“Українська освіта-не полігон для експериментів”- Ніна Брега
Просторами інтернету ширився такий анекдот:
На автомобільний завод влаштовується інженер, що тривалий час працював на авіаційному заводі. Директор заводу пропонує йому оглянути нове місце роботи, а потім розпитує про враження.
Хороший, великий завод,– говорить інженер,– але я не побачив полігону для випробовувань нових автомобілів.
Директор бере його за руку, веде до ліфта. Вони піднімаються на дах, і там директор, показуючи широким жестом на велике місто, гордо каже:
Ось наш полігон!
МОН нагадує такого директора автозаводу, адже апробовує свої ідеї та винаходи на полігоні «Освіта України». Ідеї часто необґрунтовані, неадаптовані до реалій України, не перевірені на експериментальних майданчиках. Опоненти можуть згадати про проєкт «Пілотні школи». Але якби він був успішним, то сьогодні не виникли б ті питання, які хочеться не просто озвучити, а прокричати на всю Україну. І я зараз не про методи навчання НУШ, більшість яких вчителі застосовували і до реформи. І не про омите сльозами вчителів, батьків і дітей дистанційне навчання, адже це дійсно надзвичайна ситуація. Я про систему оцінювання, з якою мали нагоду «попрацювати» вчителі третіх класів. І, звичайно, про «індекси», поіменовані усіма недобрими словами.
Повернімось на кілька років тому. Разом з новим Державним стандартом в початковій школі впроваджувалось формувальне оцінювання. Але багаторічний досвід бального оцінювання просто так за двері не виставиш. Тому ця прогресивна, на мою думку, інновація потребувала серйозної роз’яснювальної роботи і серед вчителів, і серед батьків, і серед учнів. І така робота таки велася. Для більшості дітей система формувального оцінювання стала менш стресовою. Можливо, врешті-решт її впровадження і дало б очікуваний результат. Та ось несподіванка: рівневе оцінювання з усіх предметів(!) у третьому класі! Хтось може пояснити, чим ці рівні відрізняються від п’ятибальної системи? Для всіх, крім нашого міністерства, початковий рівень–це 2 бали, середній–3 бали, і т.д. Під оцінювання потрапили не лише знання дитини, але й ті вміння та навички, що формуються індивідуально і залежать від багатьох факторів, не пов’язаних зі школою. Як вчитель, я маю поставити бал (чи то рівень) за те, як:
– дитина взаємодіє в онлайн просторі,
– досліджує власне індивідуальне мовлення,
– турбується про здоров’я, безпеку і добробут,
– демонструє підприємливість та етичну поведінку,
– орієнтується у знайомому соціальному середовищі, долучається до його розвитку,
– дотримується принципів демократичного громадянства,
– усвідомлює себе як громадянина України,
– турбується про власний побут,
– самовиражається через художньо-творчу діяльність і різні види мистецтва.
Яким чином я маю оцінити «турботу про власний побут» третьокласника? А за яким критерієм можна визначити рівень ініціативності та підприємливості учня? За якими ознаками я маю встановити рівень усвідомлення учнем себе як громадянина України? Що він не називає себе німцем чи поляком?
Ось тут таки формувальне оцінювання перетворюється на формальне, бо вчитель ставить що-небудь, аби тільки вчасно здати черговий звіт та віддати Свідоцтво батькам.
А що батьки? Батьки в шоці. Ті, які спромоглися прочитати. Один мій знайомий, що має сина-третьокласника сказав: «Там так багато і дрібно написано, що я передивився букви. Всі «В» та «Д». Думаю, нормально вчиться».
Отож, результат інноваційних ідей МОН та безсонних ночей вчителя над Свідоцтвами досягнень такий:
Діти їх не читали, а якщо читали, то не зрозуміли. І дякувати Богу, бо уявляю рівень стресу дитини, яка усвідомить, що під оцінку вчителя потрапляє буквально кожен її крок у школі, навіть те, чи ставить вона цікаві запитання. До речі, кому цікаві? Їй особисто, вчителю чи нашому міністерству?
Батьки в більшості читали і свою думку про вчителя, школу і освіту в Україні геть не поліпшили. А дехто відмахнувся від того папірця, як від чогось непотрібного.
Адміністрація шкіл читала, і досить уважно А тоді замислилась: звісно, можна деякі пункти викинути, деякі–замінити, створивши своє Свідоцтво затверджене педрадою (автономія школи). Та що робити з тими учнями, які прибуватимуть посеред року зі Свідоцтвами, що меншою чи більшою мірою відрізняються від затвердженого у закладі.
А ось вчителі писали, плакали, злились, обурювались та все ж виконали, як і кожну попередню «забаганку». І у всіх одне питання: кому потрібна система оцінювання, незрозуміла жодному з учасників освітнього процесу? Може, вже потрібно припинити експерименти на полігоні «Освіта України» і згадати, що освіта – це не таблиці, індекси, графіки та звіти. Освіта – це про ДИТИНУ і для ДИТИНИ.
