Спробуємо розібратися, хто має виховувати учнів – вчителі чи батьки.
Інформує Всеосвіта.
З кожним роком серед батьків і вчителів все частіше порушується питання виховання дітей. Педагоги стверджують, що вони мають навчати, а не виховувати. Водночас батьки наголошують, що у всіляких поведінкових негараздах серед учнів винні вчителі.
То чи мають вчителі виховувати дітей? Чому взагалі триває дискусія з питань виховання у школі? Як на дітей впливає це протистояння і чи можна говорити, що школа винна у неприйнятній поведінці дитини?
Але перед тим, як спробуємо розібратися з цими та іншими запитаннями, варто усвідомити одну важливу річ: виховання – це не лише про поведінку на уроках. Виховання – це величезний комплекс факторів впливу на формування особистості, воно не починається зі шкільної парти чи з групи у дитячому садку.
Отже…
ДИТИНА ПРИХОДИТЬ ДО ШКОЛИ ВЖЕ ВИХОВАНА
Тут хотілося б почати з притчі про батьківство і виховання:
Молоде подружжя зі своїм п’ятиденним первістком на руках прийшло до старого мудреця, щоб запитати, коли треба починати виховувати дитину. Той вислухав батьків і сказав: «Ви спізнилися на дев’ять місяців і п’ять днів».
І правда, адже виховання – це не про слова, а про власний приклад.
На моє переконання, найбільшою помилкою є ствердження, що словами можна виховати дитину. Саме про цю помилку і говорить мудрець із притчі. Щойно зародилася в голові думка про батьківство, вже потрібно починати процес виховання – виховання самого себе.
І ось дитина народжується, росте, формується її характер, вподобання, цінності, бажання. Усі ці процеси відбуваються на основі моделі поведінки тата з мамою, бабусі з дідусем і навіть брата чи сестри.
Потім дитина приходить до школи. Вона звикла до конкретного, так би мовити, формату життя. Батьки вже вклали у неї все, що, на їхній погляд, необхідно. І вклали не штучно, а власним прикладом сформувавши бачення дитини, як поводитися в тій чи тій ситуації, в тому чи тому середовищі, з тими чи тими людьми.
То чи можна стверджувати, що вчителі винні у поганій поведінці дітей? І чи можна стверджувати, що батьки погано виховали дитину, тому вона поводиться не так, як хотілося б вчителям?
Питання залишаються без відповіді, адже…
ВЧИТЕЛІ ТАКОЖ Є ПРИКЛАДОМ ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ
Вчителі нібито не мають жодного стосунку до виховання дітей. Це процес між батьками і дітьми.
Однак суттєвим є той факт, що дитина вперше у житті стикається із законами, принципами і проблемами суспільства саме у дитячому садку і в початковій школі. А оскільки дитина починає проводити більшу частину свого життя саме в закладі освіти, то й виховується її поведінковий характер завдяки особистому прикладу вихователів, вчителів і навіть однолітків.
З огляду на це, вчителі, звісно ж, причетні до виховання дітей. Але мова не про сімейні цінності, традиції чи власний характер.
Процес виховання здебільшого вербальний, бо саме поведінка вчителів і вихователів, їхня реакція на різні ситуації, відвертість, чесність і справедливість у рішеннях, виховує модель поведінки дитини у суспільстві.
То чи можна стверджувати, що вчителі винні у поганій поведінці дітей? І чи можна стверджувати, що батьки погано виховали дитину, тому вона поводиться не так, як хотілося б вчителям?
Запитання й досі залишаються без відповідей, бо є декілька інших важливих моментів.
ПЕРЕВИХОВАТИ (НЕ)МОЖЛИВО
Дитина 3, 4 чи 5 років живе у своїй «бульбашці». У малюка формується свій характер, власні вподобання, він переймає модель поведінки мами з татом, набуває певного життєвого досвіду… і в один чудовий день переступає поріг садочка чи школи.
Чи варто таку дитину «ламати», аби вона відповідала тій моделі поведінки, яку пропонує система освіти? Чи варто змінювати в такій дитині те, що може не подобатися вчителю? Чи варто вчителю брати справу у свої руки й намагатися перевиховати дитину на свій лад?
Ні, ні і ще раз ні. У цьому разі завдання вчителя – вчити. Але все не так просто.
ІНІЦІАТИВА КАРАЄТЬСЯ
Річ у тім, що мій особистий досвід вимальовує цікаву й неоднозначну картину. Працюючи у школі, я спостерігав, як вчителі за власної ініціативи намагалися перевиховати дітей. Надто часто педагоги говорили про те, що батьки не прищепили дитині любов до того чи до того. Але ж вчителі – не вихователі. На яких підставах вони аналізують правильність виховання у родині? Відповім як учитель: це власна ініціатива. І тут криється величезна проблема, так не має бути. І, нагадаю, не йдеться про повагу до оточуючих.
Любов до читання. Чому вчителі переконані, що я, як батько, зобов’язаний привити дитині любов до книги?
Надмірна активність. Чому вчителі переконані, що надто активна дитина – це погано?
Надмірна енергія. Чому вчителі вирішили, що надто енергійна дитина – це неправильно?
Слово – закон. Чому вчителі вирішили, що лише їхній підхід до виховання – єдино правильний?
Демонструючи подібну ініціативу, вчитель автоматично бере на себе відповідальність вихователя. Ту відповідальність, яка недоречна й непотрібна, бо завдання школи – вчити, чи не так?
ПРАВДА ЗАЛИШАЄТЬСЯ ТАКОЮ…
Скажу, як вчитель: в освіті є поняття «індивідуальний підхід до дитини». Іншими словами – треба знайти ключик до дитини. Звісно, знайти його не просто, але за великого бажання – можливо. І проблема в тому, що без індивідуального підходу ні навчання, ні виховання дитини не матиме успішних результатів: відсутність такого підходу ламає дітей, породжує в них страхи, неприязнь до вчителів, негативне ставлення до школи.
Скажу, як батько: є твердження, що втратити довіру легко, а відновити – надто важко. Так само і між освітянами й батьками: коли вихователь чи вчитель вказує мені на якісь недоліки у вихованні моєї ж дитини, це залізобетонно формує в мені відразу до таких педагогів, і виправити це доволі важко. Справа вчителів – вчити і знаходити індивідуальний підхід.
Інша сторона медалі: батьки вказують учителям, як правильно проводити уроки. Це неприйнятно. І це залізобетонно формує в мені, як у вчителеві, відразу до таких батьків.
То чи можна стверджувати, що вчителі винні в поганій поведінці дітей?
Чи можна стверджувати, що батьки погано виховали дитину, тому вона поводиться не так, як хотілося б вчителям?
Все доволі просто: кожен має займатися своєю справою. Вчителі не повинні виховувати дітей, батьки не повинні вчити вчителів.
Але кожен має пам’ятати: дитину виховують не слова, а вчинки і власний приклад. Тому від мене, як учителя й батька, залежить формування особистості як моєї дитини, так і моїх учнів. Насамперед я маю виховувати сам себе.
Авторська колонка.
