Російська зброя потоком йде до зони бойових дій.
США зволікає з відправкою боєприпасів та бойових літаків – бомбардувальників та винищувачів.
Про “закриття неба” навіть не йдеться, аби не дражнити росіян.
Європа висловлює стурбованість, аби не зашкодити собі. А коли президент США нарешті ухвалив рішення про повітряний міст, заборонила транзит озброєнь через свій повітряний простір. Тільки Португалія дала згоду використати свої військові аеродроми для термінової перекидання боєприпасів із США.
У країни, вимушеної захищатися проти ворожої армади, виникає відчуття самотності перед загрозою повного знищення.
І реакцією на це стає абсолютна внутрішня єдність.
Це не про війну на території України в 2022-му. А про Шестиденну війну та Війну Судного дня, які вів Ізраїль в 1967 та 1973 роках. І переміг.
Британський історик Тімоті Гартон Еш колись радив: “Якщо не бачиш виходу – намагайся розширити контекст”. Один із способів розширити контекст сьогодні – згадати мемуари Голди Меїр, колишньої киянки, а згодом прем’єр-міністра Ізраїлю.
Далі цитати з книги її мемуарів “Моє життя”.
Шестиденна війна (5–10 червня 1967)
Про сили ворогів
До 1 червня (1967 року – УП) 100000 єгипетських солдатів і більше 800 єгипетських танків було сконцентровано в Синаї: на півночі 6 сирійських дивізій та 300 танків стояли напоготові.
Повагавшись кілька тижнів, король Йорданії Хусейн вирішив ризикнути і приєднатися до великої справи Насера (на той час президент Єгипту – УП). Це збагатило арабську сторону ще 7 бригадами, 270 танками і хоч і невеликими, але добре навченими військово-повітряними силами.
Останнім до антиізраїльської коаліції вступив Ірак, який підписав із Єгиптом договір про спільну оборону за день до початку війни.
Про стурбованість Заходу
Лондон і Вашингтон були стурбовані і дуже нам співчували, але й тепер не були готові зробити хоча б що-небудь. Дуже шкода, звичайно, але, можливо, арабська лють якось пройде. Про всяк випадок вони рекомендували терпіння та самовладання. Поживемо – побачимо, іншої альтернативи в Ізраїлю немає.
Де Голль був менш ухильним. Що б не трапилося, сказав він Евену (міністр закордонних справ Ізраїлю – УП), Ізраїль не повинен зробити першого кроку, доки араби не нападуть. Коли це станеться, Франція виступить і врятує становище.
“А якщо не буде кого рятувати?” – спитав Евен. На це де Голль не відповів, але дав ясно зрозуміти Евену, що дружба з Францією цілком залежить від того, будемо ми його слухатися чи ні.
Ми були самотні – у буквальному сенсі цього страшного слова.
Про приготування до війни
Армія почала готуватися згідно плану.
Ешкол (прем’єр-міністр – УП) оголосив загальну мобілізацію. Літні люди, жінки і діти Ізраїлю почали енергійно очищати підвали та льохи, придатні для бомбосховищ, набивати піском мішки, якими встеляли саморобні, викопані батьками та дідами траншеї у всіх садках і шкільних двориках країни, і взагалі брали на себе звичайні справи громадянського життя, поки війська під камуфляжними сітками в пісках Негева чекали, тренувалися і знову чекали.
Здавалося, ніби десь цокає для всіх нас гігантський годинник, хоча ніхто, крім Насера, не знав, коли проб’є вирішальна година.
Були й інші зловісні приготування, які трималися в секреті: парки у всіх містах були освячені на випадок, якщо їх буде перетворено на масові цвинтарі; готелі звільнено від постояльців – у разі їх перетворення на гігантські пункти першої допомоги; недоторканний запас заготовлений на випадок, якщо постачання населення доведеться централізувати, перев’язувальні матеріали, ліки, ноші були отримані та розподілені.
Але найголовнішими були військові приготування, тому що, хоч ми вже й засвоїли остаточно, що ми можемо сподіватися лише на себе, не було, на мою думку, людини в Ізраїлі, який не розумів, що в цій нав’язаній нам війні ми не маємо альтернативи. Тільки виграти.
