Педагогічне болото, або не заходьте перед сном в учительські «купи–продай» ФБ-групи.
Інформує Всеосвіта.
Той треш, який заполонив вчительські віртуальні спільноти, є свідченням глибокої деградації української системи шкільної освіти.
Фейсбук – це справжня онлайн-солянка з найрізноманітніших груп. Тут тобі й магазини, і блоги, і тематичні фанбази серіалів і фільмів. А що вже казати про групи «купи-продай», особливо вчительські – їхня кількість просто зашкалює.
Чому я категорично не раджу заходити у подібні групи не лише перед сном, але й взагалі?
Насамперед це рекомендація для вчителя, а от тим, хто має хоч якусь дотичність до управління освітою та генерування освітньої політики, заходити у ці групи потрібно. Бо тільки так можна побачити зсередини реальні процеси в освітянському середовищі, які здетоновані недолугими управлінськими рішеннями.
Я пишаюсь, що у моїй власній групі «Ненудна дидактика» є вже 11,8 тисяч учасників. Куди там мені, з моїм безкорисливим бажанням розвивати wow-потенціал шкільної освіти, організовувати спільне генерування та використання в освітньому процесі wow-енергії (The Power of WOW).
Є група, яка миттєво набрала практично удвічі більшу кількість членів та членкинь – це сценарії шкільних свят «Ярмарок» (27,2 тис. учасників). Цитую задекларовану ними мету групи:
Щоб педагоги-організатори, які створюють власні сценарії й бажають їх продати, мали змогу це зробити. Група, де Ви можете запропонувати сценарії шкільних свят за символічну оплату. Ця група прив’язана до групи «Педагогу-організатору». Але на відміну від цієї, там публікуються безкоштовні сценарії шкільних заходів. Всі, хто у «Педагогу-організатору» пропонував свої платні розробки – переходьте сюди!
Я вирішив подивитися, що там замовляють:
Зверніть увагу, на продаж виставлено не лише «План виховної роботи на 2021/2022 н.р. (згідно Абетки директора)» чи «План роботи школи класного керівника 2021/2022 н.р.», а навіть… «План по булінгу»!
Зайве доводити, що все, що розмітають як гарячі пиріжки, є просто диким і вкрай примітивним трешем.
Вимагають створити внутрішню систему забезпечення якості освіти? Немає проблем: придбайте чергову «бамагу» для перевіряльників і покладіть у теку.
Виявляється, атестація – це декламування перед колегами примітивного віршика про вчительську долю. На атестацію для вчителів початкових класів ФБ-сторінка «Творчому Вчителю» пропонує у групі «Початкова школа нового покоління» готовий шаблон презентації «З досвіду роботи» (30 слайдів за 25 грн). Ось один зі слайдів з «педагогічним кредо»:
Деякі «розробки» у подібних групах просто за межею не просто педагогічної етики, а й людської моралі та здорового глузду.
Вчитайтесь, наприклад, в ось цю пропозицію:
До Дня пам’яті жертв Голодомору розробила годину пам’яті і скорботи «Ми – молоді весняні квіти, голодні, босі і роздіті…» та презентацію до неї. Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше вразило дітей. Через призму цієї теми, яка є особливою, дуже болючою, емоційною, фактично недослідженою досконало, розповіла про геноцид українців. Тож давайте разом перегорнемо скорботні сторінки Голодомору, знайдемо підхід до учнів, щоб вони пом’янули дитину, яка померла, тому що була голодна і що була українцем. А моя робота, сподіваюсь, вам у цьому допоможе. Вікова категорія 3-11 клас. Ціна 35 грн.
Важко не погодитись з обуренням журналіста, який оце все побачив і отримав культурний шок: «Блюзнірство. І вони стверджують, що працюють від душі».
Ми не просто перевершили сумну практику радянських часів, ми її комерціалізували й довели до повного абсурду. Тоді використовували поняття «культурно-масовий захід» і такі «виховні заходи» в основному проводились не для дітей, а «для галочки» у звіті. Як правило, проводили їх за готовим сценарієм з використанням усього арсеналу засобів так званої репетиційної педагогіки. А зараз?!
