На шкільні потреби з кишені вчителя
Інформує Всеосвіта.
Побори у школі: зворотний бік медалі
Найсумніше, що під час роботи у школі вчитель звикає жити в умовах хронічного дефіциту ресурсів.
Чи справді побори у школі залишились у минулому? Ні, самі ж вчителі відкрито зізнаються, що ця практика нікуди не зникла. Щоб переконатись у цьому, просто запитайте у будь-якого вчителя чи директора школи, чи доводилось їм витрачати гроші з власної кишені на шкільні потреби?
Я провів невеличке опитування у фейсбуці й отримав зливу відповідей:
- Систематично.
- Регулярно.
- Кожного місяця.
- Щомісяця, щотижня і навіть щодня.
- Постійно! Вже і не рахую!
- Не один раз і на безліч потреб.
- Постійно все купую для роботи, від ручки та олівця до ноутбука.
- Доводилось і доводиться дуже часто.
Тож у нас ліквідувати побори у школі означало заборонити збирати гроші з батьків на потреби, пов’язані з навчанням їхніх дітей. Проте чомусь нікого з можновладців не хвилювало і не хвилює те, що вчителю чи директору доводиться витрачати власні кошти на шкільні потреби! По суті наша освіта й досі тримається виключно на відчайдухах і безсрібниках, але на ній паразитують і заробляють гроші усі, кому не лінь.
Як правило, всі, хто працює в муніципальних школах, витрачають щомісяця від 10% заробітної плати і до «удвічі більше, аніж отримав». Часто вимушеними спонсорами закладу освіти стають чоловік вчительки чи вся родина (ділові партнери, друзі тощо) директора.
Куди витрачають?
Канцтовари, методичні посібники, офсетний папір для роздаткового матеріалу (не менше трьох великих пачок на навчальний рік), друк, кухонна техніка і навіть утримання живого куточка – пісок, наповнювачі, підстилки. За це платять вчителі.
Мені відомий випадок, коли всі вчителі скидались декілька місяців (а може і понад рік) на солярку шкільному автобусу, бо місцева рада заклала лише 5 л на плече 50 км на день. На питання директора відповіли: «Якщо не подобається, взагалі вас закриємо, будемо возити дітей до іншої опорної школи», – поділився у коментарях підписник Вадим Зінчук.
Читаю повідомлення директорки школи про щомісячне преміювання п’яти кращих учнів зі своєї заробітної плати. У коментарях усі в захваті, і чомусь ніхто не виявляє ініціативи загальними зусиллями місцевої громади створити такий преміювальний фонд.
Очільниця закладу, звісно, молодець, що шукає способи мотивування учнів до навчання, але це абсолютно ненормально, коли головним спонсором школи є його директор/ка. Чому вона змушена робити це «зі своєї заробітної плати»? Де місцеві спонсори, які б створили фонд заохочення високих досягнень у кожній школі міста, і хай би з нього виплачувались премії по тисячі кожному такому учневі, по дві – вчителям і по п’ять – директорці?!
Черговий раз переконуюсь, що віддати останнє справді набагато легше, аніж поділитися зайвим.
Чому змушені «самопобиратися» вчителі й керівники шкіл?
По-перше, тому, що витрати на організацію освітнього процесу або не передбачені в кошторисі школи взагалі, або очевидно недостатні.
Як наслідок, нам все доводиться робити практично без ресурсів і в умовах хронічної перевантаженості, коли не можна дозволити собі найелементарніше і найнеобхідніше – відпочинок. Тож порятунок потопельників в освітній сфері у нас є справою рук самих потопельників.
Якщо, наприклад, директор української школи з року в рік практично всю відпустку проводить на трудовому фронті, це свідчить про те, що в нас немає відповідальних засновників й бракує відповідальних батьків.
По-друге, тому, що ми постійно стикаємось з дикунством і вандалізмом щодо шкільного майна.
Це те, що найбільше вражало мене, як директора гімназії, у 90-ті та першу половину нульових років. Тоді мешканці нашого славного міста викопували троянди, спилювали ялинки перед Новим роком, крали все металеве (навіть з меморіальної дошки Тараса Шевченка), викручували лампочки у туалетах, водили своїх псів справляти природні потреби на наші клумби, з усіх навколишніх будинків виносили сміття в контейнери на території школи й навколо них, зривали державні прапори, били вікна, кидали використані підгузки у шкільні туалети й забивали каналізацію…
Так, вони викопували троянди у «зеленому класі» гімназії, а ми знову їх вперто садили. Вони зривали прапори, ми їх знову чіпляли. Вони виливали ртуть на тенісні столи, а ми проводили демеркуризацію. Звісно, на все це потрібно було десь брати гроші. Зрештою, гімназійний квартал став не лише острівцем академічної свободи у центрі міста, а й оазою цивілізації в оточенні дикунів. На щастя, від нас цивілізація почала потроху поширюватись і на інші квартали міста.
