Індивідуалізація vs колективізація в освіті: чому потрібно цілеспрямовано руйнувати учнівські колективи
Інформує Всеосвіта.
Варто відмовитись від кліше з суто радянським баченням ролі колективу, який домінує над особистістю.
На жаль, в Україні поки що не проведено реальну декомунізацію педагогічної свідомості. Не відбувся в українській освіті й педагогічний «лєнінопад». А найсумніше, що у нас досі школу розглядають як частину репресивного апарату держави, який має контролювати усі аспекти життя громадян. Зокрема й через колектив.
А ви звертали увагу, що у західних практиках, які працюють у шкільній освіті, практично відсутній колективно-класовий підхід? Наприклад, у старшій школі поняття «класу» не існує взагалі, бо склад групи на кожному занятті різний, з огляду на вільний вибір предметів, проєктів, об’єднань за інтересом тощо.
Навіть у початковій школі щороку наново формують паралельні класи й «перемішують» дітей. Тобто найкращого друга, з яким ти сидиш за однією партою з першого класу й аж до випуску, там просто не може бути. Немає і класного керівника.
У них – шкільна соціальна динаміка, а у нас – статичність складу класів. Звісно, це відбувається з огляду на все ще намертво вбитий у нашу педагогічну свідомість принцип комуністичного виховання «у колективі й через колектив».
Тож ще один стереотип, від якого нам слід негайно відмовитись, – це погляд на дитячий колектив як на засіб виховання. Головний виклик, який постав перед освітою у кінці минулого століття, – виклик індивідуалізації, а ми й досі говоримо про «виховний вплив колективу», «колективне виховання», спрямоване на культивування конформістського «Будь, як усі!» та «Я – остання літера в алфавіті»… Навіть сім’я в нашій уяві не повинна втрачати якості колективу. Бо тільки так, на думку представників тоталітарної педагогіки, можна виховати людину, яка зобов’язана бути щасливою.
Перед кожним класним керівником постає важливе завдання – сформувати надійний актив, – так нас вчили на курсі педагогіки.
Наші педагоги мають цілеспрямовано працювати над згуртуванням колективу, щоб там були лише учні, які цілковито віддані своєму колективу, або, у гіршому разі, – школярі, переважно віддані колективу. Бо лише у представників цих двох груп є «глибоке почуття обов’язку» і вони «дорожать честю колективу». Звісно, особистість, яка нехтує колективом, відривається від колективу, є для нас вкрай небажаною.
А от тепер треба відмовитись від цих кліше з суто радянським баченням ролі колективу, який домінує над особистістю, і навпаки – навчитися «руйнувати» колектив. Або ж якщо учню важко інтегруватися у колектив, навчитися шукати іншу спільноту, яка цьому учневі підійде.
Особистість у колективі ніколи або навряд чи коли-небудь усвідомлює превалюючий стиль мислення, який майже завжди чинить абсолютно примусову силу на її мислення і з яким неможливо не погоджуватись.
Людвік Флек, польський вчений
У нашій педагогіці апологетом принципу «вливання у колектив» був радянський педагог і письменник Антон Макаренко, який вважав, що колектив відіграє основну роль у вихованні. В його уявленні саме колектив має бути «першою метою нашого виховання», яке здійснюється у колективі та через колектив.
Крім того, Макаренко категорично стверджував, що «… у Радянському Союзі не може бути особистості поза колективом і тому не може бути особистої долі й особистого шляху до щастя, протиставлених долі й щастю колективу».
У цьому твердженні, – писав український педагог В.О. Сухомлинський, – мене завжди дивували абстрактна постановка питання про «щастя колективу» і протиставлення колективного життя життю особистості. Зовсім не відповідає дійсності те, що особистість формується, розкривається тільки у колективі, що не може бути особистості поза колективом. Духовний світ колективу і духовний світ особистості формуються завдяки взаємному впливові. На особистість здійснює величезний вплив колектив, але і колективу нема, якщо немає багатогранного, духовно багатого світу особистостей.
