«Як не рік, то нова реформа!», мабуть, ми всі дуже часто чуємо подібні обговорення серед педагогічної спільноти. Чому так відбувається і що з цим робити?!
Зараз МОН запросив освітян України до роботи над документом «Національна стратегія освіти і науки до 2030 року».
Спочатку була оголошена реєстрація експертів у робочі групи.
Усього надійшло 1690 заявок. За напрямом “Загальна середня освіта” зголосились попрацювати 430 учасників, які надіслали свої пропозиції!
На цьому тижні планується проведення фасилітаційних сесій, які відбудуться в онлайн-форматі.
Виникає питання: для чого була організована така Всеукраїнська толока із стратегування в ситуації невизначеності, коли триває війна і нам усім «наказано вижити» тут і зараз?!
По суті продовжується інерція мирних часів, коли кожен наступний очільник(ця) МОН та його команда вважали за необхідне набути іміджу реформатора(ки).
Проблема, яка приводить до колапсу української освіти полягає в тому, що нам намагаються увесь час відкривати очі (зокрема, пропонуючи візії освіти, дорожні карти, політичні ініціативи, програми великої трансформації «Освіта 4.0: український світанок» тощо), а треба перш за все розв’язати руки. А очі ми й самі відкриємо …
Згадайте знамениту фразу Стіва Джобса: «Немає сенсу наймати тямущих людей, а потім вказувати, що їм робити. Ми наймаємо людей, щоб вони казали, що робити нам».
Насправді усі ці візіонерські докУмети є звичайним самопіаром кожного наступного очільника, метою якого є лише напускання туману та відволікання увагу від невирішених справжніх проблем.
Міністр(ка) — це лише тимчасовий(ва) адміністратор, а не реформатор, ікона стилю чи ще щось, що малюється в його(її) уяві.
Освіта — це точно не театр «одного актора(ки)». Тут реальний рух може бути як на залізниці лише у випадку, коли прокладена колія і вся енергія потяга не спускається у свисток.
А справжня проблема освіти №1 — це наша несвобода у всьому, яка обумовлена збереженням глибоко радянської начальникоцентрованої системи управління.
Вони хочуть реформувати нас, не реформуючи себе, — ось це є спільним «підтекстом» у дорожній карті від Квіта, НУШ від Гриневич, світанковій освіті 4.0 від Шкарлета і візії реформ від Лісового. Усе інше є лише тим що Тарас Шевченко описав словами: «несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слів велику силу та й більш нічого …».
Тотальну деградацію у сфері освіти традиційно намагаються прикрити «фіговим листочком» псевдореформ. Але … удосконалення поганого робить стан справ ще гіршим, тож починається агонія системи освіти.
І … традиційно спускаємо енергію освітянського потягу у свисток.
Р — раціональність. Це базовий принцип діяльності будь-якої управлінської структури. Навряд чи варто займатися стратегією у нинішній ситуації, коли триває війна …
Що перш за все слід зробити у сфері шкільної освіти?
Випустити вчителя на свободу.
Ми ще жодного дня не жили в системі освіти, яка б чітко окреслювала місію школи: забезпечити середовище для «зростання у свободі» наступного покоління українців. Ми є типовим посттоталітарним суспільством в якому школа все ще знаходиться в тенетах тотальної несвободи.
Зайве доводити, що система, в якій вигідно бути слухняним, затурканим, а не вільним та розкріпаченим — неминуче загине. Адже вона спрямована на збереження того, що є, а не розвиток нового. А країні потрібен розвиток. Кожній дитині потрібен розвиток.
Є «освіта, яка базується на вказівках» (вертикальна модель розвитку). Вона спирається на дбайливо зрощену упродовж століття «навчену безпорадність» учительства. І є «освіта, яка базується на свободі», яка розвиває по горизонталі, ініціативу та лідерство, плекає почуття гідності.
Тільки вільні люди, у яких на свободі почнуть потроху відростати давно обрубані крила, спроможні творити нову освіту. Саме вільні розкріпачені люди створять українське освітнє диво.
Не відразу, не всі, багатьом доведеться по краплині «видавлювати» з себе навчену безпорадність. Але хтось таки зможе зробити прорив, а за ним тягнутимуться інші.
Створити дієвий механізм економії праці в освітній сфері.
