Діти граються у війну: це нормально?
Дитина так влаштована: у її грі відбивається те, що навколо. Триває війна, тож війна прийшла і в ігри. Хоча це нерідко засмучує дорослих: не вберегли дітей від навколишніх жахів, рано їм про таке думати. Чи нормально, що діти граються у війну? Що корисно для психіки, а які ігри «сигналять» про проблеми? Журналістка «Освіторії» Аліна Мірошнікова ділиться, як змінилися за час війни її діти. А психоаналітик Марія Гончаренко дає поради.
Малюк має «перетравити» враження
У мене зростають протилежні за характером діти. Восьмирічна донька — реаліст, що завжди надавала перевагу каструлям та молоткам перед будь-якими іграшками. Семирічний син, навпаки, настільки занурений у фантазії, що навіть на заняттях розповідав не про чотири пори року, а про десять, «але це не у нас, а на планеті динозаврів».
Доня — боєць. Якщо я випадково ранила палець, вона бігла за йодом та пластиром. А вразливий син тікав, бо не міг бачити кров. На мій подив, на війну такі різні діти зреагували однаково.
Уранці 24 лютого обоє злякалися вибухів, плакали, і ніщо не могло їх заспокоїти. Я, хоч сама розгубилася, згадала: психологи радять давати дітям відчуття безпеки.
— Все буде добре! — казала я. — Я захищатиму вас. Тато та усі наші мужні бійці виженуть ворогів, які на нас напали.
— Як же добре? — питали вони, немов це я була наївною дитиною. — Нас можуть вбити!
Я лякалася тому, як вони раптом подорослішали.
За кілька днів діти вже навіть не здригалися від страшних звуків, а сперечалися між собою, чи це бомби, чи б’ють гармати. За цей час я з дітьми переїхали з Києва до села під Черніговом, але саме тут, поруч із нами, розпочалися запеклі бої. Малеча просилася гуляти, хоча у домі дрижали стіни від залпів «градів», а вони на слух визначали, що це не у нашому селі, а далі.
Війна оселилася у малюнках та іграх. Донька малювала не котиків, а чорним олівцем — обриси ворожих танків, які бачила на власні очі. Син-фантазер грався не в інші планети, а у стрілянину, сирени, підвал, де доводилося ховатися. Здавалося, діти психологічно травмовані, а я не можу допомогти. Якось я навіть залишила фломастери та олівці лише «веселих» кольорів, а «похмурі» сховала, та діти втратили інтерес до малювання. Довелося повернути — і знов у їхніх альбомах з’явилися чорні підбиті танки та червоне полум’я.
Порада психоаналітика Марії Гончаренко
Природно, що діти намагаються «перетравити» враження у грі та малюнках. Це прояв не травми, а сучасних стресових факторів, важких навіть для дорослих. Насторожити якраз має, якщо дитина, наприклад, постійно малює квіти, грає з барбі та ніби не помічає, що відбувається навколо. Це може свідчити, що у неї не вистачає ресурсів, щоб сприймати реальність, вона на межі психологічного виснаження. Тож не лякайтесь похмурих кольорів малюнків та сумних тем ігор. Так діти досліджують те, що відбувається, шукають точки опори. Тим паче не варто примусово (хай навіть лагідними проханнями) яскраво розфарбовувати малюнки чи переводити на жарт, наприклад, гру у бомбосховище. Адже малюк може відчувати, що його переживання знецінені. Потрібен час, щоб відчуття безпеки повернулося.
Поняття «агресивної гри» змінюється
Я не знала, як реагувати, коли ігри у війну ставали, як на перший погляд, занадто агресивними та конкретними.
Вони «воювали». То син, то донька вдавали російського солдата, а інша дитина — нашого воїна-визволителя. Інколи здавалося, що діти забувають, що це лише гра, бо «наш солдат», хто б його не зображував, аж до синців ганяв «загарбника».
Коли я спробувала навчити дітей грати у шахи, вони не дуже зацікавилися інтелектуальною грою. Але шахові фігури стали улюбленими іграшками «про війну». То камінці-бомби падали на «військові колони», то пішаки шикувалися у викопаних надворі у землі «окопах». Траплялося, шахи доводилося відкопувати: діти ховали «загиблих».
Ми привезли дитячий дартс, який розважав брата та сестричку. Та одного разу донька намалювала людське обличчя, і діти почали випускали стріли в нього. Коли я побачила це, спочатку заборонила:
— Не можна стріляти по людині.