Я теж, як директор гімназії, постійно залазив собі у кишеню. Іноді витрачав у кілька разів більше, аніж отримував у школі. Доводилось шукати, як заробити для школи й для себе…
Так, тоді я був налаштований, що треба певний час пожити жертовно заради створення сучасного закладу освіти та побудови нормальної країни. Але зараз переконаний, що не можна витягнути освіту з болота на нашій жертовності. Має запрацювати нормальна система забезпечення поступального розвитку освітньої сфери, а ми маємо працювати професійно і без фанатизму.
По-третє, бо упродовж останніх п’яти років під приводом боротьби з поборами навколо школи вдалося створити агресивне середовище.
Якщо раніше батьки з розумінням ставились до необхідності придбати якийсь робочий зошит, оплатити екскурсію чи подбати про можливість зробити роздаткові матеріали для учнів, то тепер значна частина з них вмили руки.
Коли тільки починали здіймати каламутну хвилю навколо школи й вчителя, я запитав у однієї наближеної до керівництва агентки змін: «Навіщо ви це робите?». Відповідь була вкрай цинічною: «Так, нам треба загравати з батьками, а не вчителями з однієї простої причини: їх у десять разів більше. Вчителів 400 тисяч, а «яжмам»-виборців аж 4 млн! Від них залежать політичні перспективи міністра освіти».
Учительство взагалі й директор школи зокрема є пригнобленою верствою населення
Перенаправлення агресії нашого не надто здорового соціуму у бік школи й вчителя як на представника найбезправнішої та найнезахищенішої професії мало винятково руйнівні наслідки, але кого це хвилює? Типова позиція деяких наших яжмам вражає:
Під час вступу до педагогічного університету, ви знали, що ця робота важка і низькооплачувана. Тому працюйте і не скигліть…
Американський учений Майкл Еппл у книзі «Культурна політика і освіта» наголошує:
Слово «бідний» означає, що проблеми бідної людини є значною мірою наслідком її невдач.
Якщо ми вживаємо щодо учительства слово «бідний», у цьому разі «не передбачаються носії панування». За словами Еппла, сказати «пригноблений», а не «бідний», означає вдатися до сильнішого вислову, який вказує, що є структури гноблення.
Отже, слід називати речі своїми іменами: вчителі та керівники шкіл в Україні є пригнобленою верствою населення, а в ролі «структури гноблення» виступає наша рідна держава та вкрай егоцентричний соціум.
Наслідки роботи в умовах хронічного дефіциту ресурсів
Найсумніше, що під час роботи у школі вчитель звикає жити в умовах хронічного дефіциту ресурсів. І звичка стає другою натурою.
Зверніть увагу на те, що вчителі й керівники шкіл не викидають уже використаний папір, а пишуть з чистого боку листків. Чи на те, що «основним інстинктом» директора школи стає вимикання зайвих ламп для економії енергії.
Що робити?
Домагатись належного ресурсного забезпечення роботи. Бо успіх в освіті буде лише за умови не дефіциту, а профіциту всіх видів ресурсів.
Прорив до нової якості освіти в Україні настане тоді, коли основні інвестиції будуть направлені на освіту та на професійний розвиток педагогів, коли суспільство зрозуміє, що освіта – це найважливіша складова розвитку держави, і також почне підтримувати її на усіх рівнях
Нарешті зняти з себе ореол жертовності й знак раба.
«Якби я не отримувала жодної копійки, я б все одно ходила б на роботу», – сказала на всю країну переможниця Global Teacher Prize Ukraine під час вручення нагороди. Звісно, вона лише озвучила стереотипне бачення «жертовної місії вчителя».
Адже вчитель у нас досі має ореол жертви, він повинен пожертвувати своїм життям заради дітей і працювати за ідею. Ну як пояснити, що не може бути жертовність нормою для професійного життя вчителя? Бо найкраще будь-яку роботу виконувати за гідну оплату, професійно і без фанатизму.