«Репетиційна педагогіка»
Досі згадую той цирк, який почався в моїй рідній Новопразькій середній школі після того, як у 7 класі наша класна керівниця віднайшла у журналі «Воспитание школьников» сценарій виховної години на тему «Красная гвоздика – цветок революции» і вирішила провести відкритий захід.
Два місяці нас мордували репетиціями після уроків, а іноді й замість уроків. Ми виходили з цих репетицій голодні й злі. Тоді я був готовий власними руками задавити революцію червоних гвоздик у Португалії. Мене досі тіпає від слів пісні «Красная гвоздика»: «Красная гвоздика – спутница тревог, красная гвоздика – наш цветок».
Тож результат тієї виховної години (ми робили зразково-показовий «монтаж»), яка кілька разів демонструвалася якимось тіткам з райвно, був прямо протилежний задекларованій виховній меті. Утім, нашу класну керівницю усі хвалили, а нас вона сварила, що однаково могли б і краще проспівати ту кляту пісню. Дякую, Ларисо Михайлівно, за те, що «сформували» в мені стійкі антикомуністичні переконання і відразу до репетиційної педагогіки.
Як бачимо з оголошень про продаж готових сценаріїв, радянська «репетиційна педагогіка» стала звичною практикою й в українській школі. Цитую директорку Боложівської загальноосвітньої школи з Тернопільської області Наталію Беднарську:
Відкриті уроки, виховні години стали продуктами «репетиційної педагогіки», на яких як на виставі: вчитель – головний режисер, кожен учень грає свою роль, знає, коли й що має сказати, в який бік повернутися, що продемонструвати. І не дай Боже якогось збою, якогось зайвого слова, власної думки чи недоречного запитання. На таких уроках всі присутні бачать дітей і педагога, які дуже добре вміють працювати, знають весь програмовий матеріал. Але що візьме з такого уроку молодий спеціаліст? А якщо завітати у цей клас на другий день? Можна побачити зовсім іншу картину. Кому це потрібно? Тільки не школі.
Якось мав дискусію з власницею видавництва, яка активно друкує готові сценарії різних «заходів». Запитав: «Навіщо ти це робиш?». Відповіла: «Це дає левову долю прибутків, адже твої «сильно вумні статті» читають хай 10% вчителів, а 90% мають потребу в оцьому смітнику, бо їм треба, щоб від них просто відчепились… Якщо їм потрібно це лайно, ми їм його забезпечуємо, хай порпаються у ньому за власні гроші».
Звісно, видавництво добре заробляє на цих вкрай негігієнічних сміттєвих потребах. А ми?
Підсумовуємо
«Подумати тільки, що через якісь речі можна так зменшитися, що перетворитися у ніщо»
«Аліса в Країні Чудес»
На жаль, оця вся жвава торгівля псевдопедагогічним ширужитком перетворює на ніщо як саму політичну ініціативу із започаткування НУШ, так і авторів та споживачів цієї псевдоНУШівської продукції. По суті, ми самі собі підкладаємо кнопку на вчительський стілець.
Лише використання терміну «нушенята» є індикатором якщо не повної профнепридатності, то точно відсутності хоч якогось педагогічного смаку. На жаль, перший висновок з контент-аналізу наведеного вище матеріалу вкрай невтішний: той просто дикий треш, який заполонив вчительські віртуальні спільноти, є свідченням глибокої, але, сподіваюсь, не безповоротної деградації нашої системи шкільної освіти.
«Дивись у корінь!», – стверджував Козьма Прутков. Чому є шалений попит на оце псевдоНУШ сміття? Тому що насправді зберігається і доводиться до повного абсурду СРУШ (стара радянсько-українська школа) з усіма її теками, класними куточками, лінійками, дикою показухою та імітацією роботи. Звісно, вона тепер прикрита фіговим листочком сертифікатиків, наліпочок з назвами «осередків», «ранковими зустрічами», зеленою пастою та іншою псевдореформаторською мішурою.
Невтішний особистий висновок: я сам для себе створив просунуте коло спілкування, але, коли випадково потрапляю на чужу територію, просто хапаюсь за голову. Бо поза межами нашої інтелектуальної бульбашки панує педагогічне варварство. Тож, як би не було боляче це усвідомлювати і як би не опускались руки, треба вперто продовжувати просвітницьку роботу. Інакше це педагогічне болото рано чи пізно поглине і нас.
Далі буде…
