Нове покоління вчать вигорілі люди, яким треба якось прожити до зарплати
Сьогодні сталося страшне. Я завзялась на уроці. Від безсилля. Відразу ж почервоніла, вибачилася. Соромно досі.
Слава богу, сиділи мої діти. Клас, у якому нецензурна лексика – не ганьба вчителя, а показник своєї людини. Посміялися з мене і забули (я сподіваюся). Прибігла звинувачуватися до подруги, колеги. У відповідь не тихий жах, не приголомшення та осуд: «Щось рано ти, наприкінці першої чверті. Мене зазвичай прориває до кінця року».
Дуже часто читаю в інтернеті про ситуації, в яких вчитель виявив себе непрофесійно: заклеїв дитині рот скотчем, написав на лобі слово, що ображає людську гідність, вдарив, з’явився в нетверезому стані, кинув у кривдника крейдою, образив бездіяльністю, довів до сліди навести дисципліну чи сам заплакав на уроці. І збоку, з людської позиції, це глибоко неправильно. Вчителю довіряють душу і тіло дитини, і він не повинен їх калічити. Розумію батьків, які не спускають вчителям таких образ. Але, перебуваючи з іншого боку барикад, не можу суворо нікого звинувачувати.
Пам’ятаю, минулого року також зірвалася. Наприкінці року семикласник до такої сили довів мене, що я кинула в його бік його підручником. Слава богу, не влучила, тільки шуму наробила. А вийшло це тому, що пропустила час, коли знову варто було почати приймати заспокійливі та антидепресанти. А взагалі, я — флегматик, мені сама будова психіки допомагає.
Ось і виходить, що люблячим, розуміючим, товариським, уважним учителем у наш час може бути тільки той, хто глушить свою свідомість препаратами
За рік з шафи «йде» баночка валеріанки, і то тільки на термінові потреби, що спорожняється, як правило, руками, що тремтять. Щотижня чую, як мій тато, вчитель технології, така ж терпляча людина, кричить по 30 хвилин поспіль. Якось він, завжди сильний і витриманий, заходячи до школи, тихо пробурмотів: «Допоможи, господи».
Чому вчителі перетворилися на істериків? Чому все частіше чути у ЗМІ про негідну поведінку педагогів? Дуже просто: позамежне навантаження (інакше не вижити), тотальна влада бюрократії, споживча поведінка учнів, проблеми всередині традиційно жіночого колективу, сімейні колізії (куди вже без них?). Навантаження на три ставки вже перестало бути нонсенсом, дві ставки у філолога — життєва необхідність. Вісім годин ведеш уроки, дві години — на зошити, годину-дві — на підготовку до уроків. 12 робочих годин плюс сім’я, каструлі, уроки з дитиною.
Вісім годин стресу, який не скидається після роботи, а лише накопичується до кінця тижня
А на вихідні — на дачу копати картоплю, перепрати та перегладжувати білизну, закуповуватись продуктами. Ну чи писати нескінченні звіти, характеристики, робочі програми, заповнювати два-три види журналів, займатися місцевою методичною роботою, обробляти анкети, перевіряти олімпіади, проводити діагностики… Пристойна частина паперової тяганини відверто нікому не потрібна і використовується лише як підстрахування перед органами контролю. Робота ця безглузда і перетворює творчу працю педагога на отупляюче заповнення нескінченних форм. У «вільний» від роботи час — вечір неділі, наприклад.
І ось прийшов такий ось втомлений від роботи вчитель додому, та ще зі стопкою зошитів під пахвою, а вдома — такі ж втомлені й засмоктані члени сім’ї — хто начальством, хто постачальником, хто вчителем геометрії… Потім сімейні битви над домашнім завданням і сварки за рядових ситуацій, а вранці знову вісім уроків, звіт, який треба було здати позавчора, а на вихідні знову без відпочинку. А до кінця місяця зарплата, навіть при пограничному навантаженні лише ледь закриває іпотеку та харчування.
Та й батьки учнів часто є випробуванням на міцність. Або тотальна віра дитині навіть при описі нею абсурдних ситуацій (вчитель вкрав підручник), або тотальна недовіра дитині, і тоді нескінченні дзвінки педагогові, навіть якщо вона на побаченні, в залі, на лікарняному. Та й третій варіант — тотальна недовіра вчителю. Я навіть перестала ходити на батьківські збори до чужих класів, бо спостерігаю там лише явну агресію. Якщо вчитель молодий, значить, добрим він бути не може; якщо строгий, жорсткий, вимогливий – нам такого не треба, надто складно; якщо добрий, літній, потурає — не підходить, «розпускає клас».
Ну а якщо є конфлікти всередині колективу, цькування або просто градація на наближених до директора і челядь, то виходить зовсім сумно. Є варіант, запропонований усіма улюбленим прем’єром, піти. Мовляв, не подобається, то ми й не тримаємо. Святе місце пустим не буває. Тільки як бути тим, хто живе в селах чи моногородах? А як зробити тим, хто свою професію любить, про вчительство мріяв та іншої долі собі шукати не хоче? Звикати до приниження, жебрацтва, повільно вигоряти, півжиття ненавидіти свою роботу. Навіть задоволення від свого предмета чи процесу викладання не компенсує смертельну втому. І сімейні цінності не завжди рятують. А пенсіонерам яке, що працюють доти, доки ноги не відмовлять? Ось і вчать покоління, від якого залежить майбутнє країни, засмикані, істеричні,
…Мені шкода, що я так вчинила. Обіцяю ретельно контролювати свою мову, бути і виглядати взірцем для наслідування. Вчитель — борг і місія, і якщо вже взялася тут працювати, то треба бути на висоті. Щоб піти з гордо піднятою головою
