І. Лікарчук: і тривоги не зупиняють відвідування уроків
Норму відвідування уроків було відмінено ще на початку 80-х років минулого століття.
Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Якось давненько я запитав знайомого головного лікаря однієї з лікарень, чи здійснює він контроль за роботою підлеглих лікарів, періодично приходячи до них в кабінети під час прийому пацієнтів чи перебуваючи в операційній під час проведення операції.
Він спочатку мене не зрозумів, потім довго уточнював, що я мав на увазі, коли запитував, а потім довго сміявся. Як пояснив, сміявся насамперед з того, що уявив себе, як лікаря-травматолога в якості спостерігача, у кабінеті лікаря офтальмолога, коли той буде оглядати пацієнта з вадами зору. Чи у кабінеті іншого фахівця… І після того ще має дати рекомендації, як краще повинен лікувати пацієнта лікар-офтальмолог!
А коли я йому пояснив, що подібні відвідування уроків у інших вчителів керівниками закладів освіти – це їхній обов’язок, він довго терзав мене запитанням: «Для чого?»
Але мій візаві зовсім розгубився, коли я йому розповів, що не лише директор, але й т. з. громадські експерти зобов’язані сидіти на уроках у вчителя, якщо той вирішив сертифікуватися чи атестуватися.
Переконати його у тому, що подібні блукання є добром, я не зміг. І не хотів, бо добре знаю, що то є зло. Але висновок мій візаві зробив дуже конкретний і точний: «Або вашим директорам нічим займатися, або вони просто не довіряють своїм вчителям. Тому і займаються тим блудом».
Не погодитися із ним я не міг. Бо переконаний, що ніхто, окрім учителя, який проводив урок, ніколи не зможе дати тому уроку обʼєктивну оцінку.
А оцінка, у якій головним буде спостереження за тим, яким боком учитель повернувся до дошки (образно кажучи), це є повна дурня.
А ще більшою дурнею є намагання зробити висновок, чи засвоїли учні знання на уроці або набули якихось компетентностей. Бо для таких висновків потрібні заміри, а не особисте сприйняття процесу перевіряльником чи експертом.
Коли Оксен Лісовий став міністром освіти і почав вести мову про свободу вчителя, то я чекав, що він, можливо, і підпише наказ, який заборонить ходіння на чужі уроки директорам закладів освіти, їхнім заступникам, заїжджим експертам, включаючи освітніх чиновників різних мастей.
Не дочекався. І думаю, що не дочекаюся… Як свідчить моя пошта, ситуація із цим блуканням уроками в останній значно погіршилася. Навіть повітряні тривоги цей блуд зупинити не можуть.
Бо т. з. самооцінювання, яке стало мейстримом в діяльності багатьох освітніх чиновників, вимагає спостереження за уроками…
То як тут не згадати, що норму відвідування уроків керівниками загальноосвітніх шкіл було відмінено ще на початку 80-х років минулого століття. А тепер її повернули знову, замінивши слово «відвідування» більш інтелігентним «спостереження». Це однаково, що прикрити срам фіговим листком. Або – привіт із СРСР.
P.S. Єдиний варіант, який можу сприйняти у цьому контексті, – коли керівник закладу проситься відвідати урок у вчителя, щоб повчитися у педагога, як його проводити…
