Що не так з професійним розвитком вчителя
Інформує Всеосвіта.
Долаємо стереотипи щодо професійного розвитку вчителя. Вчимось (розучуємось і переучуємось заново) тому, що працює в сучасній школі.
Для того, щоб людина професійно розвивалась їй треба лише три речі:
Бажання
Час
Кошти
Усе інше вона легко віднайде самостійно. Це три кити професійного розвитку.
Бажання
Для чого мені професійно розвиватись?
Для того, щоб:
— відчувати себе ефективним;
— отримувати задоволення від того, що робиш як професіонал;
— мати визнання колег;
— більше заробляти…
Тож, «перший кит» — це перш за все питання мотивації, зокрема і матеріальної…
Звісно, мотивація в значній мірі залежить від культури закладу освіти, в якому працює той чи інший педагог.
Культура закладу освіти — це колективне неформальне розуміння якості роботи та професійного розвитку (сукупність групових цінностей, норм, переконань, очікувань, ритуалів, традицій, символів та прийнятих як належних практик тощо).
Маю свою класифікацію таких культур:
- «Ми самі даємо собі раду» (відновлювана культура якості).
- «Ми тримаємо ніс за вітром» (адаптивна культура якості).
- «Нам скажуть, ми зробимо!» (реагуюча культура якості).
- «Ми завжди так робили!» (репродуктивна культура якості).
Перші дві спонукають до професійного розвитку, а дві останні — гальмують і блокують.
Ніякі заклики не допоможуть, якщо в закладі освіти панує репродуктивна культура якості («Ми завжди так робили!»). Така культура спрямована на збереження статус-кво, тож там спочатку слід виправити шкільну культуру!
Саме на мікрорівні створюється середовище професійного зростання, а найкращий професійний розвиток — це вчитель у коридорі.
Іншими словами: вчителі, як правило, найбільше вчаться у своїх колег, особливо в тих, хто знаходиться поруч.
Часто чуємо мантру псевдореформаторів: основна маса педагогів НЕ ХОЧЕ ЗМІНЮВАТИСЯ, тому треба їх змусити робити «що скажуть».
Звідки такий висновок, який принижує колег? Вони що соціологічні дослідження проводили чи мають досвід включеного спостереження?!
На жаль, ця знецінююча вигадка про освітян покладена в основу освітньої політики.
Не варто погоджуватись із нав’язування собі некомпетентності (навішуванням ярлика консерваторів тощо) і самому собі її не нав’язувати! Треба розбиратись як допомогти самому собі та колегам змінити своє мислення!
Звісно, важко переконати когось робити якісь інновації, якщо в людини немає того, що їй потрібно для впровадження цих змін.
Ні про яке планування професійного розвитку вчителя зверху і мова не може йти в демократичній системі освіти. Планувати свій професійний розвиток можу лише я сам, а система може мене підтримати (якщо гроші на проф. розвиток підуть за вчителем, у мене з’явиться вільний час, мені допоможе класний тренер тощо).
Це не просто гра слів, це інша філософія: або свобода професійного розвитку або радянська система планування мого розвитку.
Час
Зокрема, час на паузи, час на роздуми.
Вчителі повинні мати можливість без почуття провини «зупинитись, щоб оцінити цінність паузи та рефлексивної практики». Бо «білка в колесі» — це точно не та ситуація, яка сприяє професійному розвитку.
Час не тільки для навчання на всіляких вебінарах (хакатонах, ретрітах тощо), а і перш за все час для роздумів, коли можна увімкнути внутрішню тишу.
Кажуть, що на самоті ми саме ті, ким є насправді…
Просто посидіти в кріслі чи на лоні природи й насолоджуватися своїми думками — це несподіване задоволення та розкіш, яке надто рідко трапляється під час напруженого темпу навчального року.
Дозволити розуму блукати, це так приємно і ефективно.
Дуже важливо розвивати рефлексивну культуру вчителя. Не даремно ж частиною програми професійного зростання педагогів в багатьох країнах є ведення так званого “reflective blog” про власний досвід вчителювання і найкращі практики.
Ми не вчимося з досвіду… Ми вчимось, розмірковуючи над досвідом, зазначав ще Джон Дьюї, американський філософ, психолог та реформатор освіти.
Рефлектувати — це значить міркувати, аналізувати, займатися самопізнанням. Наприклад, робити критичний аналіз і роздуми про свою роботу (чому в мене щось спрацювало або не спрацювало, чому я прийняв таке рішення тощо).
Кошти
Ніщо так не демотивує молодого вчителя до професійного зростання, як такі оголошення у ФБ-стрічці.
Ну це вже треба бути зовсім небалуваною Галею і не рахувати «втрачену вигоду» за 5 років навчання у педуні, щоб йти працювати до школи, якщо є така альтернатива?!
Гроші на професійний розвиток нарешті мають реально йти за вчителем. На практиці це могло б реалізовуватись шляхом запровадження ваучерів(за зразком ковідної тисячі), які вчитель використовуватиме за своїми потребами у професійному зростанні на тих курсах, які вважає потрібними саме для нього. А ще гроші йшли за ідеями на підтримку інновацій в освіті.
Що ще треба робити для успішного професійного розвитку?
- Замість того, щоб робити як скажуть чи розвивай власний «нюх» на те, що справді працює.У моєму розумінні «нюх» — це й інтуїція, і смак, і готовність до експромту… Бо ми працюємо у сфері де немає «правильних відповідей» та універсальних рецептів.