Не зміг «влитися у колектив»
З часів Радянського Союзу у нас існує вислів «влитися в колектив». Так, ніби ти якась рідина, а твоя особиста «тверда форма» не існує. Ти маєш не адаптуватись до нових реалій, ознайомитись із корпоративною культурою та перейнятись цінностями нової організації, а саме «влитися у колектив». Це чимось нагадує картини Сальвадора Далі.
Звісно, філософія «вливання» обумовлює й те, що наші інструменти адаптації є вкрай примітивними. Наприклад, у нас стереотипно вважають, що у колективі не варто виділятися і бути «занадто розумним», адже так тебе не приймуть, «виштовхнуть».
Життя без лінійок і колективних «танців з бубном»
З колективізацією пов’язані й численні ритуали минулих епох, які все ще зберігаються у наших школах. Тільки лінивий не писав про лінійки на початку і в кінці навчального року. Зрештою, двічі на рік такий метод колективного покарання ще можна якось пережити, а от щотижневі лінійки – це вже занадто.
Нещодавно прочитав на сайті однієї дуже розрекламованої останнім часом опорної школи: «Традиційно понеділок у нашому закладі розпочинається із загальношкільної лінійки та планування роботи на тиждень». А у ваших школах теж досі проводять ось таку щотижневу екзекуцію?
Треба раз і на завжди відмовилися від шкільних заходів на кшталт шоу з хлібом-сіллю й з квітами та оркестрами. Варто залишити у минулому й процедуру колективного вставання дітей у момент, коли до класу заходить хтось із дорослих.
Об’єднання дітей лише за віком у традиційні класи – це позавчорашній день освіти
Об’єднувати(сь) можна і потрібно за десятками інших критеріїв. Наприклад, за інтересом, за мотиваційним профілем, за здібностями, за особистим бажанням щось зробити… Ці об’єднання є тимчасовими: якесь створюється на кілька хвилин, якесь – на місяць, якесь – на півріччя тощо.
Звісно, традиційні класи теж не мають бути законсервованими на десятиліття. Тому у багатьох країнах запроваджена практика «перемішування класів у початковій школі», а у старшій школі взагалі поняття «класу» фактично зникає. Натомість є паралель, а склад учасників навчальних занять переформатовується залежно від індивідуального вибору тих чи тих предметів та рівня їх вивчення. Ми ж навіть у старшій школі й досі позбавляємо учнів можливості обирати предмети.
Треба цілеспрямовано руйнувати колектив
Наша колега, українська вчителька, яка зараз мешкає і працює у Німеччині, – Руслана Радчук – пише про те, що у кожному класі, який набуває ознак колективу, обов’язково заводиться аутсайдер. Причому один. Це майже закон.
Хто саме стане аутсайдером і чому, вирішує класна динаміка, але це майже непередбачуваний процес. Якщо це слабкий клас, булити можуть відмінника, а якщо сильний – того, хто відстає.
В принципі причина може бути будь-якою: якщо умовний альфа вдягне кеди, то це – круто, а якщо аутсайдер, то це стане приводом для булінгу. Якщо аутсайдер покидає клас, то серед когорти потенційних аутсайдерів починається дуже неприємна запекла боротьба за те, щоб не опинитися на останньому місці. Вони цькують одне одного з особливою жорстокістю. Подібна конкуренція серед альф зустрічається менше: альф зазвичай декілька, і вони в цілому почуваються комфортніше.
Що робити вчителям? Правильний вихід один – руйнувати колектив. Якщо формуються групки, то необхідно їх розбивати, давати робити групові завдання «ворогам», навіть попри вмовляння і сльози. У деяких школах існує практика перемішування паралельних класів раз на декілька років.
Що робити батькам? Водити на гуртки й організовувати будь-які додаткові контакти. У різних середовищах і оточеннях дитина отримує нову референтну групу і нову роль, яка може додати впевненості. Впевненість – це гарантія не потрапити в аутсайдери. Все, що додає впевненості, формує своєрідну харизму, яка чітко розпізнається колективом.
