«Моя дитина тут просто цар і бог», – українка про рівень знань своїх дітей в італійській школі
Жінка розповідає про особливості адаптації трьох дітей
Своїм досвідом Марина з Вінниці поділилася з виданням НВ.
Розповідає, що поїхала з Вінниці за кордон зі своїми трьома дітьми ще у березні.
Двоє дітей навчаються в початковій школі, а старшій дитині — 10, за українськими мірками вона — в середній школі, вже закінчила четвертий клас. У вересні піде до п’ятого класу, але за італійськими мірками це ще останній рік у початковій школі.
Через тривалий процес пошуку житла діти Марини пішли у школу лише у травні. Жінка звертає увагу на притаманну Європі й Італії довготривалість процесу оформлення документів:
Нам допомагав соціальний фонд. Відколи ми вже організувались із житлом, чекали зустріч у шкільному секретаріаті майже два тижні. Це характерно для місцевості, вони самі називають це tempo italiano — розуміють, що вони такі «швидкі».
У школі, яку порекомендували українці, одночасно є також і відділення для дошколярика, яке не дуже схоже на садочок, бо там немає спалень і ліжечок для сну, проте є іграшки та столи для занять.
Вже наступного дня ми прийшли на перші заняття. В цій школі діти навчаються з 8:00 і приблизно до 15:30. Є обід, але через те, що наші діти тільки приїхали і в них адаптаційний період, нам запропонували залишатися тільки до обідньої перерви і лише два дні на тиждень із шести.
Про українське дистанційне навчання
Марина розповіла, що не стала поєднувати навчання в Італії з дистанційним в Україні, бо проблеми з такою формою навчання її діти відчули ще під час ковідного карантину.
У середньої дитини були нервові зриви з цього приводу.
Під час ковіду дитині дуже складно було зосередитися. Він на той момент пішов до першого класу, перша «дистанційка» випала в кінці вересня, бо одна дитина у класі захворіла і звичайно клас пішов на дистанційку. Вересень, тільки початок. А потім вийшли ці гойдалки, що то йдемо до школи, не йдемо. Тобто портфель уже спакований, а раптом: ні, дитино, я тебе зранку будити не буду, ти зранку не йдеш до школи. Він у мене дуже акуратний хлопчик, любить свій порядок. І коли цей порядок порушували, його це бентежило.
Про навчальний процес
Навчання повністю італійською мовою, також організовані курси для тих, хто приїхав — в основному це, звичайно, українці. Дітей з уроків забирають із основного класу в інший кабінет, вчитель там допомагає їм із базовими словами, вони розбираються із вимовою тощо. Перший урок складався з простих речей.
Наприклад, їх навчали таким фразам як: «Можна вийти?», «У мене щось болить», «Я голодний», «Я хочу пити», «Мені потрібна допомога», «Дозволь з тобою погратися» та інше.
У школі організовують екскурсії. Обід брали з собою — він не надавався, але екскурсія і все інше було оплачено комуною. Це типу міськрада, міський департамент.
Оцінок дітям не ставлять. Англійська мова слабша, ніж була у нашій школі,тому моя дитина, яка в четвертому класі, тут просто цар і бог англійської мови. Її дуже хвалила вчителька за знання. Проте в українській школі нам потрібна була допомога репетитора, там цей рівень був недостатнім.
Про інклюзивний підхід та піврічне очікування візиту до лікаря.
Що ж до меншої дитини, якій зараз п’ять рочків, то в нього, звичайно, адаптація була найтяжча. Маленька дитина, незрозуміла мова, свій характер. У нього — слабкозорість, тож він потребує інклюзії. У школі мене попросили на перший час бути з ним.
На цей час дитина буде в школі лише до обіду. Там дуже ввічливі, дуже відкриті вчителі. Сказали, що йому буде потрібен персональний супроводжувальний, який зміг би зайняти його так, аби це було і безпечно, і цікаво, і корисно. Тому враховуючи, знову ж таки, tempo italiano, ми підготували документи, зараз очікуємо запису до вузького спеціаліста.
Це нормально тут, чекати шість-сім місяців, але позаяк у нас інвалідність, оформлена в Україні, і по дитині видно, що вона не бачить всього, що їй треба, то в неї першочерговий запис із пріоритетністю. Тому ми чекаємо свого запису до офтальмолога лише два місяці, зараз залишився місяць.
Для Італії це — надзвичайно швидко.
Про повернення в Україну
Як я вже казала, ми — з Вінниці. Здавалося, що це — більш-менш спокійне місто, але коли туди прилетіло і впало в такому місці, де ми часто буваємо… Це дуже повернуло мене на місце: я зрозуміла, що поки не треба поспішати повертатися, бо не ясно, що буде далі.
Звичайно, ми хочемо повернутися додому. Але в Україну, де буде спокійно. Туди, де не треба переживати, де я не маю з трьома дітьми з температурою ховатись у підвалі — початок повномасштабної війни нас застав із хворобою у двох дітей із трьох.
