“Ти мене не цінуєш, і ставишся, як до пустого місця!”, – кажуть батьки, і як дитина повинна довести їм, що це не так? Чи є у дитини борг перед рідними?
Як довести, що я ціную батьків?
Ліза відмовилася їхати з нами на фестиваль дитячих відеостудій. Ми давно мріяли про цю поїздку: знімали фільми, придумували. Ліза теж знімала і придумувала, а в останній момент відмовилася:
– Я не хочу потім 5 років слухати, як вони в усьому собі відмовляють заради мене, а я, свиня невдячна, не можу рік без трійок закінчити. Мені потім цей фестиваль кожну секунду будуть згадувати. А я правда не знаю, як доводити, що я це ціную…
На фестиваль Ліза не поїхала. А сьогодні надіслала мені таке повідомлення: «Привіт, мені потрібна ваша допомога, ми з мамою дуже сильно посварилися через дрібниці й вона ні слова мого не чує, а говорить тільки, що я не ціную її, і так далі, не знаю, що робити…»
Невчасно помив посуд – «Ти мене не цінуєш!». Загубив кросівки – «Я працюю з ранку до вечора, а тобі плювати!». Перестав ходити на тренування – «А ти порахував, скільки ми туди вбухали за 3 роки?». Включив голосно музику – «Ми з батьком для тебе пусте місце!». Чи не занадто серйозні звинувачення?
І як підсумок: «А я не просив, щоб ви мене народжували!» – знайоме? У період пубертату, таке ось образливе для батьків звинувачення, вилітає дуже частенько. І, якщо чесно, відповісти на це нічого. Тому що, насправді — не просив …
Це ми повинні повернути його світу
Ми часто плутаємо поняття «борг» і «вдячність». Вдячність — це Дар. Подарунок. А подарунки ми даруємо добровільно і щиро, правда? Тим, кого любимо і кому хочемо і таким способом продемонструвати свою любов і вдячність.
Борг — зовсім інше. Повинен — це коли ти щось взяв і повинен повернути. В ідеалі, щоб не виникло негативних емоцій в сторону кредитора — стільки ж, скільки взяв.
У цьому сенсі боржники — це ми. Це ми взяли собі величезне щастя — дитину — у Бога, у світобудови, у долі, кому як більше подобається. І віддати повинні тому, у кого взяли, тому що привласнювати чуже — погано.
Тобто через 18-20-25 років світ, який колись дав нам це щастя, може розраховувати на те, що воно повернеться до нього. Більш дорослим, таким, що міцно стоїть на ногах, уміє радіти та радувати інших. В тому числі його, світ, теж радувати.
Якщо підходити до самого факту появи дитини з цих позицій, то жити та виховувати сина чи дочку стає набагато легше. Тому що тоді ти розумієш: світ дав тобі Людину. У комплекті з її талантами, здібностями, недоліками, особливостями характеру, світоглядом.
І останнє хоч і залежить безпосередньо від того, як ти постарався, зовсім не обов’язково має відповідати твоєму. І твоє завдання — не дати цим талантам зникнути. І тоді ти починаєш розвивати ці таланти та здібності, поважати світогляд, допомагати. Повторю: допомагати, а не переробляти! Тому що тоді, коли ти брав собі Людину, ви зі світом не домовлялися, що ти почнеш перекроювати та переробляти її відповідно до власних уявлень про життя.
І тоді ти спокійно ставишся до того, що донька не любить гратися з ляльками й просить у Миколая машинку на пульті. І до того, що син вирішив стати чемпіоном світу з бальних танців, а не по боксу. І що скрипка дитині зовсім не подобається, попри 5 поколінь музикантів в сім’ї, а подобається їй лазити по скелях і слухати важку музику. І що кросівки вона загубила не тому, що хотіла зробити тобі боляче, і їй самій неприємно.
В результаті такого підходу у відповідь ти отримуєш дружбу з дитиною. Її вдячність. Тому що дякуємо ми людям за допомогу і підтримку, а не за нав’язування кредитів. І навіть, якщо щось не виходить, Людина встає і починає спочатку, тому, що у неї є підтримка. Просто так, а не в борг …
Але тато вирішив, що він повинен стати льотчиком
Але часто ми, батьки, розуміємо все зовсім по-іншому. Ми думаємо, що нам вручили конструктор, з якого ми повинні зробити те, що нам хочеться. І робимо. Всупереч особливостям, бажанням, рисам характеру, навіть талантам дитини. Я знаю, про що говорю.
