І. Лікарчук: закон чи чергова декларація намірів?
Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Телефонував журналіст одного із популярних Інтернет-видань, щоб почути мою думку стосовно закону про підручники, який днями прийнятий Верховною Радою.
Якщо в тезах, то я йому сказав наступне.
1. Цей закон – рефлексія на те, що робиться в Україні з виданням підручників, котре коштує держбюджету величезних коштів. І у багатьох випадках через якість підручників та інші причини, значна частина цих грошей є очевидним марнотратством.
2. Майже впевнений у тому, що проблему забезпечення якісними підручниками цей закон не вирішить. Із двох причин.
Перша: законом намагаються увести в правове поле радянську систему забезпечення підручників, яка себе давно віджила. Хоча б і тому, що в радянські часи підручник був культовим засобом освітнього процесу через відсутність інших джерел інформації. На щастя, сьогодні – інші часи. Інформації – тьма. Оперативність її поширення не може порівнятися з оперативністю її подання в підручниках. Тому культова роль підручника в освітньому процесі – справа давно минулих днів. Щоправда, дехто за неї й досі тримається, як відоме «насекомое» за кожух…
Друга: цей закон, як і всі інші законодавчі акти в сфері освіти, більше схожий на декларацію намірів. Вони не передбачають механізмів відповідальності за їхнє невиконання. Тому наявність закону не означає того, що він буде працювати. Лише один приклад для підтвердження такої думки. Законом «Про освіту», передбачена педагогічна свобода вчителя. Вона є? Хтось із чиновників від освіти чи керівників шкіл поніс відповідальність за те, що й досі вказують вчителю, як той має навчати та виховувати, і мордують вчителя справжнім поліцейським наглядом за його роботою? Я про такі випадки не чув. Думаю, що про них не чули й інші.
3. Я багато років був членом колегії МОН, очолював обласне управління освіти… На моїх очах приймалися десятки різних документів, які регламентували порядок видання і забезпечення закладів освіти, розроблялися фантастичні схеми участі педагогів у обговорення проектів та відборі підручників для їхньої закупівлі за кошти держбюджету тощо. Але, як кажуть в народі: «віз і досі там…» Отам він і лишиться, якщо не зробимо в масштабах держави наступне:
Маємо перейти до схеми, коли кошти на придбання підручників акумулюються на рахунках шкіл, і ті самі визначають, які й скільки підручників потрібно купувати на черговий навчальний рік. Ніяких централізованих закупівель і безвідповідальності за це. Кожна школа буде набагато ефективніше рахувати кожну копійку й відповідати за те, які підручники купила. І не виключаю, що в деяких випадках багато шкіл купуватимуть мінімум підручників, добре зберігаючи існуючі, чи не купуючи відвертий непотріб.
Із кожного предмету для кожного класу державна інституція має рекомендувати до видання (надати гриф) не один, а кілька (в ідеалі – багато) підручників. Цим створити справжній, а не ефемерний ринок підручників. І дати можливість школам справді обирати, який підручник вони будуть купувати. Голосуючи за якісний підручник не на педраді підняттям рук (а наші педради – то іще той «взірець» демократії), а бюджетними коштами за ефективність використання яких рано чи пізно доведеться відповідати. На відміну від безвідповідального голосування на педраді.
Підготовкою підручників до видання не повинні займатися державні інституції типу нашого ІМЗО, а лише видавництва. Справа державних інституцій – організувати незалежну та ефективну експертизу проектів підручників з метою їх рекомендації (чи відхилення) для використання в закладах освіти.
В Україні має бути створена окрема державна експертна інституція, прийнятий закон про освітню експертизу, який встановить основні нормативи здійснення такої діяльності. Експерти повинні нести встановлену законом відповідальність за якість своєї експертної діяльності. Як не «каждая куховарка может управлять государством (Ленин)», так далеко не кожен учитель, методист чи професор може бути освітнім експертом, а тим більше експертом підручників. Експертиза – окремий вид професійної діяльності. Експертів потрібно професійно готувати, створювати умови для їхньої роботи, платити гідну зарплату і встановлювати їхню відповідальність за неналежне виконання своїх професійних обов’язків. На мою думку, така експертна інституція повинна працювати в складі ДСЯО. За таких умов ми матимемо справжню експертизу, а не те посміховисько, котре щороку пропускає в підручниках ляпи та недоречності, на тиражування яких із державного бюджету летять мільйони.
Переконаний, що пропонована схема дасть можливість, суттєво зменшивши видатки на видання підручників, категорично поліпшити їхню якість та доступність. Марафет та липове осучаснення існуючої системи видання підручників – рух у провалля.
P.S. Між іншим, цю схему реформування вітчизняної системи підручникотворення разом із ґрунтовно підготовленим «Порядком проведення експертизи проектів підручників» я пропонував для впровадження двом міністрам освіти і науки України. Але віз і нині там…
І той журналіст, з якого я почав цей пост, у своїй інформації в мережі передати мою точку зору не захотів. Або редактор того Інтернет-видання не вважав за потрібне ці важливі деталі опублікувати. Тому це роблю я.
