facebook

“Діти знають, хто їхній ворог”. Молодий вчитель Руслан Циганков – про дружбу з учнями, проблеми освіти і прапор Росії…

“Діти знають, хто їхній ворог”. Молодий вчитель Руслан Циганков – про дружбу з учнями, проблеми освіти і прапор Росії біля входу в його кабінет

Цього вчителя інформатики та фізики знають не лише школярі Києва, а й усієї України. Руслан Циганков у свої 25 років зумів завоювати серця дітей так, що ті чекають його під кабінетом, аби скоріше потрапити на уроки. Педагог активно веде соцмережі, де ділиться секретами, як йому вдається утримувати увагу школярів під час навчання та виховувати в них справжній патріотичний дух.

У молодого вчителя цілий куточок із шевронами військових, а на вході до класу під ногами лежить затертий російський прапор. Учні звертаються до нього “Руслан Ігорович”, проте знають, що завжди можуть розраховувати на його пораду як старшого товариша. В ексклюзивному інтервʼю OBOZ.UA Циганков розповів, як зумів порозумітися зі школярами та навчати їх такого нелегкого предмета. Педагог підкреслив, що вірить у дітей і знає, що вони виростуть Людьми з великої літери. Про це та багато чого цікавого з досвіду молодого освітянина – далі у розмові.

– Чому ви вирішили стати вчителем? Поділіться історією, як потрапили до школи та з чого почався ваш шлях.

– Чотири року тому я був у пошуках роботи. Мій друг запропонував мені піти працювати вчителем інформатики у школі. Спочатку було лячно, бо я мав лише досвід роботи вожатим у таборі. Але я поборов себе та пішов, і це було одне з моїх найкращих рішень.

– Що для вас бути вчителем?

– Вчитель – це місія. Моя місія – це учні. Бути не тільки педагогом, а й наставником, старшим братом, другом. Передавати знання та свій життєвий досвід. І це стосується не тільки шкільних предметів, а і звичайного життя. Навчати їх і навчатися самому. Виховувати в дітях Людину та сіяти світло. Адже саме вони є майбутнім нашої країни. І я в них вірю, всім серцем.

– Як школярі реагували на те, що до них прийшов молодий учитель?

– Памʼятаю, у перший день прибігло багато учнів до кабінету, щоб подивитися, хто прийшов. Потім я завойовував їхню повагу та інтерес, адже я для них був ніхто. Налагоджував та будував стосунки. Згодом усе прийшло до норми. Головне – я був собою.

– Які проблеми, на вашу думку, існують у програмі, за якою працюють у школі? Розкажіть більше про те, з якими викликами довелося зіткнутися під час навчання школярів.

– Розповім на прикладі фізики. Вже у сьомому класі ми проходимо масу тіл, у формулі якої є обʼєм тіла. Я питаю в учнів: “Ви ж знаєте, що таке обʼєм тіла?” Кажуть: “Ні”. Я питаю, що вони зараз проходять по геометрії. Вони відповідають, умовно, трикутники. І я починаю пояснювати їм що таке обʼєм, і витрачати на це час, який би міг витратити на пояснення інших тем. Адже ми не можемо йти далі, не пройшовши це. І з таким я стикався купу разів. У цьому не винні вчителі. Це проблема програм. Вони не збігаються між собою. І це треба вирішувати.

Ще була проблема, що учні бояться запитувати. Якщо вони не зрозуміли – їм соромно перепитувати. Це величезна проблема, і я з цим працюю. І вже є успіхи. Вам не передати те щастя, коли я бачу по учню, що він зрозумів!

– Що вас дратує у шкільній системі?

– Насправді багато чого. Аби все згадати. Наприклад, зараз є таке поняття, як “сімейне навчання”. Раніше це були учні, які з якихось причин навчаються вдома. Зараз – це школярі, які виїхали з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вони навчаються за кордоном, але одночасно і в Україні на сімейному навчанні. Тобто після 11 класу вони отримують два атестати. Це як? Я до кінця не розумію. І проблема у тому, що більшість батьків сумлінно підходять до виконання завдань, які дають українські вчителі. Але знову ж таки, дитина навчається однозначно у двох школах, виконує купу завдань. Це велике навантаження. Так це я до чого: є батьки, які не виходять на зв’язок, тобто школяр наче вчиться, але завдання не виконує, на листи не відповідає. Що робити? Теоретично ми маємо писати заяву на те, що учень не виходить на звʼязок, і відраховувати, якщо що. Але ми намагаємося до останнього знайти контакти.

– Що б ви змінили в освіті в Україні? В програмах тих предметів, які ви викладаєте?

