Вірші про війну: як зворушливі римування допомагають пережити важкі часи
Українці здавна славилися своїм вмінням римувати і писати вірші. Саме в скрутні часи з’являлися найвідоміші твори класиків: Івана Франка, Володимира Сосюри, Ліни Костенко і багатьох інших. Війна в Україні змусила багатьох українців акумулювати свій біль від пережитого у віршах. Лірику, створену українцям в XXI столітті вже називають Поезією Вільних. ТСН.ua зібрав кілька творів.
Міністерство культури та інформаційної політики України вирішило створити сайт Поезія Вільних, де збирати вірші про війну в Україні 2022 року. Кожен охочий може надіслати сюди свої твори. На думку організаторів ініціативи — завдяки віршам воєнного часу можна буде якнайкраще розповісти історію України цього періоду.
Ми вирішили зібрати для вас п’ять віршів про війну відомих українських класиків, а також тих авторів, які можуть стати такими в майбутньому.
Ліна Костенко про війну
Мій перший вірш написаний в окопі (надрукований 1998 року)
Мій перший вірш написаний в окопі,
На тій сипкій од вибухів стіні,
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
Стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
Шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик —
Як підводний човен
У морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
Кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
Великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
В казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
А я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих недитячих вражень,
Який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
Чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах — як море в перископі,
І спомин той — як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
Сергій Жадан
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі (написаний 2016 року)
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати немає кого, вона засинає.
Володимир Сосюра
Я знову плачу мимоволі… (написаний 1943 року)
Я знову плачу мимоволі…
Чому?.. Та хто б не плакать міг.
Ось люди, вирвані з неволі,
Ідуть по вулицях вузьких…
“Бабуся!.. Як вони терзали
Тебе… Все клацав їх курок…”
Вона ж як з ночі проказала:
“І не питай мене, синок…”
Махнула зсохлою рукою
Й пішла… А серце — йок та йок…
“Дівчино мила, що з тобою?
Де васильковий твій вінок?
Дівчино, де твоє намисто?
Хто розгубив його між трав?..”
“Моє намисто у фашиста,
Вінок мій німець розтоптав…”
І очі зблиснули… З металу
Ті очі сині, як мечі…
“Я на городі зарубала
Його сокирою вночі…”
Пливуть, летять думки печальні,
Страшним усе здається сном…
Біля військової їдальні,
Як тіні, діти під вікном.
В руках у них відерця з жерсті…
Я чую сльози на щоці…
Це з вами, о мої обдерті,
Обідом діляться бійці…
Ще попливуть потоки крові,
Все далі будем ми іти,
Щоб повне люті і любові
До щастя серце донести.
Володимир Симоненко
Де зараз ви, кати мого народу? (написаний 1962 року)
Де зараз ви, кати мого народу,
де сила ваша, велич ваша де?
На тихі зорі і на ясні води
Вже злоба ваша чорна не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніщо не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
і орди завойовників-заброд
Ви, байстрюки катів осатанілих,
не забувайте, виродки, ніде:
– Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Іван Франко
Розвивайте ти, високий дубе… (написаний 1883 року)
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люди.
Розпадуться пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.
Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.
Щезнуть межі, що помежували
Чужі між собою,
Згорне мати до себе всі діти
Теплою рукою.
“Діти ж мої, діти нещасливі,
Блудні сиротята,
Годі ж бо вам в сусід на услузі
Свій вік коротати!
Піднімайтесь на святеє діло,
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матері службу.
Чи ще ж то ви мало наслужились
Москві і ляхові?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерської крові?
Пора, діти, добра поглядати
Для власної хати,
Щоб ґаздою, не слугою
Перед світом стати!”
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, уставаймо, єднаймося,
Українські люди!
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Хай братерством, щирими трудами
Вкраїна воскресне!
Вірші про війну в Україні 2022 року
Денис Нарбут
Свобода йде, прискорюючи хід,
І квітне сила у зів’ялих травах,
гілля́ підносять Лондон і Варшава,
Свобода йде із заходу на схід.
Усе палає навкруги ущент:
блакитне небо у багряній лаві
і Україна в боротьбі та славі
за вільний європейський континент,
аби життя продовжувалось в нім.
Незламний дух будує нові стіни,
Соборність – новий дах для України,
Свобода йде у свій майбутній дім!
Любов Заставна (Відплата)
За все буде відплата:
За кожну домовину,
За материнські сльози,
За втрачену дитину,
За спалену будівлю,
За дерево розбите
І за пшеничне поле,
Снарядами розрите.
За все буде відплата.
