«Жертв могло бути більше»: Чому українських дітей водять до школи під час повітряної тривоги?
Чи варто грати у лотерею з безпекою? Питання риторичне, проте досвід масованого ракетного обстрілу всієї України, що стався 10 жовтня, свідчить: чимало українців легковажать із вимогою спускатися в укриття. Цього дня до шкіл приводили дітей у проміжок часу, коли почалися вибухи, нехтуючи сигналом повітряної тривоги. Батьки пояснюють: « У шкільному сховищі безпечніше». Але чому тоді вони не були в укритті разом із дітьми після сигналу тривоги, а неквапно збирались до школи та снідали? Розбираємо феномен «приспаного інстинкту самозбереження» разом із психологом та науковцем у сфері біології.
«Хибних» тривог не буває: нам варто навчитись робити вибір на користь безпеки
– Кожна людина керується власними обставинами в житті. Та з того, що я спостерігала 10 жовтня під час одного з найбільш масованих ракетних обстрілів можна зробити висновок: люди втрачають пильність. Жертв могло бути значно більше.
Чую десятки історій із різних куточків України про те, як батьки приводили дітей до класу саме під час повітряної тривоги, – розповідає в коментарі «Освіторії» Катерина Гольцберг. – Але ж того страшного для всієї країни дня тривога лунала із 6.47 (тут йдеться про Київ, – авт.), а заняття в школі починаються о 8.30. Тобто, до початку занять від початку тривоги залишалась 1 година 40 хвилин.
Якщо батьки говорять, що діти йшли до школи, бо в тому укритті безпечніше – логічно, що до цього безпечного місця потрібно було дістатись за 10 хвилин. Отже, о 07-00 – 07-05 дитина вже мала би бути в укритті. В такий час до шкільного укриття дітей має пропускати охоронець, якщо заклад ще зачинено.
Щодо людей, які працюють у сфері критичної інфраструктури та не мають змоги перебувати з дітьми вдома під час тривоги: цю місію варто делегувати рідним, але аж ніяк не наражати на небезпеку сина чи доньку. Та й самих себе – хіба у нас є «зайві» чи «запасні» батьки?
Натомість багато дітей у різних куточках України прийшли до школи саме під час найнебезпечнішої фази повітряної тривоги, коли от-от мали початись або вже почалися вибухи. Хто ж приймав рішення про те, йти чи не йти до школи, коли вже пролунав сигнал? Якщо діти – значить, ми неправильно пояснили правила безпеки. Якщо дорослі – це говорить про них лише те, що нехтують безпекою дітей. Невже важливіше прийти кудись вчасно, аніж не ставити під загрозу життя? Цей феномен частково можна пояснити адаптаційним механізмом нашої психіки: чим довший проміжок часу нічого поганого не ставалось під час повітряних тривог – тим менше мозок сприймає кожну наступну загрозу як смертельну небезпеку. Але знову риторичне питання: невже нас щоразу потрібно лякати?
І ось тут хочеться звернути увагу на досвід Ізраїлю: якщо пролунала тривога – всі без виключення йдуть в укриття: малі діти, люди похилого віку, працівники усіх без винятку структур. Якщо людина не йде в укриття – вона робить вибір наражати себе на небезпеку й самостійно відповідає за своє рішення. Але діти такого вибору не мають: його мають щоразу робити батьки.
Що робити батькам, які щодня мають відвозити дитину до школи чи в садок на громадському транспорті чи авто? Складне запитання. Недарма заведено, що дитина має навчатись у 10-хвилинному доступі до своєї домівки. У всьому світі батьки навіть купівлю житла підлаштовують під наявність школи. І чим краща школа – тим дорожча біля неї нерухомість.
І наостанок варто усвідомити: яким би «безпечним» та добре захищеним ППО вважалось місто – ми аж ніяк не перебуваємо в повній безпеці. «Хибних» тривог не буває. Але маємо зробити все, щоб максимально убезпечити своїх дітей і самих себе. Адже наш ворог зараз – наче та скажена собака: намагається вкусити якомога більше людей перед своєю смертю.
Що кажуть батьки та освітяни про відвідування шкіл під час повітряної тривоги?
Наведені далі коментарі опубліковані у відкритому доступі під дописом психологині Катерини Гольцберг на Facebook:
Юлія Бурханова
Спостерігала, як діти йшли самі до школи, – п’ятикласники. Це було о 08-15, а вже через п’ять хвилин почалися обстріли. Довелося самій підганяти їх у підвал.