— Та це Путін, — відповів син. — І ми його вб’ємо.
— Он як… — знітилася я, — Ну, тоді ок.
З одного боку, що вважати дитячою агресією, якщо й самій хочеться вбити тих, хто вчиняє такі нелюдські злочини на нашій землі?! Хіба діти живуть у інших реаліях, ніж ми всі? З іншого боку, я боялася, що діти щось випадково почули з дорослих розмов чи з новин, і набираються жорстокості від зовнішнього світу, копіюють найстрашніше, про що чують. Як навчити їх цінувати людське життя?
Порада психоаналітика
Про понаднормову дитячу агресію можна казати, якщо хлопчик чи дівчинка знущаються над тваринами, все руйнує, часто і без будь-якого контектсу ріже людиноподібні іграшки чи імітує способи вбивства. Якщо ж йдеться про «війнушки» у мирний час, ігри у хижаків, такі умовно агресивні ігри є необхідними, щоб дитина мала змогу виплеснути накопичений гнів. Колись грали у фашистів та «наших», тепер у російських солдатів та «наших». Зазвичай ті, кому випадає зображувати негативних персонажів, не ображаються, якщо їм «перепадає на горіхи», бо й самі хочуть відчути цю перемогу «наших». Звісно, дорослі мають подбати про безпеку таких ігор.
Що ж до дітей, які живуть за часів війни, взагалі треба підходити з іншими мірками. Йдеться не про агресію, а про бажання якось контролювати ситуацію, захищатися, повернути собі минуле мирне життя. Якщо дитина символічно «вбиває Путіна», це дає їй відчуття власної сили, внеску у боротьбу, наближення до перемоги. Такі ігри, як не парадоксально — більше про мир та спокій, ніж про агресію.
Що нині корисно та ресурсно?
За ці півтора місяці війни діти вигадали чимало нових ігор. Наприклад, син, здавалося, не дуже розуміється на нюансах того, що відбувається, розуміє лише, хто на нас напав та чому. Аж раптом він здивував мене: збудував з великих блоків конструктора вежу, а потім один з елементів конструктора кидав в неї знову та знову. Вежа стояла, влучав син чи ні. Час минав. Забавка здалася мені занадто примітивною, тож я запитала, що він робить. Оце Україна, — показав він на один із блоків всередині вежі. — Це Франція, Британія, США, Іспанія… Вони всі за нас, — син продемонстрував інші елементи будівлі.
Я навіть не знала, що він так добре знає назви країн.
— А це дурна Росія, — нею виявився блок, який син кидав, — хоче нас завоювати. Та нічого не виходить.
Я зрозуміла, що син може безліч разів повторювати цю маніпуляцію, щоб упевнитися, що вежа стоятиме, її не можна перемогти. Адже це означало для нього, що все буде добре.
А ще діти чимало разів грали у кордони. Кожен — свої. Викладали їх скотчем, аркушами паперу, мотузками, гілками на дворі, малювали їх, копали землю навколо «своєї території». Вимагали, щоб я обходила ці ділянки. Їм було важливо бачити ці кордони недоторканими. Вони гралися у це надворі, вдома, у підвалі, коли доводилося переховуватися. День за днем вони чули у новинах та від сусідів, що чужинці порушили кордони нашої країни, що села, де ми мешкали, окупували, а потім нарешті, що їх звільнили українські бійці… І вони шукали для себе хоча б малесенькі території, які можуть власноруч контролювати. Вони, певно, символічно захищали кордони, щоб вірити, що дорослі захистять кордони країни.
Порада психоаналітика
Єдність, усвідомленість, віра у перемогу — те, що дає підтримку дорослим, так само потрібно нині і дітям. Ігри на ці теми корисні, аби відродити у них почуття безпеки. Чудово, що дитяча психіка настільки схильна до самозцілювання, що малеча підсвідомо знаходить необхідні ресурсні сюжети. Якщо ж ні, дорослі можуть самі запропонувати схожі ігри.
Доки я дописую статтю, доня співає вигадану колискову: «Всі хочуть додому… і всі повертаються додому… всі радіють, що вони вдома…»
— Як називається твоя пісня?
—Ти що, не зрозуміла, мамо? — дивується дитина. — Звісно, «Ми перемогли».
