Думають, що безсмертні: Що не так із підлітками, схильними до смертельних челенджів?
Український інфопростір сколихнула трагічна історія про двох подруг з Боярки. Дівчата віком 12 і 13 років вжили по 40 таблеток дротаверину та опинились у реанімації. Старша дівчина померла. Навіщо школярки труїли себе знеболювальним — досі розслідують. Попри коментарі поліції про те, що підлітки подивилися ролик у TikTok із закликом вжити пігулки, у соцмережі цього відео ми так і не знайшли. Більш детальну перевірку проводить наразі кіберполіція.
Тим часом до болю схожа історія трапилася в Умані з восьмикласницями: передозування дротаверином і шпиталізація. На щастя, обидві уманчанки при тямі. Навряд ці історії — збіг, тож таємний челендж або гра все ж могли бути реальністю. Але що підштовхує дітей брати участь у смертельних флешмобах? У яких батьків зростають діти, яких легко взяти «на слабо» і які легко ризикнуть собою? Як правильно говорити з дітьми про «модні», але згубні ігри в соцмережах, щоб до вас дослухалися? Розповідає знана психіатр, доктор медичних наук Іванна Риткіс.
Що насправді не так із дітьми, які схильні до небезпечних забав?
У віці 10–12 років у дитини починається перша усвідомлена криза, яку психологи так і називають: «перша вікова криза». Що відбувається? Дитина відділяється від батьківської матриці та починає жити «своїм розумом». Це означає, що чадо в режимі реального часу в житті перевіряє батьківські постулати про те, як правильно жити в цьому світі. Дитині цікаво: їй говорили правду чи обманювали весь цей час?
Отож, якщо син чи донька чули від батьків: «Будеш добре вчитися, гарно поводитися — у житті все буде прекрасно!» і потрапляють у сприятливе для цього сценарію середовище, вони переконаються: «А й справді, батьки мали рацію!» А буває, що дитина все робить «за батьківськими правилами», але потрапляє в школу, де її починають жорстоко булити. Дитина пробує «бути хорошою», розповідає про свої неприємності батькам: «Я роблю все, як ви казали, але мені погано!»
Якщо мами й тати пропускають це повз вуха, не намагаються пояснити, що «правда життя» не така однозначна, як дитині здавалося, — довіра до батьків у юної людини зникає дуже швидко. Так відбувалось у всі часи.
Гормональний вибух, нові кумири, випробування «на слабо»
Діти 10–12 років більше довіряють своїм кумирам, ідолам. Ними можуть бути як друзі, так і вчителі, тренери. Або знаменитості, блогери із соцмереж. Це ті люди, які «подарують» дитині іншу правду, яка легко стелиться на світогляд молодої людини. І це ті люди, які стануть важливішими для вашої дитини. Щоб не втратити довіру в цей момент, запропонуйте доньці чи сину запитати думку щодо проблем, які їх хвилюють, в особи, якій вони повністю довіряють і яка є значущою. Пообіцяйте, що цю розмову ви потім обговорите разом і ви можете змінити свою думку з приводу якогось конфліктного питання.
До слова, саме в такому «ніжному» віці дітей у різні часи забирали до організацій штибу Гітлер’югенд чи комсомольських молодіжних спілок, які впливали на психіку дитини так сильно, що вони були готові закласти власних батьків і друзів «задля державного блага». Цим користувалися державні структури в різні часи: як же легко завербувати молоду людину, в якої ще немає страху, але є зухвалість випробувати світ!
І якщо втрачається зв’язок з батьками в цей час із причин недовіри, то дитина не піде до мами чи тата за життєвою порадою. А все тому, що «Нічого путнього вони мені все одно не розкажуть». Не виключено, що згодом дитина повернеться в родинне коло з особистими питаннями, але допоки не випробує світ «на зубок». Серед таких «проб» трапляються й потенційно небезпечні для життя дитини чи підлітка випадки: ігри суїцидального характеру на кшталт «Синього кита», горезвісні небезпечні челенджі в модних соцмережах.
Крім того, що психіка юнаків і дівчат випробовується зусебіч «на слабо», починаються серйозні гормональні зміни. Вони сягнуть піку в 14–16 років, але перші прояви — не менш яскраві. Між собою психологи сленгово називають підлітків, які «вибухають» через гормони, природними психопатами. Це те, що батьки називають «мою дитину наче підмінили».
Якщо батьки й тут закриватимуть очі на проблеми дітей, які дорослішають, ті вирішать їх самі або з друзями чи кумирами в TikTok.
І навпаки: якщо батьки не втрачають контакт із сином/донькою, які активно дорослішають, можна з великою імовірністю припустити, що небезпечні експерименти такий підліток обійде стороною. Ба більше, завжди прийде до мами чи тата (навіть в найостанніший момент!) і скаже крізь страх: «Знаєш, щось я таке накоїв. Може, я неправий». Така довіра — на вагу золота.