Олександра Глухенька
Вчителі одразу після оголошення повітряної небезпеки повідомили батькам, щоб діти знаходились із ними в безпечному місці до «відбою» і до школи дітей не вели. Але були мами й тата, які знайшли безліч причин, щоб привести дітей до школи…
Анна Носач
Як же мене здивувала одна пані, яка писала, – мовляв, як же їм пощастило, що вони виїхали до школи на 10 хвилин пізніше і не потрапили в епіцентр вибуху, а лиш тряхнуло авто… Кожен робить зі своїм життям те, що хоче, але навіщо гратися з безпекою в лотерею?
Нателла Дубашидзе
Це подвійний стрес для дітей, – бути без батьків під час не тільки тривоги, але й під час ракетних ударів.
Наталія Гриценко
Я веду малого до школи тільки після відбою тривоги. Якщо тривога – наша школа закрита на вхід. І сховище також. В шкільному чаті кожного разу вчителька попереджає, що чекають на дітей після відміни повітряної тривоги.
Анна Волочай
Наші обурені батьки стояли з дітьми під садочком з 8.20 до 9.00. В чат увесь цей час летіли звинувачення на адресу адміністрації. Нонсенс. Ракетний обстріл, а «їм на роботу треба, прийміть дітей». Як цю націю здолати?
Марина Петришина
Я була свідком ситуації о 10 годині ранку, коли над головою працювало ППО, а в школу дорослих з дитиною не пустили, бо «вхід лише для дітей». О 13-00 школа відписалася, що тепер працює як укриття уже для всіх.
Анна Тимкова
У нашій школі укриття на ремонті. Діти сидять в роздягальні, але це не відповідає критеріям укриття. Якщо в туалет – йти потрібно на перший поверх. Зі 120 першачків не пішла тільки моя дочка. Всім іншим ок – і батькам, і адміністрації.
Юрій Дубовецький
Після кількох годин тривоги батьки почали забирати дітей. Під час тривоги!!! Розуміючи хвилювання батьків ми пропонували перебувати поруч із дітьми в укритті школи. Деякі погоджувалися, але більшість (!) наполягала на іншому. Вони планували кудись їхати, бігти додому тощо. Деякі звинувачували в тому, що ми «утримуємо дітей як заручників».
Тривоги, адаптації, ракети: заборони та репресії точно не рішення
У містах, які не криють щоденними обстрілами, люди давно звикли ігнорувати сигнали тривоги. Сьогодні це означало, що купа народу перебувала на вулицях вранці, коли прилетіли ракети «першої хвилі». Потім частина сховалась в укриття, але все одно далеко не всі.
Біологічно та психологічно ця поведінка цілком нормальна. Власне, ігнорування тривог — один із аспектів автоматичної адаптації. Навпаки, коли тривоги щодня, а прильотів немає тижнями, неприродним буде продовжувати щоразу ховатися.
Також тривоги — це стрес. У масштабах місяців для багатьох вибір виглядає так: або ігнорувати тривоги та грати в лотерею, або гарантовано втратити функціональність від постійного стресу.
Це типова проблема надмірних обмежень та/або надмірних вимог у будь-якій сфері: коли їхня кількість перевалює за певну межу та/або доцільність систематично не підтверджується на практиці — люди починають спочатку спонтанно, а згодом і масово порушувати правила.
Для більшості систем найкраще рішення — це дерегуляція та перегляд підходів до встановлення правил. Обмежень і вимог має бути якнайменше, а розуміння їхньої природи, причин і цілей — якнайбільше.
І отут я гублюся. Чи можливо ці принципи реалізувати для повітряних тривог? Повідомляти, наприклад, не тільки про факт пуску, але і про кількість одночасних пусків? Локацію, звідки летить? Це не секретна інформація? Адже так люди матимуть більше можливостей для власних рішень. Але чи дозволить це оптимізувати баланс свободи та безпеки?
Заборони та репресії — точно не рішення. Вони створять низку нових проблем, але не допоможуть побороти проблему адаптації та ігнорування тривог.
Агресивні вимоги «відповідально ставитися до власного життя» теж не допоможуть. Робити те що сказано — це не відповідальність, а слухняність. Слухняність — геть погана риса для дорослого, бо знижує особисту адаптивність і створює нездорове суспільство. І наші люди завжди цьому опираються, тому «нема порядку». Натомість наше суспільство тримає удар в контексті безлічі аспектів війни, до яких не була готова держава.
