Ніна Гаррісон (Огненко) не побоялася виїхати з маленького міста на Тернопільщині. Отримала ступінь магістра в Польщі, а потім вийшла заміж за корінного американця Тревора й підкорила США.
Як інформує “Сорока”, кременчанка стала співзасновницею найпопулярнішого готелю у Єллоустонському національному парку Dreamcatcher Tipi Hotel. Нещодавно закінчила навчання в Американській національній академії спортивної медицини, стала тренеркою у залі Hill Country Indoor. Заснувала власний YouTube-канал з вивчення англійської мови English with Nina Harrison.
З далекого Техасу Ніна розповіла про американське кохання, життя у наметі посеред Монтани й карантин на Гаваях.
“Я пишаюся своїм дівочим прізвищем – Огненко. Мій дідусь був знаним у воєнні часи, а його сестра Атоніна Огненко – відома радянська розвідниця з псевдонімом “Венера”. Ще з дитинства я вивчала англійську мову, хоч давалося це дуже нелегко. Дякую батькам, які завжди у мене вірили, наймали репетиторів. Після завершення Кременецького ліцею імені Уласа Самчука я вступила у Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут. У цьому закладі працювала викладачкою п’ять років, почала писати дисертацію, але планам не судилося здійснитися. Якось з друзями я відправилася у подорож в Італію, Угорщину, Польщу. Після неї вирішила, що хотіла б продовжити навчання десь в Європі.
Повернувшись з туру, я прийняла рішення звільнитися з роботи, яку дуже любила. Тимчасово залишила свою доньку Єлизавету з батьками й вступила на навчання у Вроцлавську академію соціальних наук. Заняття проводили у суботу-неділю, а всі інші п’ять днів тижня я важко працювала. На останньому році навчання академія запропонувала скористатися можливістю поїхати до Сполучених Штатів Америки, щоб попрактикувати мову. Пам’ятаю, що тоді сказала: “Вау! Круто”. Та найцікавіше було те, що ти не знаєш, де опинишся – чи в Нью-Йорку, чи в маленькому американському селі. І ось трапилося диво – мені відкрили візу. Здавалося, що це нереально, адже я вважалася студенткою старшого віку, на той час мені виповнилося 28, а максимальний вік студентів для цієї програми – 27 років.
Опинилася я у маленькому містечку Гардінер, штат Монтана. Там проживає 800 людей, але місце є дуже туристичним. Попри те, що навчалася я на спеціальності “Маркетинг”, нам, студентам, знайшли роботу “хаус-кіпінг” (прибирання готелів). Студентська програма була дуже дорогою, а заробіток – мізерним – 8 доларів за годину. Робота видалася нелегкою… 4 види простирадл, 8 подушок, у кожному номері по три ліжка, плюс хімікати. Думаю, оце я попала, але з часом зрозуміла, що все було так, як мало бути.
Якось студентка, з якою я проживала, запропонувала відвідати Єллоустонський парк. Коли я його побачила – була вражена. Територія, як половина Болгарії, неосяжні оком горизонти, водоспади, височенні гори, гейзери, грізлі, вовки, бізони… Тоді я ще не знала, що за кілька місяців буду жити в цьому парку.
На прибираннях готелів в Монтані багато не заробиш, тому я почала шукати роботу офіціантки. Зайшла у перше кафе і побачила там надзвичайно вродливого та високого чоловіка. Я спіймала на собі його погляди, через кілька хвилин він підійшов познайомитися. Це був мій майбутній чоловік Тревор Гаррісон.
Він працював керівником на фірмі газових заправок Shell, але покинув роботу і відправився шукати скарб. Йдеться про скарб мільйонера Форреста Фенна, який заховав у горах Єлловстоунського заповідника скриню з золотом та антикваріатом. Його шукали безліч людей, п’ятеро загинули під час пошуків, але два роки тому цінності таки знайшлися.
На час нашого знайомства Тревор кеміпнгував з наметами у горах Монтани, спускався в місто, щоб поїсти. Мене цей факт дуже здивував, адже штат доволі небезпечний – вовки, грізлі. Жити в готелі він не міг, бо вони у цьому містечку дуже дорогі й завжди зайняті через наплив туристів. Так у Тревора виникла ідея створити власний Dreamcatcher Tipi Hotel, але це не типовий готель, а кемпінг.
