На шкільні потреби – тільки не з власної кишені: як вчителю боротися з поборами у школі
Інформує Всеосвіта.
Розв’язати проблему насамперед заважає неспроможність абсолютної більшості освітян боротися за власні права на своєму робочому місці.
Якщо зі стягненням грошей з батьків в українських закладах освіти ще намагаються якось боротися, то побори з вчителів зазвичай залишають поза увагою. Адже зі своєї кишені вчитель – та й директор закладу також, – часто змушений оплачувати придбання канцелярії, нових меблів, підручників, друк тощо.
Щоб глибше проаналізувати ситуацію, «Всеосвіта» на своїй сторінці у фейсбуці провела невеличке опитування «Чи витрачали ви власні кошти на шкільні потреби?». В опитуванні взяли участь 470 респондентів – 99% з них відповіли ствердно. У коментарях дописувачі підтверджують існування такої проблеми.
Тож треба визнати, що частину своєї платні – яка й так невеличка, – вчителі та керівники шкіл постійно змушені витрачати на організацію освітнього процесу. Якщо говорити про реальну заробітну плату працівників освіти, необхідно враховувати цей фактор.
Ще раз підкреслимо: реальна заробітна плата освітян значно нижча від задекларованої, бо вони змушені певну частину отриманих коштів витрачати на забезпечення освітнього процесу.
По суті, це є наслідком отого вічного на пострадянському просторі заклику: «Грошей немає, але ви тримайтеся». Проблема існує, і її треба не замовчувати, а негайно розв’язувати.
Проте на заваді насамперед стоїть неспроможність абсолютної більшості освітян боротися за власні права на своєму робочому місці та неспроможність всієї вчительської спільноти лобіювати професійні інтереси на усіх рівнях.
Як наслідок, «маємо, що маємо»:
35 років був директором сільської школи. Пожертвуваних особистих коштів вистачило б не на одну автівку. Створити благодійний фонд так і не вдалося. За виділені 5 га землі й кошти від її експлуатації 3-4 рази на рік кошмарився прокуратурою. Гроші направляв на нові меблі у класи (хоча це проблеми засновника, але від райради відповідь була завжди одна – грошей немає). Школа повністю пригнічена суспільством! – коментує Ігор Ващенко.
Що робити?
По-перше, активно вимагати від засновника достатнього рівня витрат на забезпечення освітнього процесу та утримання приміщень закладів освіти.
Звісно, для цього треба підключати місцевих депутатів, батьківських активістів, ЗМІ тощо. Крім того, не боятись виходити й на акції протесту та застосовувати будь-які законні засоби тиску на владу.
По-друге, не треба вестись на лицемірну гру в «заборону» збирання грошей з батьків на потреби школи.
Благодійні фонди при школі – це нормально і це єдиний вихід. Звісно, треба це робити офіційно, мати благодійну програму, угоду про співпрацю школи з благодійним фондом, звітувати про витрати тощо.
По-третє, співфінансування шкільної освіти власних дітей – це теж нормально, і додаткова частина освітнього процесу (наприклад, тьюторський супровід чи робота об’єднань за інтересом) має оплачуватись батьками як додаткова освітня послуга.
Звісно, за кошти батьків повинні бути організовані будь-які екскурсії, туристичні поїздки, святкування тощо.
По-четверте, різні акції на підтримку школи – це теж звична практика в усьому світі.
Як чесно, красиво і законно залазити до кишені батьків, показує «практика, яка працює» у німецькому закладі Neues Gymnasium Bochum. Бо навіть у такій багатій країні, як Німеччина, школа не може обійтись без батьківської допомоги.
Тому, наприклад, коли повідомляють батьків про будь-яке свято, у запрошенні запитують: «Чим ви можете допомогти для його організації?». Хтось може спекти пиріг, хтось – поволонтерити на грилі, хтось – попрацювати продавцем у кафе тощо. Але гроші напряму не беруть; щоб придбати сосиску чи тістечко, треба спочатку купити певні жетони (як у нас у метро). Звісно, кошти, сплачені за жетони, відразу ж обліковують.
Випускники теж заробляють свою копійчину на таких заходах: печуть вафлі й продають їх батькам та дітям. А ще однією зі статей заробітку є продаж тенісок із символікою гімназії.
По-п’яте, треба використовувати наявні можливості самостійно заробляти гроші.
Я, як директор, що тільки не робив заради коштів на її розвиток (жебрав у спонсорів, міняв паркан на бензин, ставав грантоїдом, надавав додаткові послуги, пропонував оренду, перемагав у конкурсах тощо).
І ще одне: нам треба нарешті позбутися шаблонів про безоплатність усього, що пов’язано зі шкільною освітою там, на Заході.
Так, у дуже просунутій німецькій гімназії Neuen Gymnasium Bochum навіть боксики для зберігання речей батьки для своїх дітей орендують (17 євро на рік коштує це задоволення). Про те, що майже всюди у світі треба купувати підручники, говорити знову немає сенсу.
Наприклад, у початковій школі Waldschule («Лісова школа») у місті Бохум директор може сказати батькам: «Цей тренінг коштує 1600 €, школа може оплатити лише половину суми, тож оплату ще 800 € візьміть на себе». Звісно, ніхто поборами там у школах не займається і ніхто з батьків не сприймає як побори свою участь у фінансовій підтримці навчання власних дітей.
А як же батьки збирають ці 800 €? Вони печуть вафлі! Кожні 2-3 тижні у школі – «День вафель». Хтось із батьків приносить тісто (рецепт є на сайті школи), хтось приходить випікати… Одна вафля коштує 50 центів, а кожна дитина купує кілька вафель. У школі близько 400 дітей та кілька десятків учителів, тож якраз і назбирується потрібна сума.
Про те, що в цій же німецькій школі під час освітнього процесу постійно влаштовують якісь шоу на кшталт «Чарівний барабан» чи Лоліпоп-цирк (за вхід 7€ – для дорослих, 5€ – для дітей), теж мовчу. Так, за все доводиться платити, але діти щасливі, бо у школі круто!