Чтайте також:  Ніколи так не робіть: педагог та експерт з виховання дітей назвала 5 табу для батьків

– Насправді багато, але всього не згадаєш. Я би додав нові предмети або додав би їх у програму якихось інших. Наприклад, фінансова грамотність і сексуальна освіта. Це дуже важливо для майбутньої дорослої людини.

Також я змінив би програми навчання, щоб вони йшли поряд. Як я наводив приклад з фізикою та геометрією. Фізика та алгебра і тому подібне. Передивився б основи здоров’я, попрацював би над програмами з інформатики. Там вже неактуальні теми. Я би дивився вперед.

Варто додати те, що учням точно знадобиться. Враховував би напрям школярів різних шкіл у складанні програми з інформатики. Наприклад, я навчав своїх учнів програмі Photoshop. І в мене вже є приклад, як учениця підпрацьовує на тому, що виконує замовлення у цій програмі. Ну це ж круто! Дівчина в 11 класу вже має мінімальну професію і є якийсь старт.

– Чого, на вашу думку, не вистачає молодим педагогам? А чого фахівцям, які мають вагомий педагогічний досвід?

– Молодим викладачам не вистачає впевненості в собі та своїх силах. Є ще болюче питання заробітної плати. Тим, хто вже з досвідом і давно працює у школі, не вистачає прийняття сучасності – нових мод і тенденцій. Світ не стоїть на місці, і мені в цьому плані пощастило. Мої колеги прийняли мене таким, який я є, вони не проти того, як я працюю, який маю вигляд, і підтримують мене в усьому. Але я знаю, що комусь в цьому плані пощастило менше. Це також проблема – чому молоді педагоги не йдуть у заклади освіти.

– Як до вас ставляться колеги? Чи є якісь упередження стосовно вашого віку?

– Мене прийняли як свого. З моїм стилем одягу та поведінкою, з моїми татуюваннями. Вони побачили, як я працюю з учнями і що дітям подобаються мої уроки.

Я завжди намагаюсь допомогти своїм колегам. А вони завжди відгукуються на мої прохання допомогти. Вони тільки раді були, що прийшла нова людина. І якби адміністрація і мої колеги поводилися не так, як поводяться, не факт, що все вийшло б так, як вийшло.

– Чи приходять до вас по пораду колеги або дають якісь поради щодо проведення уроків?

– Зазвичай ні. Дуже рідко бувають з перевірками, але я показую результат. Це знання і настрій моїх учнів. Я також не даю поради, якщо мене не питають. А так у кожного вчителя свій стиль, і кожен відрізняється один від одного. У цьому і суть.

– Що найбільше подобається школярам на ваших уроках? А що ні?

– Те, що я з ними розмовляю на рівних. Так, вони мене називають Руслан Ігорович. Але це не значить, що я якесь божественне створіння, до якого не можна сказати зайвого слова. Ні. Я розмовляю з учнями на інші теми, крім уроків. Можемо пожартувати, поговорити на серйозні теми, до сліз. Я можу щиро спитати в них пораду, так само, як і вони у мене. Я перед ними чистий, щирий та чесний. Тим самим я показую приклад для них, і вони тепер не бояться сказати, що не зробили домашнє завдання. Знають, що я зроблю зауваження і поясню їм, як дорослим людям, навіщо це робити. Ми можемо обговорювати життєві проблеми та смішні ситуації. І я дуже це ціную. Просто не передати як – мені дуже важливо з ними говорити.

– Як змінилося викладання предметів з початком війни? Чи вдається встигати “пройти” всю програму? Якими методами ви користуєтесь, аби подолати освітні втрати в школярів?

– Коли я прийшов у школу, 4 роки тому, був ще коронавірус, усі ходили в масках. Ну вчителі – так точно. І мені було важко розкритися повністю, адже я був у масці, і складно будувати зоровий контакт з учнями. А людині важливо бачити обличчя співрозмовника. Так от. З початком повномасштабного вторгнення усі “маски” були зняті. Я розкрився, це відгукнулось і у школярів. І почалась нова історія.

Щодо програми – то це біда. Тривоги, обстріли, блекаут – все це, звісно, впливає. А до цього ще й карантин був. Рівень знань відчутно знижується, уроки випадають, часу на відпрацювання мало, та і дітей шкода. Я намагаюсь якось “втиснути” теми, щоб не загубились важливі моменти, але на деяких треба затриматись, проте що поробиш. Усі вчителі намагаються зробити максимум у цій ситуації. На мою думку, варто думати над новим вирішенням цієї дуже важливої проблеми.

