Ігор Лікарчук назвав тих, завдяки кому вижила освіта
Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Давно не був таким розлюченим, як після ознайомлення з результатами дослідження про якість організації освітнього процесу в загальноосвітніх закладах України в умовах війни. Це дослідження провела провела Державна служба якості освіти за підтримки ряду іноземних партнерів чи на їхні кошти. Воно названо дуже помпезно й багатообіцяюче.
Хоч, насправді, на мою думку, з наукової точки зору це дослідження мало що вартує. Адже робити серйозні висновки на основі кількох сотень анкет із питаннями, котрі укладені людьми, далекими від соціології, не можна. Навіть соромно. І це не кажучи про інші професійні вади подібного витвору.
Але подібні дослідження з’являються далеко не перший раз: епоха профанів та популістів у розквіті. Тому сам факт його появи не дуже дивує. Дивує і обурює те, що державна служба фактично звинувачує українське вчительство у недостатній «гнучкості та адаптивності» упродовж цього страшного року війни.
Слухайте, панове борці та борцині за якість української освіти. Хто, як не українські вчителі, виявляючи небачену адаптивність та гнучкість, забезпечили здійснення цього року освітнього процесу водночас в режимі онлайн, офлайн, дистанційно, очно, напівзаочно і т. ін.?
А якби не були гнучкими чи адаптивними, то чи могли б кілька разів на день під час тривоги завести дітей в укриття і продовжити там урок, вивести учнів із укриття після відбою тривоги й продовжити уроки, як наче нічого й не було.
Ще й оцінити учнів, внести записи до електронних і паперових класних журналів, написати плани, провести заходи, виконати сотні забаганок місцевих органів управління освітою, забезпечити участь в конкурсах, оглядах, семінарах…
А чи не про гнучкість та адаптивність йде мова, якщо освітній процес довелося організовувати без підручників та посібників, навчального обладнання, приладів, технічних засобів навчання? Чи автори дослідження, сидячи в затишних кабінетах та аналізуючи анкети, не знали про вчителів, які проводили навчальні заняття із власних помешкань, за власні кошти в будь-який час доби, адаптуючись до часових поясів тих країн, куди виїхали їхні учнів?
То чи це не адаптивність і гнучкість? Між іншим, проводили уроки й біля руїн своїх помешкань, з окопів на лінії фронту… І це також, на думку дослідників, не гнучкість та не адаптивність…
Не хочу детально аналізувати опубліковані результати. Жаль часу, фізичних та розумових зусиль на це. Зазначу лише те, що, мабуть, не хочуть бачити і знати його автори.
Система загальної середньої освіти України у цей страшний рік війни вижила лише завдяки тому, що справжніми патріотами держави та своєї справи були переважна більшість українських вчителів та керівників закладів загальної середньої освіти.
Майже всі вони змогли, поборовши власний страх, розпач, особисті проблеми, залишитися вірними своїй справі, не покинули учнів та викладання, чим фактично й зберегли систему загальної середньої освіти від повної руйнації. Не знаю, чи щось подібне можна сказати про авторів дослідження. Думаю, що навряд.
І насамкінець. Як ніколи, українське вчительство сьогодні потребує підтримки. Підтримки державної та суспільної. Немає черг бажаючих працювати в школах. Навіть у столичних закладах роками вакантні посади вчителів математики, хімії, фізики… Немає конкурсів на педагогічні спеціальності в університетах. Як, між іншим, зникають і педагогічні університети.
Школи змучені бюрократизмом та новаціями, від яких вчителів уже тіпає. Популізм і дилетантство в освіті руйнують педагогічну творчість і продукують вчителя-урокодавця, який не навчає, сіючи розумне, добре, вічне, а лише готує до ЗНО / НМТ…
Ми стоїмо на порозі безповоротних руйнівних процесів в системі освіті й замість взаємопідтримки та консолідації зусиль у цей нелегкий час на адресу українського вчительства знову і знову чуємо звинувачення. Цього разу у відсутності уміння адаптуватися та бути гнучкими.
Це є неправда. Жорстка неправда. Яка шкодить.