Толерувань немає
За ваш «язик» чужинський,
Що мову утискає.
І за слова брехливі,
Підступні, підлі дії.
Ті, хто мовчать бездумно –
Ви також лиходії.
За все буде відплата:
За сивину в волоссі,
За те, що вік прожили,
А залишились босі.
І за дитя безвинне,
Яке застигло в лоні,
А мами мертві руки
Повисли на ослонні.
За все буде відплата:
І за сльозу пекучу,
За ніч, вогнями повну
Від вибухів гримучу.
І за гірку розлуку,
За втрачене кохання…
Війна багряно-чорна
Для ворога остання.
Дарина Кривохатько
Тиждень тому — наче місяць назад.
Місяць назад — наче роки тому.
В мене під вікнами знов чути Град:
Мабуть, сьогодні я точно помру.
В мене в кишенях банкноти й картки.
В мене в наплічнику кішка і крам.
Я так й не встигла купити квитки,
От й ризикую в дорозі життям.
Щоб не здуріти, рахую до трьох.
Щоб не боятись, тримаюсь в руках.
Ми переможемо і з перемог
Відновим будинки в розбитих містах.
Тільки триматись! Ні кроку назад.
Все віддаю — і не шкода.
Тому Вірю в країну із безліччю вад: З нами і правда, і Бог, й ЗСУ.
Звуки лякають звичайних петард
Тих, хто зумів — не загинув в бою.
Северинюк Валентин (Жінки України)
Жінки України! Бійці ЗСУ!
Пекельним стожаром спалахує обрій.
У ваші серця, в вашу диво-красу
вп’ялися зіниці голодної кобри.
Якби ж то я міг обійняти хоч раз
всіх разом жінок, щоб від куль захистити!
Та тільки молитися можу за вас,
щоб сили небесні до вас прихилити.
– Матусенько Божа! Царице цариць!
Шатром омофору свого рятівного
в краю калинових пісень і пшениць
спаси наших доньок від гаддя чужого.
Улий в наші ріки живої води
і мертвої крові – у горло вороже.
І знову Месію свого народи –
тепер «Не убий» він сказати не зможе.
Зійшлося добро у двобої зі злом.
І має світанок пітьму подолати!
І травень розквітне за нашим вікном,
і сонце загляне до кожної хати!
Вкраїнські Мадонни, вклоняюся вам!
Хай небо озветься до вас журавлями.
Простіть, мої рідні солдатки, що сам
не можу стояти між кулями й вами.
Настане пора – ночі мирних зірок.
І з’являться храми Святої Офіри.
Хай стане на всіх українських жінок
броні із любові, надії і віри!
Наталія Запорожець (Горить Ірпінь…)
Горить Ірпінь… Завали скрізь й руїни;
Купка людей сховались під мосто́м –
Це біль та відчай для всієї України
Від нелюда з рогами і хвостом.
Тут туляться дорослі і малеча,
Шукають захисту й читають молитви́…
Трима синочка батько там на плечах,
І просять всі: “Ракето, не лети!”…
Зомліла жінка й впала на коліна,
Її підняли й дали пить води…
– Ще трішечки, ще трішечки терпіння,
І нас врятують хлопці від біди!
Сивий дідусь заплакав і промовив:
“Таке страхіття відгуло давно…
Я всю війну Європою обходив,
Раніше пекло бачив лиш в кіно.
Дітей вбивають нелюди прокляті,
Ракети ки́дають на школи і садки.
Клятий москаль іде на свого брата…
У вирвах всі дороги і стежки…”
Дитя маленьке обіймає маму
І жалісно в очиці загляда:
– А нам закриють там, у небі, браму,
Щоб не лили́ся кулі, як вода?
– Закриють, доню, потерпи ще трішки;
Усе мине й настане всюди мир.
В нас на обличчях з’являться усмІшки,
І ми повернемося до своїх квартир!
– Солдати їдуть, людоньки, солдати!..
Наше спасіння й порятунок душ.
– Ще трохи, люди, треба зачекати,
А потім бігти звідси всім чимдуж!
Хлопчина молодий бере на руки
Мале дівча – замурзане й в сльозах…
Воно так тулиться до нього від розлуки,
І лялечку затискує в руках.
– Я не боялась, чесно, не боялась!..
(І пальчики стискає в кулачок).
А потім із солдатом обійнялась
Й вдягла на плечики маленький рюкзачок.
Вони ішли удвох серед завалів –
Мале дівча і молодий солдат…
Ішли упевнено під гул сирен – сигналів,
Тих вибухів, що сипав супостат!
З вірою у серці Одна Бандерівка.
