Мистецька освіта – не полігон для експериментів
Слід враховувати, що наразі питання вибору моделі вступної кампанії має політичний аспект
У системі освіти – черговий скандал. Рада ректорів мистецьких закладів освіти України спрямувала до Міністерства освіти і науки України звернення, яке підписав голова ради Максим Тимошенко. І не просто підписав, а і виклав його у фейсбуці, таким чином зробивши свій вчинок публічним.
У першому абзаці звернення сформульовано клопотання: під час правового режиму воєнного стану ухвалити рішення про вступ до мистецьких закладів вищої освіти лише на основі творчого конкурсу, як це було під час попередньої вступної кампанії.
Але у зверненні наведено і другий абзац. У ньому вказується, що мистецька спільнота вже зверталася до міністерства, але не отримала жодної офіційної відповіді, а тому будуть проведені «акції протесту студентів, викладачів, членів профспілкових організацій, батьків та мистецької громадськості».
Реакція міністра була майже миттєвою. На своїй сторінці у фейсбуці Оксен Лісовий написав:
«Побачив звернення від ректора Національної музичної академії України все ще імені Чайковського.
У ньому викладена вимога – скасувати НМТ для вступу до мистецьких ЗВО, інакше анонсують акцію протесту за участі студентів (які вже вступили), профспілок, батьків тощо.
Цікаво, що, з одного боку, у зверненні апелюють до воєнного стану, під час якого нібито варто обмежитися лише творчим конкурсом, а з іншого – під час воєнного стану планують проводити акцію протесту.
Справді, у частині європейських мистецьких університетів вступ відбувається на підставі портфоліо, творчого конкурсу, подекуди теоретичного іспиту та співбесіди. Правила можуть відрізнятися, але така практика є. Що ще є в європейських університетах – це розуміння цінності вищої освіти. Навчання в мистецькому університеті – поміж практики і розкриття таланту, ще й здобуття теоретичних знань. Митці, як правило, – це надзвичайно освічені та ерудовані люди.
Повертаючись до української вступної кампанії. Безумовно, результати НМТ відіграватимуть меншу роль у формуванні вступного бала, ніж творчий конкурс. Але йдеться про вступ до закладу вищої освіти, тому базові знання з обов’язкових предметів (української мови, історії України, математики і одного предмета на вибір) мають бути у кожного вступника.
Розумію, що студенти-контрактники для університетів – це, серед іншого, також джерело наповнення спецфонду закладу, який використовується для поліпшення матеріально-технічної бази ЗВО, виплати зарплат тощо. І це нормально.
Водночас маємо пам’ятати, що ключове завдання університетів – не набрати якомога більше студентів (нагадаю, що кількість вступників зменшується – конкуренція за них зростає), а створити всі необхідні умови для здобуття студентами якісної вищої освіти».
Яка модель вступу до мистецьких закладів освіти краща? Автор цих рядків принципово не наводитиме свою думку. Я маю дуже віддалений стосунок до проєктування управлінських рішень щодо вступних кампаній попередніх років – а тому мою думку «експерти» та «експертки», що напружено працюють над усіма питаннями буття, можуть визнати заангажованою.
Своє слово мають сказати в першу чергу профільні фахівці, які глибоко знаються на питаннях організації мистецької освіти і оперують доказами, а не емоціями.
Окрім того, слід врахувати, що питання вибору моделі вступу має політичний аспект. Що для нас цінніше: стимулювати талановиту молодь залишатися в Україні і вчитися в українських університетах або штучно виштовхувати таланти за кордон задля економії бюджетних коштів на їхню освіту? Буде правильно, якщо баланс компромісів у цьому чутливому питанні шукатимуть досвідчені політики.
Але мене вразило зовсім інше.
Читаємо перші два речення допису: «Побачив звернення від ректора Національної музичної академії України все ще імені Чайковського. У ньому викладена вимога – скасувати НМТ для вступу до мистецьких ЗВО, інакше анонсують акцію протесту за участі студентів (які вже вступили), профспілок, батьків тощо».
По-перше, звернення підписав не ректор академії, а голова Ради ректорів мистецьких закладів освіти України. Отже, у дописі з самого початку наведено маніпуляцію: показати, буцімто проблема стосується лише одного закладу, вірніше – його керівника, а не усієї системи мистецької освіти.
По-друге, академії з наведеною у дописі назвою не існує. Указом Президента України від 5 вересня 1995 року № 817/95 постановлено реорганізувати Київську державну консерваторію імені П. І. Чайковського у музичну академію, надати музичній академії статус національної та надалі іменувати її Національною музичною академією України імені П.І. Чайковського. Таким чином, у сучасній назві закладу є ініціали «П. І.» і немає слів «все ще».
Невже міністр показав, що він не поважає Президента? Я в це не вірю. Скоріше за все, просто емоції.
По-третє, кидається в очі, що у зверненні Тимошенка не ставиться вимога «скасувати НМТ для вступу до мистецьких ЗВО», про що пише дописувач. У зверненні йдеться про застосування практики попереднього року, яка довела свою ефективність.
По-четверте, доволі дивно звучить фраза: «за участі студентів (які вже вступили), профспілок, батьків тощо». Можна припустити, що словом «тощо» названі викладачі та представники мистецької громадськості. Досить несподівано, коли громадян України і їхні спільноти називають словом «тощо».
По-п’яте, як написано у дописі, «…інакше анонсують акцію протесту…». Але демонстративно замовчується, що публічна акція анонсується не через вимогу про реалізацію кращих управлінських практик, а через те, що представники міністерства довгий час ігнорували звернення освітян і вперто не бажали обговорити проблему в конструктивний спосіб.
