючи нашу розмову, скажіть, будь ласка, як все-таки переконати людей йти у вчительство?

У якийсь момент, мабуть, треба буде усвідомити, що вчительська кар’єра може бути лише однією з кар’єр протягом життя. Наприклад, зараз люди можуть змінювати по 4–5 професій за 20–30 років і це нормально. Я п’ять років попрацював в одній сфері, потім п’ять років вчителював.

Але, щоб це функціонувало, має бути спрощений поріг входження в професію вчителя. В Україні, наприклад, він є. З людиною, яка не має педагогічної спеціальності, можна підписувати строкові контракти терміном на рік.

Також дуже допомогли б наставництво та підтримка колег. Скажімо, якісна інтернатура за рік допомагає хорошому спеціалісту, наприклад, історику-науковцю, адаптуватися до роботи в школі.

Якось одна з моїх колег сказала таку фразу про відбір вчителів у школу, хоча це, мабуть, стосується й інших професій:

“Нам краще взяти на роботу людину, яка володіє класними soft skills, уже побудувала комунікацію з дітьми, але вона ніколи не розбиралась у методиці (адже цього можна навчити), ніж людину, яка розбирається в теорії, але боїться дітей. Бо на це треба більше часу”.

Також у нас є хороші програми, коли люди з різних професій та різних куточків України їдуть у села чи маленькі містечка вчителювати, як-от програма “Навчай для України”. Це той приклад, коли люди готові щось змінювати й стають лідерами в цьому. Мій улюблений освітній експерт Майкл Фуллен наголошував, що вчителі – це лідери. А коли вони ще і приходять із різних сфер зі своїм особливим досвідом, вони дають круті речі не тільки дітям, а ще й допомагають громаді.

Дайте можливість вчителю створити щось класне, трішки підтримайте його й у вас з’явиться низка класних проєктів у громаді.

Пригадую, як ми колись із дітьми буквально за два місяці побудували шкільний парламент у маленькому містечку, написали проєкт, захистили його й отримали грант на створення хабу. Хоч це й маленька локальна історія, але якщо їх буде набагато більше, то про вчителя знатимуть більше. Тобто це конкретне розуміння того, що педагоги можуть на щось впливати. І люди мають бачити більше таких прикладів.

Тому, якщо підсумовувати, що потрібно дати українським вчителям, щоб вони залишалися в професії, іноді це дійсно спростити поріг входження в професію і надати підтримку.

Також важлива зарплата. Втім, цікавий факт із дослідження TALIS – не обов’язково в успішних освітніх системах вчителі заробляють багато. Як правило, у більшості освітніх систем педагоги, на жаль, заробляють менше. В Америці, наприклад, вчителі заробляють у середньому 70 % від середньої зарплати.

І те, до чого прийшли автори цього дослідження, досить цікаво. Наприклад, естонські вчителі заробляють не так уже й багато, але видають гарні результати, зокрема, це показує PISA. А от люксембурзькі вчителі заробляють більше, а таких результатів не демонструють. Тобто настільки прямої кореляції між зарплатою і результатами немає.

Зарплата, можливо, більш важлива у формуванні образу вчителя. Коли, скажімо, одинадцятикласники обирають для себе професію, вони знають, що, наприклад, в ІТ зарплати великі, вони знають відомих ІТ-івців, тож, мовляв, треба йти туди. А було б добре, якби вони в 11 класі знали більше класних прикладів крутих українських вчителів – візьмемо хоча б Артура Пройдакова, який показує, як можна реалізуватися у вчительстві.

Також треба розуміти, що професія вчителя це і про щось внутрішнє. Ти вкладаєшся в кожну дитину, розумієш, чому це важливо. В умовах війни ти усвідомлюєш свою соціальну роль, адже ти теж робиш щось корисне. Так, ти розумієш, що ти не на фронті, і це складно навіть порівняти. Але ця соціальна історія, коли ти вкладаєшся в державу, у її розвиток через навчання майбутніх поколінь, теж важлива для мотивації.

Тому, що можна запропонувати молодим вчителям, які хочуть вкластися в розвиток держави? Йти викладати.

Текстову версію подкасту підготувала Ірина Троян, “Нова українська школа”

 

Чтайте також:  "Чим батьки думають?!": вчителі поділились "найдивнішими" іменами дітей в класах

Джерело.


Повернутись вверх