Про відчуття єдності
Перше, що згадується, коли думаєш про ті дні, – це вражаюче відчуття єдності і цілеспрямованості, що за кілька днів перетворило нас з невеликої громади, яка нелегко переживає усілякі економічні, політичні та соціальні негаразди, на 2500000 євреїв, кожен з яких відчував особисту відповідальність за те, щоб держава Ізраїль вижила, і кожен з яких знав, що ворог присягнув нас знищити.
Таким чином, для нас питання було не таке, як іноді для інших країн – як би не надто постраждати в неминучій війні; для нас питання було – як вижити народу.
Відповідь ні в кого не викликала сумніву. Лише перемога дозволить нам вижити. Усі дрібниці, всі розбіжності від нас відлетіли; ми, простіше кажучи, стали однією сім’єю, яка твердо вирішила: ні кроку назад.
Жоден єврей не виїхав з Ізраїлю протягом тяжких тижнів очікування. Жодна мати не бігла з дітьми з поселень біля підніжжя Голанських висот. Жоден в’язень нацистських таборів (а серед них багато хто втратив у газових камерах дітей) не сказав: “Я не можу більше страждати”. І сотні ізраїльтян, які були за кордоном, повернулися, хоч ніхто їх не закликав. Вони повернулися, бо не могли залишатися осторонь.
Війна Судного дня (6–23 жовтня 1973)
Про помилки військових
Війна почалася 6 жовтня, але тепер, коли я про неї думаю, я згадую, що ще у травні ми отримали інформацію про надзвичайно велике скупчення єгипетських та сирійських військ на наших кордонах. Наша розвідка вважала вкрай малоймовірним, що може вибухнути війна; проте ми вирішили поставитися до цього повідомлення серйозно…
У п’ятницю, 5 жовтня, ми отримали повідомлення, яке мене стурбувало. Сім’ї російських радників у Сирії квапливо залишали країну. Мені це нагадало те, що відбувалося перед Шестиденною війною. Що за поспіх? Що таке знають ці російські сім’ї, чого ми не знаємо? Чи можливо, що їх евакуювали? З усього потоку інформації, який досяг мого кабінету, саме це маленьке повідомлення пустило корінець у моїй свідомості…
Ми зібралися в моєму тель-авівському кабінеті. Крім членів уряду на зустрічі були присутні начальник штабу та начальник розвідки. Ми знову вислухали всі повідомлення, в тому числі і про квапливий – все ще для мене незрозумілий! – від’їзд російських сімей із Сирії, але й цього разу це нікого не стривожило.
Чому я продовжую з таким жахом чекати на війну, коли три начальники штабу – один нинішній і два колишні, а також начальник розвідки зовсім не вважають, що війна неминуча? Вони ж не просто солдати, вони досвідчені генерали, які не раз воювали, не раз приводили людей до перемог! У кожного з них доблесне військове минуле, а наша розвідка вважається однією з найкращих у світі. Та й іноземні джерела, з якими ми підтримували постійний зв’язок, цілком узгоджуються з нашими оцінками. Звідки ж моє занепокоєння? У чому хочу себе переконати? Я не могла відповісти на ці запитання.
Тепер я знаю, що я мала зробити. Я мала подолати свої коливання. Того ранку я мала слухатися власного серця і оголосити мобілізацію. Ось про що я ніколи не зможу забути…
Про початок війни
На засіданні опівдні уряд отримав повний опис стану справ і дізнався про рішення провести мобілізацію резервістів, а також моє рішення – не завдавати превентивного удару. Ніхто не висловив жодних заперечень. І коли ми ще засідали, мій військовий секретар увірвався в кімнату з повідомленням, що перестрілка почалася, і майже відразу ж ми почули, як завили в Тель-Авіві сирени повітряної тривоги. Війна розпочалася.
У перші два-три дні тільки жменька сміливців стояла між нами та катастрофою. І не маю слів, щоб висловити, наскільки зобов’язаний народ Ізраїлю цим хлопчикам на каналі і на Голанських висотах. Вони билися і вмирали, як леви, але спочатку вони не мали жодних шансів.