Тревор не міг знайти працівників, бо на заробітки в Монтану ніхто не їде. Я тоді вже добре володіла навиками готельної справи, тому радо погодилася на його пропозицію разом працювати. Так ми почали більше спілкуватися. Цей період був для мене якимось магічним. Ми жили в наметах посеред парку з дикими тваринами, і це було найкраще місце, де я жила. Згодом Тревор познайомив мене з батьками. Він – чудовий чоловік, я довго шукала такого близького за духом. Мабуть, це – доля, що він народився на Алясці, я – у Кременці, а перестрілися ми в Монтані. От я й закохалася по вуха, але прийшов час повертатися до Польщі, бо програма закінчилася. Тревор обіцяв приїхати до мене, але я не знала, чи виконає він цю обіцянку. Хвилювалася, щоб не розбив мені серце. Однак мій майбутній чоловік таки приїхав до мене у Польщу. На той час донька також переїхала до мене. Ми провели чудову зиму разом, а під новий рік біля центральної ялинки у Варшаві Тревор запропонував вийти за нього заміж. Звісно, я погодилася, але в Америку повернулася аж через 1,5 року, бо відкрити візу було дуже важко. Згодом у нас народився син Вінстон (Георгій).
Жити з дітьми у наметах неможливо, вони потребують комфорту. Тому у теплий сезон ми жили в Монтані. Коли ставало холодніше – переїжджали ближче до родини у Техас. Такий кочівний спосіб життя давався нам нелегко, тому, коли надійшла пропозиція передати Dreamcatcher Tipi Hotel у надійні руки, ми погодилися. Наш готель став успішним проектом, він потрапив на сторінки Vogue та National Geographic. Гостями готелю була навіть Майлі Сайрус з сім’єю. Започаткувати бізнес у США дуже легко, це можна зробити онлайн. Але зі сплатою податків все серйозно, тут вони становлять 30 % від прибутку. Якщо ти заборгуєш податки, то держава знайде спосіб, як забрати гроші.
У період тотального карантину ми шукали затишне місце, де можна було б тимчасово пожити. У чоловіка була мрія поїхати на Гаваї. Я про таке навіть не мріяла. Вийшло так, що три місяці ми провели на найстарішому острові Гаваїв – Кауаї. Я не вірила своїм очам, що бачу таку красу. Як тільки ми переїхали на острів – в’їзд туди закрили через карантинні обмеження. Ми з Тревором та дітьми бачили Кауаї таким безлюдним, яким він, мабуть, уже сто років не був.
Гаваї – ізольоване місце з неймовірною природою, але для життя воно дуже дороге. Коли ми з синочком Вінстоном гуляли на набережній, то кілька разів бачили відомого актора та мешканця острова Піерса Броснана, який зіграв Джеймса Бонда. Він так привітно посміхався до сина, досі шкодую, що не зробила з ним фото, бо соромилася підійти.
На Гаваях я знайшла особливий стан душі. Познайомилася там з дуже хорошою людиною, з якою ми разом займалися йогою. Вона сказала мені: “Ти мусиш привезти з Гаваїв щось особливе і віддати його людям”. Я розповіла, що люблю займатися спортом і вчителювати. Так, на Гаваях з’явилася ідея піти у спорт і створити канал з вивчення англійської мови.
Звісно, життя на острові було казковим, але з часом ми захотіли до цивілізації, побачити рідних людей, тому повернулися у Техас.
Після повернення з Гаваїв чоловік подався працювати у світ криптовалюти, а я розпочала YouTube-проект English with Nina Harrison і вступила до Американської національній академії спортивної медицини. Але й це давалося мені важко. Здала іспит з другого разу, днями і ночами вчила будову м’язів, принципи їх роботи, але все вдалося. Моя тренерка запропонувала роботу в одному із найбільших спортивних залів Hill Country Indoor. Зараз я у ньому треную. Якби всі знали, наскільки корисним для людини є спорт, нічого кращого для здоров’я немає. Українці думають, що американці страждають від ожиріння, їдять фаст-фуд, але це не так. У США люди люблять спорт і розуміють його важливість. У кожному ресторані в меню обов’язково вказують кількість калорій, люди не кидають до рота, що попало.
Те, що в Кременці мене називають Роксоляною, – велика честь. Я завжди захоплювалася цією сильною та вродливою жінкою. Усі мої друзі про це знають. Можливо, саме тому називають мене її ім’ям. У свій час я також ризикнула, подалася у великий світ, щоб влаштувати життя мрії. Було по-різному, було нелегко, але тепер я щаслива, зовсім не шкодую ні про що. Завдяки добрим людям і Божій допомозі зараз я на своєму місці. Бог додає мені сил у важкі часи. До речі, Тревор був протестантом, але прийняв православну віру. Я не спонукала до цього, це виключно його рішення. Тут, в Америці, є все, але єдине, чого мені не вистачає, це нашої рідної церкви. Є декілька православних, але деякі традиції змінено, а служба ведеться англійською мовою. Планують будувати ще один православний храм, тож ми з чоловіком хочемо допомогти, чим зможемо”.