- Запроваджувати коучингова підтримка вчителя, яка базується на припущені: коли вчителям дають час поміркувати над наявною практикою, вони здатні критично поглянути свою роботу, а потім внести потрібні зміни.Тому коучі (тренери) уникають брати на себе роль «експерта», який роздає поради вчителям, думаючи, що він знає як краще.
Бо головне завдання коучингу — це сприяння рефлексивному мисленню. Для цього коучі використовують стратегії, які підтримують здатність розмірковувати над практикою.
Teacher Centered Coaching ставить вчителів в центр процесу, починаючи з їхніх роздумів і закінчуючи власними планами дій для свого професійного зростання.
- Припинити самовтішатись: Ми — найкращі! Ми — Dream Team! Ми — «білі ворони»!Ледь не щодня зустрічаю такі самовпевнені та самозакохані вигуки.
Чому таке бачення себе коханого/ї є контрпродуктивним? Бо неможливо нічому навчити людину, яка все знає і яка й так вважає себе вершиною досконалості.
- Секрет вивчення нових речей у бажанні та вмінні швидко розучуватись робити навіть те, що раніше приносило успіх. Не просто усвідомлення важливості unlearning (відмови від застарілих переконань, цінностей, знань і процедур), а й вміння розучуватись.
Є маса рекомендацій про те, як швидко навчитись розучуватись, на кшталт:
- Залишайтеся відкритими.
- Шукайте дзеркала.
- Дослідіть свої переконання тощо.
Що не треба робити?
1.Не брати участь у різноманітних масовках учасники яких неспроможні дати відповідь на просте запитання: які свіжі ідеї ви там почули?
Фоточки з освітянськими VIP-ами не надто сприяють вашому професійному розвиткові.
У нас досі люди відчувають якийсь дивний пієтет до посади. Як тільки хтось обіймає високу посаду, відразу цій людині чомусь починають приписувати невластиві їй риси (інтелект, спроможність критично мислити та дбати про громадські інтереси, мужність тощо).
Так ніби керівне крісло має чудодійні властивості впливати на того, хто в нього всівся.
Згодом людина, яка посиділа в цьому кріслі, може багато років вдавати з себе експерта і успішно пиляти гранти, приторговуючи обличчям «весільного генерала/льші». Магія крісла?
Одного разу сам опинився в статусі «наймудрішого з наймудріших».
Мій перший День знань у якості директора гімназії був безнадійно зіпсований фіналом лінійки: мені публічно вручили сову як «наймудрішому з наймудріших».
Після цієї ганьби був «розгон» тодішній заступниці з виховної роботи з пропозицією підшуковувати іншу школу для такого «креативу» часів культу особи: ще вчора ми сиділи в одному кабінеті і я для вас був «просто Вітя», а тепер відразу ж став «наймудрішим з наймудріших»???!!!!!!!!!
«Ми вам хотіли приємний сюрприз зробити, а ви?!», — виправдовувалась вона.
2.Не гнатись за модними назвами тих чи інших дійств, які розраховані на зовнішній ефект.
Часто модні теми використовуються як приманка, постійно читаю:
- «Інноваційні підходи до…»
- «Міжнародне стажування» (викладачі з Торонто, акредитована програма, канадський сертифікат!).
- «Імперативи розвитку Нової української школи…»
- Освітній бранч, освітній суп… (Що ж вони ніяк наїстися не можуть?! ). А в голові «каша».
Вчитися у того, хто пропонує «модну тему» чи вчитися у справжніх професіоналів?!
Якщо в людини немає 10 років успішної практики роботи безпосередньо в школі, гоніть її «в три шиї» із НУШ-експертів (тренерів, гуру, амбасадорів тощо). Якщо переважна більшість спікерів якогось новомодного дійства, не відповідають правилу «10 000 годин», вам точно не треба на ньому виконувати роль масовки, бо це «лохотрон звичайний» замаскований під якесь шоу з сертифікатами.
3.Не западати на «штатних» спікерів агентозмніських тусовок, які озвучують заяложену платівку на численних зібраннях, які проводяться заради «освоєння» чергового гранту. Їх цікаво слухати хіба що один раз, далі розумієш, що платівку заїдає.
4.Не колекціонувати (купувати тощо) сертифікати, готовий «досвід», сценарії тощо.
Сертифікатоманія в освіті є новоствореним маразмом.
Про що свідчить будь-який сертифікат? У кращому випадку свідчить про те, що я в чомусь брав участь і мав потенційну можливість чомусь навчитись.
У гіршому, що я зареєструвався на якесь дійство (міг слухати, а міг і не слухати, якийсь вебінар) і отримав «на шару» або тупо купив сертифікат.
Чи може з огляду на це колекція сертифікатів свідчити про просування у професійному розвиткові та бути підставою атестувати мене на вищу категорію? Ні в якому разі.
Тільки практика є критерієм істини. Лише проаналізувавши мою практичну роботу можна зрозуміти чи я професійно розвиваюсь, чи навпаки, професійно деградую.
5.Брати участь у сумнівних дійствах (фестивалях, самітах, презентаціях тощо), учасники яких «тримають освітній фронт» у «п’ятизірковому окопі» шикарних готелях в Україні чи за її межами.
Чи є етичним, соціально відповідальним та емоційно чутливим пропагувати під час війни програму соціально-емоційного та етичного(!) навчання в 5-зірковому Radisson Blu Resort?
