facebook

“Три невтішні висновки про так звану «оптимізацію» шкіл” – Ігор Лікарчук

“Три невтішні висновки про так звану «оптимізацію» шкіл” – Ігор Лікарчук

Маю у приваті півтора десятка звернень щодо т.з. «Оптимізації» мережі закладів освіти, насамперед, у сільській місцевості різних регіонів. Спостерігаю за висвітленням аналогічних процесів у соцмережах та у деяких ЗМІ. І, на жаль, приходжу до дуже невтішних висновків.

Перший. За т.з. «отптимізацією» стоїть не стільки турбота про якість освіти для дітей із тих населених пунктів, де рубають чиновницькою шаблюку школи, а турбота про те, щоб бюджетні кошти з освіти забрати та перерозподілити іх на інші видатки. Котрі, мабуть, більш зручніші для обороту грошей. Або щоб у місцевої влади було менше проблем з утриманням закладу: світло, опалення, меблі, обладнання, ремонти, харчування і т.п.

Тепер стосовно розмов про те, що оптимізація – турбота про якість освіти. Таке стверджувати – однаково, що прикривати срам фіговим листком. Бо про якісь тенденції в якості освіти можна говорити лише тоді, коли для іх замірів використовують валідні та апробовані методики. В Україні таких методик немає, якість освітньої діяльності тієї чи іншої школи майже ніхто не досліджує та не аналізує. І достеменно ніхто не знає, чого вартує та чи інша школа на ринку освітніх послуг.

Чтайте також:  60 тисяч учителів цього року отримають ноутбуки

Що стосується результатів ЗНО для оцінювання якості освітньої діяльності школи, то це смішно, сумно і дуже примітивно. Це дуже схоже, як у «Кайдашевій сім’ї» Мотря і Кайдашиха міряли городи поясом, а потім вирішували, де чия межа. І про опорні школи в цьому контексті. Немає досліджень і висновків, які б переконливо свідчили, що та чи інша школа, після того, як стала опорною, почала забезпечувати кращу якість освіти. Як і досліджень про те, що якість покращилася від доїзду учнів до шкіл т.з. шкільними автобусами.

Другий висновок. Він може бути сформульований добре відомою фразою: «А судді хто?» У сьогоднішньому законодавчому полі рішення про долю школи дуже часто вирішують люди, котрих абсолютно безпомилково можна назвати школофобами. Очевидно, що іх школа у свій час нічому не навчила. Або була злою мачухою. І для них вона сьогодні – лише бермудський трикутник проблем.

Показові у цьому контексті слова старости одного із сіл Киівщини (цитую): «На х…ра МЕНІ та школа. Хай батьки думають, де вчити своїх в…ків. Моі – вивчені. Грошей немає». Бачите – школа ЙОМУ не потрібна…

Між іншим, у сьогоднішньому правовому полі й управи на такого старосту немає. Бо мережа шкіл в компетенції місцевої влади. У громадськості й батьків, які хочуть зберегти школу, вихід лише один – звертатися до суду. Але той, хто звертався туди, добре знає, що це таке…

Чтайте також:  Танець директора сільської школи: майже мільйон переглядів, захват та хейт. ВІДЕО

Третій висновок. Те, що подібними рішеннями ігноруються конституційні гарантії на безкоштовну загальну середню освіту, вимоги освітнього законодавства про відтермінування створення мережі профільних закладів, законів про охорону дитинства, ряду міжнародних конвенцій – нікого не цікавить.

Освітній омбудсмен – то, образно кажучи, як «сокирка під лавкою»; обласні органи управління освітою інколи не можуть, а більш за все – і не хочуть втручатися у вирішення даних проблем; загальнодержавна система нагляду за дотриманням освітнього законодавства фактично не діє. Тож умови для «гулянь з косою» на освітянському полі у керівництва тергромад і старост – ідеальні. За принципом: «Роблю, що хочу».

Але ніхто не думає над тим, що подібна позиція – реальна загроза національній безпеці держави. І в цьому контексті думаю, що це питання варте для розгляду в РНБО.

Ігор Лікарчук

Джерело.


Повернутись вверх