Зараз піде хвиля від люду про те, що «Філологія» – одна з найпопулярніших спеціальностей серед абітурієнтів. Технарі й природничники заведуть стару пісню про те, що «вас, гуманітаріїв, як собак нерізаних», і стогнатимуть про непопулярність освітніх програм їх профілю.
Так, 035 «Філологія» – одна з найпопулярніших спеціальностей, але. 99% усієї популярності – це іноземна філологія, здебільшого англійська. Попит височенний, так. Бо знання мови дає змогу швидше адаптуватися за межами (!) України. А не тому, що комусь неймовірно дорогою є мова Шекспіра, Гете чи Рембо.
Комусь – так. Але для більшості молоді надто привабливими є саме виїзні перспективи випускника будь-якого ФІФ – чи то в Дніпрі, Запоріжжі, чи то у Львові, Чернівцях etc.
Тож влада має думати про те, що левова частка наших дітей, котрі сьогодні обрали іноземну філологію, за 4–6 років виїде з України в пошуках кращої долі. Ви-ї-де.
А випускникам україністики найбільше роботи в Україні (логічно!)… Відповідно, факультети української філології абсолютно непопулярні: немає суспільного запиту. Адже в молоді немає великих планів на свою батьківщину. Бо 30 років держава Україна не надто дбала про власну українськість, натомість вітаючи процеси виїзду з країни людей молодого віку.
І я не списую це на війну. Все було зроблено до неї. А у воєнний час ми змушені битися проти шалу англізації освітнього й культурного простору, яким наші грантові хлопченята звітуються гордо й пишно.
Звинувачувати факультети іноземної філології – безглуздя. Вони прекрасно працюють і абсолютно виправдано й закономірно навчають усіх, хто до них прийшов. Це нормально. Ненормальним є інше: держава, вочевидь, і досі не має жодної стратегії стосовно до того, як залишити молодь в Україні.
Стратегії «інтеграції» – то в рф, то тепер у західне закордоння українська влада мала завжди, з радістю випроводжаючи мізки то на північ / схід, то на захід континенту. І вже сьогодні ми бачимо, як Велика Британія замислюється над тим, щоби створити українським мігрантам кращі умови, аби вони залишилися там як досить адекватна робоча сила. У Німеччині, здається, назріває подібна ситуація.
І наші чиновники від МОН так радіють, як наших людей просто переманюють інші держави, як студентам пропонують купу освітніх програм, щоби вони лишилися працювати на вже підготовлених не в Україні (!) робочих місцях.
Стратегії національної освіти в інтересах нашої держави, схоже, чекати ще довго. А можна було б повчитися хоча б у поляків тому, як вони ревно ставляться до польського освітнього простору.
І я би радила нашим технарям і природничникам не на гуманітаріїв ремствувати, а здіймати крик у бік державного (не)будівництва промисловості, у бік ігнорування питань побудови підприємств і центрів, де випускники природничо-технічного профілю могли б працювати.
Бо як тільки всередині України будуть створені робочі місця для випускників наших коледжів та вишів, ми можемо бути певними того, що молодь лишатиметься вдома, аби створювати родини, народжувати дітей, котрі ходили б в українські дитсадки, школи, коледжі й університети.
Щоб далі жити у своїй країні, говорити своєю, а не поганенько засвоєною чужою мовою, дивитися фільми з українськими акторами, з українським дубляжем і думати про те, як робити кращим своє життя на своїй землі.
