“На захист вчителів” – Віктор Громовий
Вчителювати в Україні ХХІ століття: страшно, аж жуть!?
Андрій Гапчин написав у коментарі, цитую: “одне з найсумніших видовищ сьогодення — це майже тваринний колективний страх вчителів. Бояться всього: безпечальних батьків, перевірок, звітів, санстанцій, пихатих мухосранських чинуш і навіть своїх же колег, які “не сексоти, але вважають своїм обов’язком…”.
Звісно, в кожної людини є свої індивідуальні страхи.
У когось… із тих, хто при посаді, є страх конкуренції.
Хтось ніяк не може здолати страх перед «відкритим уроком» чи страх перед дитячим колективом.
Є страх опинитися в ролі «білої ворони»(справжньої, а не потішно-едкепівською!) й так і не бути «прийнятим» колективом.
У зв’язку із пандемією ковід добавився страх за своє життя та довелось переборювати внутрішній страх роботи у дистанційному форматі.
Мова не про ці індивідуальні страхи, а про колективний страх «навіки переляканого» вчительства, який нам дістався у спадщину від тоталітарного минулого.
На жаль, у нашому колективному свідомому та несвідомому досі сидить віковічний страх перед владою, страх самостійно прийняти рішення, страх публічно озвучити свою думку… Але криза впевненості в собі досі є характерною рисою всієї нашої професійної спільноти.
Мова про те, що колективний страх близьких чи віддалених, реальних чи удаваних небезпек паралізує нашу волю і вбиває гідність.
Чому ми й зараз втрачаємо шанс жити без страху, ніяк не можемо навчитись жити гідно, гордо і чесно?
По-перше, тому що замість використання делікатних механізмів впливу, наші можновладці й надалі воліють понукати вчительством, спираючись на віковічний страх і звичку.
Злізти з п’єдесталу означало б радикально змінити як характер взаємодії, так і кут зору, оптику бачення ситуації. Адже сучасні „трансформери” освітньої сфери потребують не інструментів залякування, а принципово іншої основи та іншого образу наших керманичів. Їм треба було б призвичаюватись до незвичного рівноправного партнерства, яке виникає замість архаїчної системи „влада – підкорення”(„ти начальник – я дурень”). Змиритись з тим, що сьогодні вертикальні зв’язки витісняються горизонтальними.
Усе це вимагає нового типу управлінської компетентності з використанням «техніки ненасильницької комунікації» та принципово іншого принципу налагодження взаємодії(конструювання домовленості, пошуку суспільного консенсусу тощо). Усе це складно, тому замість того, щоб вчитися новій культурі управління, у нас досі активно використовують примітивне ремесло упокорення.
Пострадянська вертикаль управління в освіті, замість культивування свободи та партнерства, досі здійснює «управління страхом». Можна навести сотні прикладів того, як і зараз на всіх рівнях генеруються підстави для страху.
Для чого, наприклад, прийняли абсолютно утопічний стандарт професії вчитель? Для того, щоб страх невідповідності тим фантасмагоричним нормам „з’їдав” нас зсередини. Так відбувається перенесення «фігури влади з зовнішнього цербера до внутрішнього цензора», який займається попередньою селекцією наших бажань.
По-друге, такого ще не було в історії освітянських реформ, але у нас це трапилось. Усій нашій вчительській спільноті упродовж останніх п’яти років активно прищеплювали еніссофобію (Enissophobia – грец. Enisso сварити, засуджувати) – боязнь критики та засудження з боку суспільства. Характерними ознаками цієї хвороби є почуття провини, невпевненість в собі та своїх силах, відчуття, ніби хтось вкрав у тебе натхнення і мотивацію, постійний страх, який руйнує уяву, креативність і бажання що-небудь робити. Супроводжується це все постійним бажанням виправдовуватися і знаходити «відмазки», боязню чимось вирізнитися від інших людей(не висовуйся!).
Що робити?
Один зі шляхів подолання страху підказує Марія Дідич: давайте, зробимо дієвим юридичну практику захисту вчителів, голосно, та так, щоб не було і на меті їх скривдити…
P.S. Є чимало публікацій в яких розкривається психолого-педагогічний аспект проблеми переживання страхів школярами. Наприклад, ось ця монографія
Кузнєцов М.А., Бабарикіна І.В. Шкільні страхи: Види, умови прояву та шляхи подолання. – Харків: ХНПУ, 2012. – 227 с.
Але… Практично недослідженою є тема використання страху як універсальної та найпотужнішої людської емоції для маніпулювання вчительством.