За моїм припущенням, скандал стався через недостатню результативність комунікаційної роботи керівництва міністерства.
10 січня 2024 року Вчена рада Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського одноголосно ухвалила рішення про «загрозу вступної кампанії у 2024 році… у зв’язку з поверненням до практики застосування результатів НМТ та ЗНО при вступі до мистецьких закладів вищої освіти».
Вказана інформація була доведена до МОН двічі – у січні та у лютому.
Але Вченій раді академії не повідомили жодної офіційної позиції державного органу.
Окрім того, це питання було розглянуто Спілкою ректорів мистецьких закладів освіти України. Протягом останньої декади лютого Спілка направила листи до Президента України, голови Верховної Ради України, прем’єр-міністра України, заступника керівника Офісу Президента України, Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій, а також міністру освіти і науки України та т. в. о. міністра культури та інформаційної політики України.
Ми зумисно не наводимо відомості про зусилля, які були вжиті народними депутатами та працівниками органів державної влади – заради економії місця. Просто зазначимо, що ці зусилля не дали бажаного результату. Освітні управлінці не лише не сформулювали чіткої публічної позиції, але й де-факто відмовили у будь-яких робочих зустрічах на цю тему.
Звісно, певні функції з медіації конфліктної ситуації могла б взяти на себе Громадська рада при МОН, але здається, що вищому керівництву вигідно, аби ця рада і надалі перебувала у глухому анабіозі.
Оксен Лісовий абсолютно має рацію в тому, що в Європі є розуміння цінності вищої освіти. Таке розуміння слід культивувати і в Україні. Тепер, вочевидь, доцільно зробити наступний крок – продемонструвати цінність конструктивного обміну думками, відкритість до діалогу, готовність до опрацювання різних точок зору і на цій основі – вироблення кращого узгодженого рішення.
І тому буде правильно, якщо дискусія плавно перетече з фейсбуку у більш доречні формати.
А тепер – деякі професорські роздуми.
Можливо, комусь здається, що відверта зневага до великого композитора світового значення – це прояв професіоналізму і патріотизму? Давайте розберемося.
Суть питання звучить так: потрібно чи не потрібно викреслювати слова «імені П. І.Чайковського» із назви Національної музичної академії?
Логічно припустити, що таке прагнення пов’язане «російським корінням» та «російськими зв’язками» видатного композитора світового масштабу.
Петро Ілліч народився у селищі Воткінськ (на території сучасної Удмуртії). Певний час родина проживала у Москві, згодом – переїхала до Санкт-Петербургу. У 1865 році Чайковський блискуче закінчив Санкт-Петербурзьку консерваторію. Окрім Росії, також працював у Франції, Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Грузії, і звісно в Україні.
Але є і інші факти. Прадід великого композитора Федір Афанасьєвич Чайка – українець, народився в Кременчузькому районі, брав участь у Полтавській баталії. Дідусь Петро Федорович Чайка навчався в Києво-Могілянській академії.
Майже щорічно великий композитор відвідував Україну, де написав понад 40 творів. Як свідчать дослідники, «йому в Україні писалося».
Нагадаємо, що Чайковський – автор опер «Мазепа» та «Черевички», у яких простежується надзвичайно глибоке знання української історії та українських традицій. Твір «Лебедине озеро» композитор присвятив своїм родичам і друзям з села Кам’янка, що на Черкащині. Опера Чайковського «Пікова дама» була поставлена у Києві у 1890 році – тобто саме в році, коли вона була завершена. Цей факт красномовно свідчить про те, що вибаглива київська публіка чудово знала і глибоко цінувала творчість великого композитора.
Вважається, що утворення Київської консерваторії – цілковита заслуга Петра Ілліча Чайковського, оскільки саме він наполягав на перетворенні Київського музичного училища на консерваторію. У 1890 році композитор авторитетно засвідчив, що «училище вже досягло професійного рівня консерваторії».
Де-факто Чайковський – один із фундаторів вищої музичної освіти в Україні.
І наостанок – три короткі інформаційні довідки.
Тарас Григорович Шевченко доволі довго жив в Санкт-Петербурзі, а також в Москві, Астрахані та інших російських містах. Вчився в Петербурзькій академії мистецтв. Чимало творів та листів написав російською мовою. 2 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв ухвалила рішення присудити Шевченкові звання академіка. Формально кажучи, Тарас Григорович був російським, а не українським академіком.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) чудово знала російську мову і російську літературу, про що свідчать її родичі та сучасники. Ба більше: кілька творів Леся написала російською мовою і навіть оприлюднила їх у російському часописі. Тобто вона мала чудові ділові стосунки з російськими видавцями. Окрім того, перебувала на лікуванні у Єгипті (ця країна, нагадаємо, доволі приязно ставиться до сучасної російської політики).
Микола Васильович Гоголь довгий час жив у Санкт-Петербурзі, писав в основному російською мовою. Під час закордонних поїздок зустрічався з багатьма російськими діячами. Часто вживав слово «малорусский» в значенні «український».
Провокаційне запитання: чи означають ці факти, що у Тараса Шевченка, Лесі Українки та Миколи Гоголя були «російські зв’язки»? Формально це так.
Друге провокаційне запитання: чи означає це, що імена Тараса Шевченка, Лесі України та Миколи Гоголя слід викреслити з назв українських університетів?
На мою думку – ні.
P. S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021–2023), доктор економічних наук, професор.