Розвинуте заможне суспільство з’являється там і тоді, де і коли навчились продуктивно використовувати працю його членів. Економія праці в освіті теж є головною передумовою її успішного розвитку. Тож, чи не найголовнішим завданням реформування освіти в Україні є пошук ефективної моделі здійснення управлінського впливу, яка була б спрямована на побудову механізму економії праці наших освітян. Моделі, яка б унеможливила чи принаймні мінімізувала Сізіфову працю як самих управлінців, так і педагогів “на передовій”.
Токсична продуктивність праці в освіті є системною проблемою яку треба негайно вирішувати шляхом тотального розвантаження вчителя і директора школи від дурної роботи. Треба припинити романтизувати шалений темп роботи та стійкість вчителів. Бо не лише посттоталітарне суспільство не цінує людину(у нас ще радянських часів можновладцям начхати на вчителя, який є пригнобленою верствою населення), а дуже часто ми не цінуємо і самі себе.
Ігор Лікарчук констатує:
«Якщо мій онук принесе із школи такий документ, то я, будучи доктором педагогічних наук, маючи шалений досвід роботи в закладах і органах управління освітою, не зможу знайти відповідь на просте питання: «А який же рівень його навчальних досягнень з кожного предмета? Що знає, де проблеми? Що робити батькам для того, щоб вплинути на ситуацію? Як оскаржити чи підтримати рішення про оцінку?» Невже ця обставина (зв’язок із батьками) така малозначуща, що її потрібно ігнорувати?»
Дарую новому міністрові простий спосіб “покращення” життя освітян вже сьогодні!
Скасувати всі 500 (ну хоча б 490)! докУментів, які потрібні для єрундіта. Розробників цього паперового божевілля виявити і негайно звільнити. Якщо це не чиновники, а “агенти змін”, не підпускати їх до освіти найближчі 100 років.
Ніяких коштів для цього не треба, а економія праці освітян буде колосальна.
Якщо цього не зробити, уся енергія освітянського потягу й надалі спускатиметься у свисток.
А от впровадження оцієї та іншої зайвої роботи робить прямо протилежне. Кажу як людина, яка закінчувала аспірантуру за напрямком “соціологія праці”.
Звісно, на індивідуальному рівні, завантаженість вчителя “дурною роботою” гарантує, що в нього не буде часу зупинитись, задуматись, щось переосмислити… Системі потрібен вчитель, який тупо виконує будь-які “вказівки”. Бо вчитель, який думає може бути вкрай небезпечним. Він не працюватиме на авторитет міністерки (директора школи тощо), а працюватиме виключно на дітей. Він не братиме участь у абсурдних масовках, бо розумітиме, що там лише “освоюють” гранти. Він не гнатиметься за сертифікатиками, а по-справжньому перейматиметься своїм професійним розвитком.
А кому це треба?!
Якщо ми вирішимо ці два питання (свобода і економія праці), тоді у процесі побудови справді нової освіти України вже буде не «що робити вчителеві», а «яким бути вчителеві».
Якщо не зробити ці дві прості зміни, псевдореформатори й надалі будуть лише красти ресурс: час, нерви, кошти …
Зайве доводити, що ще ніхто і ніде не змінив систему освіти, роблячи лише те, що диктувала ця система освіти.
Зараз найгіршою рекламою НУШ є її апологети. Бо є вершиною цинізму “змінотворити” під час війни у 5-зіркому Radisson Blu Resort Bukovel, а потім щось розпатякувати про “цінності НУШ”.
Тисячі разів повторював і повторюю: продвинутому вчителеві чи директорові школи не треба давати «вказівок» (методичних рекомендацій, інструкцій, інструкцій на інструкції тощо), вони самі знають «що робити». І звіти «про пророблену роботу» від них немає сенсу вимагати усіляким начальникам і перевіряльникам. Навпаки, начальники мають звітувати про те, що вони роблять для того, щоб ці люди могли ефективно працювати.
Доки система зрощуватиме типаж «вигорілого» і законтрольованого вчителя із дбайливо сформованою «навченою безпорадністю», доки навколо вчителя формуватиметься агресивне середовище, таланти українських вчителів так і залишаться незапитаними й нереалізованими.
Зайве доводити, що не від агентів, ворон і ангелів, а від Його Величності Вчителя залежить успіх(провал) освітніх реформ.