– Розкажіть історію з вашими традиціями. Як вони зʼявляються і як на них реагують учні? Скільки вже їх маєте? (Зокрема традиція, коли школярі запізнюються).

Чтайте також:  Чи замінять професійні ліцеї у старшій школі навчання у профтехучилищах

– Традиції я вважаю необхідним складником для колективу. Це те, що обʼєднує його і показує, що всі ми рівні. Одна з таких – це звичай, коли учень запізнився, то він має розповісти віршик українською мовою. Навіть якщо я запізнюсь. Таке буває, але дуже рідко, але я також розповідаю вірш. Бо я такий же, як мої учні – всі рівні. Спочатку з жартом сприймали і приколом, але виконували. Я їм завжди пояснюю все. Зумів донести також і те, що запізнюватись – шкідливо. А тим паче для дорослого життя. У школі, якщо вчитель почав урок і забігає натовп дітей – це дуже збиває педагога і сам урок. Це прояв неповаги. Звісно, якщо є поважна причина запізнення – вірш не питаю.

Спочатку школярі розповідали просту поезію, зараз вже творчо підходять до цього. Шукають і вивчають нові, але запізнень майже немає. Вони всі чекають дзвінка під моїм кабінетом. Як і я, якщо бачу, що залишилось мало хвилин до уроку, то біжу у клас, бо учні прийшли. Я поважаю школярів та їхній час, а вони поважають цю традицію. І для мене це дуже цінно.

– У вас широка аудиторія в ТікТок, і відео набирають велику кількість переглядів. Як думаєте, чому маєте таку популярність серед користувачів соцмережі? Чи знаєте ви приблизний відсоток школярів зі своїх підписників?

– Я думаю, секрет у тому, що я на відео – такий, як у житті. Я поводжусь там так само, як на уроках. Я не роблю себе ідеального. Я показую все як є. Щодо аудиторії, то думаю, що половина – це діти. Тому я відповідально ставлюся до того, що показую, в усіх соцмережах.

– Чому, на вашу думку, варто йти працювати вчителем?

– У кожного своя відповідь. Я хочу робити цих дітей кращими, пояснювати, як працює цей світ зі сторони фізики та реального, справжнього життя, передаю їм цінності, які, на мою думку, їм знадобляться. Вчу поваги та турботи, бути щирими та справжніми, бути чесними та справедливими, на своєму прикладі. Адже навчання наших дітей – це найцінніший внесок у майбутнє нашої України.

– Які би поради ви дали вчителям?

– Йти у школу. Якщо питання заробітної плати – то шукати підробіток. Діти – це кайф, вони чисті, справжні. В них можна і треба вкладати хороше. Вони кращі, ніж деякі дорослі.

– Яких принципів ви дотримуєтеся в своїй роботі?

– Чесність, щирість, справедливість – в усіх сенсах. Я відповідаю на будь-яке запитання, яке вони ставлять. Стосується це уроку чи мого життя – я показую їм справедливість. Якщо не зробив домашнє завдання без поважних причин, скажи правду. Я поставлю два або зроблю зауваження. І в мене немає улюбленців – всі рівні.

Також якщо щось пообіцяли – робіть. І я так само, на мені відповідальність. Вони дивляться на мене, беруть приклад, і це важливо для мене. І, звісно, щирість – у сміху та у сльозах.

– Чи є якісь ситуації, які ви запамʼятали за весь період вашої роботи у школі?

– Таких просто купа. Коли ми збираємося у поїздку завозити авто для воїнів, я прошу їх намалювати малюнки. Це важливо для них. Але учні чують це як принести купу всього (їжі, теплих речей тощо). Вони так забили всю нашу машину, що я ледве не розплакався.

Коли підірвали Каховську ГЕС, на наступний ранок, за пів години навчального дня, уся сцена була забита допомогою настільки, що вже попросили не нести, бо наша машина не змогла би довезти.

Ще я веду боротьбу з палінням серед дітей. І там купа історій, але це не можна розповідати. Насправді цих моментів дуже багато. Для мене важливо, коли я з учнем привітаюсь за руку, коли вони діляться своїми життєвими проблемами. Тож кожен мій робочий день є особливим.

– На відео в ТікТок видно, що в кабінеті облаштовано ваш особистий куток. Там висять прапори. Чи вітає або дозволяє це адміністрація і як до цього ставиться? А як сприймають це самі діти? Якою була реакція на російський прапор, який лежить на підлозі при вході до вашого кабінету?

– Це була моя ідея. Мені ніхто не забороняв. Я вважаю, що коли, як не зараз, виховувати патріотизм у дітей. Там є прапор з моїх волонтерських поїздок із підписами військових. Учням завжди цікава кожна історія з поїздок. Є шеврони. Діти дивляться та дізнаються, хто їх захищає та гарантує безпечний урок. Є сувеніри з війни. Це також школярам дуже цікаво.

