“У нашому суспільстві сформована система тотальної недовіри до вчителя” – Ігор Лікарчук
На мою думку, у нашому суспільстві упродовж останніх трьох десятиліть сформована система тотальної недовіри до вчителя.
Це виявляється в наступному:
1. Педагогічна діяльність в Україні страшенно зарегламентована силою-силенною інструкцій, наказів, розпоряджень. Навіть методичні рекомендаціі майже всіма вчителями і керівниками закладів освіти сприймаються як нормативні документи, котрі обов’язкові до виконання. Боротьба з бюрократизмом в освіті,про яку говорили всі очільники українського Міністерства освіти, його не знищила. Бюрократизм, навпаки, розквітає новими фарбами.
2. Нормативне положення про педагогічну свободу вчителя, гарантоване чинним законодавством, залишилося гарним лозунгом. Сила-силенна чиновників за кілька років після прийняття закону, в котрому ця норма виписана, так і не спромоглася розробити підзаконні нормативні акти, в яких було б визначено, де починається, і де завершується межа цієї педагогічної свободи. Саме тому, педагогічна свобода стала схожою на той пояс, якими жінка та невістка Кайдаша міряли межу: кожна на свою користь.
3. В останні кілька років, як дев’ятий вал, наростають кількість тих, які хочуть «навчити вчителя». Іх незабаром буде набагато більше, ніж самих вчителів. Дарма, що багато таких навчителів про педагогічну діяльність в сучасній українській школі мають дуже поверхове уявлення. А іще дуже часто думають, що закордонний досвід можна абсолютно швидко і без особливих зусиль можна перенести в педагогічне українське освітнє середовище. А українські вчителі тому повинні бути дуже раді: їм «відкрили» двері у Європу чи в Азію. В Україну наїхало чимало зарубіжних радників, котрі за гарну платню навчають наших вчителів, забуваючи про те, що їхні освітні системи функціонують абсолютно в інших соціально-економічних умовах, у суспільствах з іншою ментальністю, з іншим загальноісторичним та освітнім історичним досвідом. І чи не є це виявом недовіри?
4. Система управління освітою, яка фактично так і лишилася не реформованою іще з часів СРСР, робить все для того, щоб культивувати недовіру до вчителя. Власне, на принципі «освітній чиновник завжди прав», будувалися й будуються взаємовідносини між педагогами та управлінцями. Управлінські структури так і не стали тими, які мають забезпечити нормальні умови для педагогічної діяльності. Натомість їхня роль, як п’ятого колеса у освітянському возі, ще більше посилилася. Більше того, це колесо дедалі стає прямокутнішим і справжнім гальмом у розвитку освіти. Безправний затурканий вчитель систему управління освітою влаштовує більше, аніж розкріпачений та вільний. Це стосується, як і професійних управлінців, так і дуже багатьох керівників шкіл. Добре, що хоч не всіх.
5. В Україні збережені радянські дух і зміст т.з. «методичноі роботи» з вчителями. Вона, як будувалась, так і будується за принципом: методисти і управлінці краще знають, що потрібно вчителю. Замість того, щоб у основу методичної роботи (якщо вона взагалі потрібна), покласти освітні запити педагогів. І оплачувати цю методичну роботу за угодами про виконання цих запитів. Немає запиту – немає оплати.
6. За тридцять років в Україні так і не створена об’єктивна система оцінки роботи вчителя. Система, яка базується на результатах його роботи, а не оцінюється за паперами, проведеними заходами, відкритими уроками, відношенням до начальства, готовністю виконувати будь-які його забаганки… Більше того, замість оцінювання результатів роботи педагога, система освіти потихеньку повертається до оцінювання процесів педагогічної діяльності. Іншими словами: оцінюється не результат, а процес. Тобто, в процес оцінювання із самого його початку закладається ідея, що він апріорі у вчителя не може бути успішним.
7. Контроль за роботою вчителя суттєво посилився. Кількість суб’єктів контролю зросла. Контроль став більш єзуїтським та вишуканим. Багато видів і форм контролю стали називатися інакше: по-модньому та ще й чужоземними словами. Але від цього його антивчительська сутність аж ніяк не зникла. Контроль не став цивілізованим, а залишився наглядом за роботою вчителя. Щось схоже, мабуть, за наглядом за ув’язненими… Стій тут, йди туди…
На жаль, перелік симптомів, котрі свідчать про зростання недовіри до вчителя можна продовжувати довго. І це є ганьба. Бо недовіра до вчителя в системі освіти у геометричній прогресії зумовлює ріст недовіри до вчителя в суспільстві. І наслідки цієї недовіри будуть жахливими. Чому будуть? Вони вже на порозі.
