І. Лікарчук: будемо калатати дзвоником під виття сирен?
Втрачені знання чи не здобуті можна відновити чи здобути пізніше, а втрачене життя – ніколи.
Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.
У багатьох профілях на ФБ йде жвава дискусія стосовно початку нового року. Одна із авторів, яку я дуже поважаю, на мій коментар, що не потрібно займатися окозамилюванням і вважати, що ледь пристосовані шкільні підвали можуть вважатися укриттями, зауважила: такі підвали (найпростіші укриття) є альтернативою ситуації, коли дитина буде ховатися вдома під столом…
Мені здається, що це далеко не так. Братська могила, на яку може, не дай Бог, перетворитися таке найпростіше «укриття», аж ніяк не може бути альтернативою тому, про що пише моя візаві. Хоча б і тому, що в такому «укритті» буде не одна і не дві дитини…
Я не можу і не хочу зрозуміти логіку деяких посадовців від освіти, яким більш важливими є питання організації освітнього процесу офлайн, ніж реальні дуже серйозні загрози життю учасників освітнього процесу.
Не думаю, що освітній процес в режимі офлайн в умовах постійної загрози обстрілів, повітряних тривог і т. ін. буде набагато успішнішим і ефективнішим від освітнього процесу в режимі онлайн.
Тому ще раз і вкотре не втомлюся висловлювати свою думку: допоки не закінчиться війна, ніякого освітнього процесу в режимі офлайн апріорі не може бути.
В Україні немає безпечних від обстрілів територій. Цінність життя та безпека учасників освітнього процесу – набагато важливіші від усього іншого. Втрачені знання чи не здобуті можна відновити чи здобути пізніше, а втрачене життя – ніколи.
Чи я помиляюся, колеги? Будемо калатати шкільним дзвінком під виття сирен?