Чтайте також:  "Їм дійсно не байдуже": вчителька з України зі свого досвіду назвала різницю між британськими та українськими школярами

На жаль, вони – діти війни, з цим нічого не зробити вже. Треба працювати, щоб вони не боялися і знали, хто їхній ворог. Є фотографії моїх друзів, які загинули. Учні знають ціну кожного їхнього спокійного дня.

На підлозі лежить прапор РФ як килимок, об який витирають ноги, – діти знають, хто їхній ворог. У них немає сліпого гніву, є тільки злість. Чиста та щира. У когось окупанти забрали рідних, у когось дім. Вони ненавидять їх. Так що їхнє ставлення до ворога абсолютно чесне.

Але діти не заслуговують на те, що з ними відбувається. Я підтримую їх як можу. Їхні сльози – це дуже боляче, я це відчуваю сам, до глибини душі. Дякую нашим воїнам, що є можливість навчати та навчатись. Школярі знають, якою ціною, вони шанують та поважають кожного, хто наближає перемогу.

– Як багато у вас російськомовних учнів? Як ви проводите українізацію і чи можете похвалитися якимись успіхами в цьому?

– Російськомовні учні є, але вони в цьому не винні. Вчителі спілкуються лише українською у школі. Це закон, і всі його дотримуються. Школярі іноді переходять на російську, я роблю зауваження, але не кричу на них. Я взагалі не кричу на дітей, вважаю це ненормальним та нелогічним. Я прошу повторити їх те ж саме, тільки українською, і хвалю їх за те. І так потроху, по цеглинці, ми це будуємо. Не все одразу, але прогрес є.

– Усі знають, та й багато молодих вчителів скаржаться на те, що в школі зарплати невисокі. Вам вистачає на ще щось, окрім їжі?

– Так, це проблема. Я її вирішую тим, що шукаю підзаробіток, який мені до душі. Тож викрутитися можна, головне – бажання. Але праця вчителів дуже недооцінена у грошовому еквіваленті. Те, яку місію і роботу вони виконують, має оплачуватись значно більше. І тоді й мотивація зʼявиться в нових педагогів і в тих, хто вже працює.

– Розкажіть про ваше ставлення до штучного інтелекту. Чи користуєтесь самі і чи підтримуєте те, що учні можуть користуватись ним під час підготовки до уроків? На вашу думку, як він може допомогти або нашкодити школярам?

– ШІ – це прогрес, невідворотний. Хто захоче – знайде у ньому рішення проблем людства. Хто захоче – знайде зброю. Все у наших руках, так само і для школярів.

Наскільки я знаю, вони ще не дуже його використовують. Натомість студенти вже активно користуються. Головне – підходити з розумом до ШІ, розуміти, що це лише система, яка може десь тобі допомогти, а основну частину ти маєш робити сам.

– Як ви вважаєте, чого не вистачає сучасним дітям під час вивчення інформатики? Як це впливає на тих учнів, які вирішать здобувати освіту в ІТ-сфері? Зокрема, планується впроваджувати нову програму вивчення інформатики з використанням ІТ-студій, де учні молодшої та середньої школи зможуть створювати ігри. На вашу думку, чи це корисний досвід і як він може впливати на успіхи дітей?

– На мою думку, треба спочатку забезпечити школи всім необхідним. У мене в кабінеті навіть немає електронної дошки. Проєктор працює на стіну, але я не скаржусь. Мені ще пощастило, бо прямо перед тим, як я прийшов, моя школа виграла якийсь конкурс, і нам передали 22 ПК з моніторами, клавіатурами та мишками. Щоб робити те, про що ви сказали, треба почати з простого – щоб у кожній школі були хоча би сучасні компʼютери і навчальна програма. Там буде й результат і успіхи.

– Як, на вашу думку, ґаджети впливають на навчання школярів? Допомагають чи навпаки? Які у вас діють правила під час уроків щодо використання телефонів?

– Ґаджети – це проблема. Багато учнів вже в окулярах. Але це питання не до смартфонів, а до наукового прогресу, адже він летить і ми разом з ним. Вчителі не можуть обмежувати волю та щось забороняти. Ми можемо пояснити, чому це варто або не варто робити. Як я й чиню. Також я намагаюсь зацікавити дітей уроком, щоб не було часу на телефон. Звісно, на всіх це не діє. Але відсотків 90 мене слухають, чують і беруть активну участь в уроці.

Джерело.


Повернутись вверх