Понад 6 років керую майстернею журналістики, і щороку бачу, як страждають діти. Діти, у яких вроджені репортерські здібності (а це нечасто трапляється, повірте). Але батьки вважають, що журналістика — не професія, тому заганяють синів (дочок — рідше) до репетиторів з фізики та математики.
Максим займався у нас 3 роки. Він із задоволенням брався за все: тексти, камеру, монтаж. У нього горіли очі й все виходило. Але на початку 10 класу він прийшов до мене і сказав, що займатися більше не буде. Тато вирішив, що Максим повинен стати льотчиком. Колись тато сам хотів їм стати, але за станом здоров’я не зміг.
Максим сидів переді мною з вимерлими очима і, бубонячи на одній ноті, розповідав, що льотчики завжди потрібні, що вони багато отримують, і тато все життя, попри хворе серце, працює як проклятий, щоб заплатити за репетиторів і, якщо знадобиться, за навчання. Мама Максима розуміє, але просить його не сперечатися з татом, тому що хворе серце …
Я бачила хлопчаків, які мріють стати льотчиками. У мене був однокласник, який по звуку відрізняв, як летить ІЛ-86 від Ту-154. У нього все вийшло. А у Максима навряд чи вийде. Тобто, на льотчика він, можливо, вивчиться. А ось щасливим не стане. На мій погляд, щасливий журналіст краще, ніж нещасний льотчик.
Жертва ніколи не стане опорою і підтримкою
Вибір професії й взагалі роду занять — це насправді ягідки. Набагато небезпечніше для обох сторін — це нескінченні претензії батьків на тему «Ти мене не цінуєш, ти повинен бути вдячний, я заради тебе … а ти …. ». За що дитина повинна бути вдячною? За те, що її годують? Одягають? Вчать музиці? Люблять? Тобто, за елементарні людські дії? За повітря?
Цінувати — це як? Зустрічати в парадній формі? Цілувати руки? Зціпивши зуби, займатися тим, що перестало подобається?
Дитина справді цього не розуміє. Тому, в один зовсім не прекрасний момент, батьки чують: «А я не просив мене народжувати!»
Будь-яка спроба «перекроїти» те, що нам дісталося від Бога, або будь-якими шляхами викликати те, що ми через непорозуміння, вважаємо вдячністю, нічим добрим закінчиться не може. В результаті ми отримаємо або протест, який призведе до дуже прохолодних відносин з батьками, або жертву. А жертва ніколи не стане опорою і підтримкою батькам в старості (ми ж на це розраховуємо?).
Дискусії на тему «чи винні діти батькам?» сьогодні дуже популярні. Моя особиста точка зору: на певному етапі, подорослішавши, повинні. Рівно стільки, скільки отримали. І вони нам рівно стільки й віддають, насправді. Час, увагу, підтримку — все повертається.
Але не потрібно вимагати, щоб повернули більше, ніж давали. Тому що в цьому випадку ми стаємо колекторами. І тоді ставлення до нас, як до колекторів цілком виправдано. Хто-небудь бачив колекторів, яких запрошують увійти та попити чаю?
Отже, безкомпромісна думка, вимога робити все «як я вирішив, тому що я знаю, як краще», тиск, спроба зламати через коліно, маніпуляції найважливішими почуттями — повертаються теж. Сповна.
“В її квартирі я буду жити так, як вона захоче”
Найнеприємніше — коли починають вимагати повернути нав’язаний кредит. Коли той, кому ви його видаєте, цього кредиту зовсім не потребує. Коли мати позбавляє себе всього заради того, наприклад, щоб дитина могла займатися музикою. Ненависною їй музикою. А потім виставляє рахунок. За що? За втрачені роки? Дитиною втрачені!
«… Дійшло все до того, що я зовсім її НЕ ціную, тому що нічого не роблю у домі й сперечаюся з нею. Я спробувала спочатку спокійно пояснити, що я і так намагаюся, і що ціную її, що не помитий посуд — ще не кінець життя, і т.д. Вона навіть не намагалася почути мене, і всі мої слова перевертала так, що виявлялося: я її ображаю. Казала, що я не маю права на неї кричати й не поважаю її, а на питання, чи можна їй на мене кричати, вона сказала, що в її квартирі я буду жити так, як вона захоче», – написала мені Ліза.
Ось така модель. Цікаво, що буде говорити мама, коли вона буде у квартирі дорослої дочки?
Бог, доля, світ дали нам Людину. Нехай вона росте такою, якою її задумав Творець. Серед іншого — вдячною. А ми — допоможемо, чи не так? І тоді нам не доведеться думати, що сказати у відповідь на кинуте: «А я не просив, щоб ви мене народжували!»
Автор: Марина Солотова