Частішають випадки «протестної» депресії у підлітків. Чому раніше такого не було?
Але батьки часто не розуміють, що скарги дітей варто сприймати всерйоз. У моїй практиці багато випадків, коли мами й тати запитували у дітей: «Що в тебе не так, що ти сумуєш і кажеш, що в тебе депресія?» Ті пояснюють: «Наче все в мене й добре, але чогось не вистачає. Хочеться більш яскравого життя». Батьки сприймають такі фрази несерйозно, а значить — знецінюють. Саме тому я маю нині так багато юних клієнтів з ендогенною депресією в анамнезі. Цю депресію я б ще назвала протестною: підліток нічим не цікавиться, байдужий до розваг, — це ангедонія або незадоволення життям. Ви запитуєте, чи це тенденція — мовляв, раніше такого не було й ніхто про це так часто не говорив. Окрім одвічних проблем із знецінюванням з боку дорослих додаємо аж надто агресивне інформаційне поле.
Що відбувається у голові підлітка, коли він зважується на потенційно смертельну дію?
Дійсно, депресивний, пригнічений стан може спонукати підлітка до ризикованих дій. Але ось що важливо: зважитися на них може лише невеликий відсоток дітей. І тут доречно провести паралель про певний відсоток дорослого населення, схильного до різних залежностей. Багато підлітків починають робити заборонені речі «на слабо», але далеко не всі «зависають» на цьому надовго.
Експресивними діями на кшталт участі в челенджах чи небезпечних іграх підліток може щось доводити: собі самому, колу знайомих. І якщо такого підлітка ще й взяти «на слабо» (а таке в підлітковій атмосфері трапляється часто) — це додатково спонукатиме зважитися на небезпечну дію.
Що ще може посприяти участі дитини у жахливих челенджах? Підлітки зізнаються, що часто не можуть відчути власну значущість. І коли вони зважуються на певний вчинок, то почуваються піднесено, щасливо: «Я зміг», «У мене вийшло», «Я крутий ще в цьому!» Але вони не особливо вмикають логіку й не аналізують, чи цей вчинок мудрий, безпечний, гідний. Згадайте дорослі розваги чоловіків, які змагаються, хто вип’є більше алкоголю на швидкість — ця історія дуже схожа. З тією різницею, що в дорослих є гальма. А ось у недосвідчених підлітків часто немає гальм. У них ще не сформувався страх смерті. Їм за глобальним відчуттям «нема чого втрачати». Ну і ще один фактор — від них «нічого не залежить». Для них «майбутнє» — це тут і зараз. Вони можуть наковтатися пігулок, якщо коханий чи кохана їх «не так зрозуміли» (такий досвід у практиці теж маю). Але коли проходять повний курс терапії, зізнаються: «Це вже зараз мені соромно згадувати, навіщо та заради кого я все це робив/ла».
У горезвісній історії зі вживанням ученицями 40 таблеток дротаверину впадає у вічі те, що дівчата це робили разом. Можливо, поодинці вони б і «здали назад», але коли поряд є хтось, хто каже: «Ну невже тобі слабо?», відступити важче.
Ми — батьки і ми хочемо, щоб з нашою дитиною не трапилося біди. Що робити?
- Знаходити час на розмови зі своїми дітьми: часом достатньо навіть 5 хвилин.
- Слухати їх уважно, не знецінювати переживання та болі. Розбиратися одразу, не відкладаючи.
- Дати дитині чітке розуміння: «Ми твої мама і тато і ми завжди підтримаємо. Що б ти не зробив. Навіть коли весь світ буде проти тебе». Поясніть, що це не означає, що дитина може сісти на шию та диктувати свої умови.
- Крок за кроком у бесідах із дитиною прищеплюйте відчуття відповідальності — за себе і своє здоров’я, за близьких і друзів. Поясніть, що ця відповідальність — не покарання, а можливість: «Ти відповідаєш за своє життя. Ти можеш з ним зробити все, що захочеш».
- Не навчайте жити за вашими правилами. Скажіть: «Я не знаю, як тобі жити. Знаю, що ти із цим впораєшся, а я завжди допоможу і буду поряд».
Замість PS — батькам на замітку
…Якщо ви вважаєте, що дитина навчається у батьків, СЛУХАЮЧИ їх слова — це велика помилка. Дитина всотує те, що БАЧИТЬ перед собою щодня. Наприклад, батьки щодня говорили сину: «Будь хорошим хлопчиком». Самі ж при цьому чинили не зовсім добре, часом — протилежно до сказаного. Дитина це бачить і втрачає до батьків довіру. На щастя, це не сильно вплине на дитячий світогляд, а от довіра втрачається…