Про зброю з США
У середу, на п’ятий день війни, ми відсунули сирійців за лінію припинення вогню 1967 року та розпочали власний наступ; становище в Сінаї стабілізувалося настільки, що уряд міг обговорити питання форсування каналу.
Але якщо наші війська форсують канал та потраплять у пастку? До того ж я мала враховувати, що війна затягнеться і ми можемо опинитися без літаків, танків та спорядження. Ми відчайдушно потребували зброї, а вона на початку подій надходила повільно.
Я дзвонила Дініцу (посол Ізраїля в США – УП) до Вашингтона будь-якої години дня і ночі. Де повітряний міст? Чому він ще не діє? Якось, коли зателефонувала о третій годині ранку за вашингтонським часом, Дініц сказав: “Мені нема з ким зараз розмовляти, Голдо, тут ще ніч”… “Мені все одно, яка у вас година! – волала я у відповідь Дініцу. – Дзвони Кіссинджеру (держсекретар США – УП) негайно, серед ночі. Нам потрібна допомога сьогодні. Завтра може бути надто пізно”.
Історія цієї затримки – як міністерству оборони США не хотілося надсилати нам військове спорядження на американських літаках, які труднощі ми зазнали, гарячково намагаючись закупити літаки в інших країнах, – тепер уже опубліковано.
А тим часом морем і повітрям до Єгипту і Сирії йшли величезні поставки радянської зброї, і ми втрачали літаки щодня, не в повітряних боях, а під снарядами радянських ракет.
Година тривала для мене як століття – але нічого іншого не залишалося, окрім як триматися і сподіватися, що наступна година принесе найкращі новини. Я зателефонувала Дініцеві, що готова, якщо він зможе влаштувати мені зустріч з Ніксоном, приїхати до Вашингтона інкогніто.
Але все обійшлося. Зрештою, сам Ніксон наказав, і на дев’ятий день війни, нарешті, прибули гігантські “Галаксі” (С-5), 14 жовтня повітряний міст став неоціненним. Він не лише підняв наш дух, але й прояснив позицію американців для Радянського союзу, а це, у свою чергу, уможливило нашу перемогу. Почувши, що “Галаксі” приземлилися в Лоді (аеропорт під Тель-Авівом – УП), я заплакала вперше, але не востаннє після того Судного дня.
Але навіть “Галаксі”, що доставили нам танки, снаряди, одяг, медичну допомогу та ракети “повітря-повітря”, не могли забезпечити нас усім необхідним. А літаки? “Фантоми” та “Скайхокі” треба було заправляти дорогою; їх заправляли у повітрі. І вони прибули – так само як “Галаксі”, що приземлялися в Лоді в інші дні по кожних чверть години.
Про тактику росіян
19 жовтня, на тринадцятий день війни, хоча бої ще не припинилися, пан Косигін (голова Ради Міністрів СРСР – УП) терміново полетів до Каїра. “Клієнти” програвали війну, розпочату з його допомогою, тому “рятувати обличчя” доводилося не лише Єгипту, а й Радянському союзу… І росіяни, як завжди, розпочали кампанію за негайне припинення вогню. Не має значення, хто почав війну і хто її програв.
Важливо було витягнути арабів з ями, яку вони самі собі викопали, і врятувати єгипетські і сирійські війська від повного розгрому.
Про дотискання ворогу
Хоча не ми хотіли розпочинати Війну Судного дня, ми її провели та перемогли, і в нас власна мета – мир. Цього разу ми не збиралися тихенько ховати своїх мертвих, доки араби та їхні прихильники втішатимуться у Об’єднаних Націях. Цього разу арабам доведеться зустрітися з нами не лише на полях битв, а й за столом переговорів, і разом із нами шукати вирішення проблеми, яка вже забрала за три десятиліття тисячі молодих життів.
Роками ми волали: “Мир!” – і відлунням до нас поверталося: “Війна!” Роками ми бачили смерть наших синів і терпіли майже неймовірне становище: араби визнавали існування держави Ізраїль, тільки коли нападали на нього, щоб стерти його з лиця землі.
Українська правда
