Про гідність вчителя та небачену освітянську солідарність
Не дозволяйте нікому ганьбити, зневажати, принижувати і знецінювати шляхетне звання вчителя
А що ж освітянський загал?
А освітянський загал як завжди –
тихіше води, нижче трави.
Бо як би чого не вийшло…
Був і залишаюся переконаним у тому, що вчитель має бути живим, емоційним, харизматичним, одним словом – особистістю. А як бути тією особистістю, коли вся система вітчизняної освіти орієнтована на знищення будь-якої індивідуальності вчителя?
Інформує Oсвіта.ua.
Ні, ні, у межах рабу дозволеного – то скільки завгодно. Виконуй вимоги тисяч тих циркулярів, які вигадують орди нікчемних чиновників, строго дотримуйся тих навчальних програм, які пишуть ті, хто поняття не мають, про що і для кого вони пишуть, послуговуйся тими підручниками, які не вчать, а калічать, і скільки завгодно будь особистістю.
А ще, терпи знущання учнів, їх батьків та всієї сукупності освітніх і навколоосвітніх начальників, дякуй за свою мізерну заробітну плату, і скільки завгодно будь хоч народним артистом, хоч Наполеоном, а хоч Папою Римським.
Ясно, що в атмосфері такої «всенародної любові» природний відбір працює на знищення будь-якої індивідуальності, будь-якої харизматичності, будь-якої особистісності.
Не менш очевидно і те, що ніякими підвищеннями заробітних плат і ніякими цукерками себе поважаючого, не раба, у цю атмосферу рабської покірності і рабського безправ’я не заманиш. А тим більше в ситуації, коли тими цукерками і не пахне.
Що кажете, учитель не раб, вчитель – особистість? То поводьтесь, як не раби, поводьтесь, як особистості. Не дозволяйте нікчемам ганьбити, зневажати, принижувати і знецінювати шляхетне звання, шляхетне покликання вчителя!
Звісно, війна – то ж не місце і не час для мітингів і демонстрацій. Однак виявляти бодай якусь професійну солідарність, бодай якийсь спротив знахабнілій орді чиновників освітянський загал все ж мав би.
А тим більше в ситуації, коли в системі освіти, все, що не вчитель і не учень, починаючи від всіх цих міністерств освіт і наук, всіх цих академій педагогічних і непедагогічних наук, всіх цих інститутів педагогік і якостей освіт, всіх цих департаментів та управлінь освіт, і закінчуючи ректорами, проректорами, директорами, замдиректорами, бухгалтерами, секретарями, сторожами, вахтерами та прибиральниками – то ж лише той обслуговуючий персонал, єдина функція і єдиний сенс існування якого – обслуговувати навчальний процес.
А того обслуговуючого персоналу в системі вітчизняної освіти – то ж ні словом сказати, ні пером описати. Бо навіть у тій найнижчій ланці освітньої системи, де, власне, і відбувається освітній процес, учитель (викладач) – то ж переважно як кількісна, так і фінансова меншина. Скажімо, у тому коледжі, де я фізику викладаю, з 61 штатного співробітника, лише 18 викладачів. Що тоді говорити про все те, що в ієрархії системи освіти знаходиться над школою і над коледжем, і що на всі 100% є обслуговуючим персоналом.
А тому обслуговуючому персоналу мало факту того, що затурканого вчителя принижують і зневажають всі, кому не лінь. Мало кілотон і терабайтів тієї звітної макулатури, яка на догоду нікчемним примхам начальства постійно продукується руками, мізками і нервами вчителя. Мало того, що заробітна плата вчителя – то ж менше 10% від тих загальних фінансових витрат, які так чи інакше йдуть на обслуговування системи освіти.
І як же муляють обслуговуючому персоналу оті менше 10%. Бо, патякаючи про якусь гіпотетичну економію, цей персонал економить не на собі любимому, а отже, не на сотнях тисяч тих, хто, присмоктавшись до загальнодержавного освітянського пирога, нічого путнього для системи освіти не зробив і не зробить, а на вчителі. Бо хто ж такий той вчитель, щоб до нього по-людські ставитися?
А що ж освітянський загал? А освітянський загал як завжди – тихіше води, нижче трави. А освітянський загал, якщо не цитькає на тих поодиноких, хто в тихому болоті «воду каламутить», то з дулею в кишені тихенько помовчує, бо як би чого не вийшло.
Ну а там колега критичну статтю опублікував чи, не дай Боже, підручник написав, то освітянської солідарності вистачає хіба що на оте єхидне: ну ти ж подумай, цицерон, фарадей недоколиханий знайшовся.
А особливо грамотні, так ті ж не заспокоються, поки з кущів інтернету оте нікчемне «сам дурак» не вставлять. А те, що ту статтю через слово прочитав, що за буквами суті не бачив, так то ж таке. Головне ж –отим солідарним «сам дурак» плюнути. І ніхто ж тому неадекватному хаму не скаже: «Стули пельку, нікчемо!» Втішає одне – отих плювальщиків переважна меншість.
І про дулю в кишені та «тихіше води, нижче трави» – то ж не гра слів, а експериментальний факт. Факт, який з усією очевидністю підтверджує 33-річна історія вітчизняної освіти та тієї небаченої (небаченої у прямому сенсі слова) «солідарності», яку демонструють освітяни у відстоюванні своєї професійної і людської гідності.
І мова ж іде не лише про заробітну плату та засилля звітно-паперової макулатури. Бо предметом освітянської солідарності мала би бути і та тотальна безсистемність, яка панує у вітчизняній освіті; і ті навчальні програми, які узаконюють ту безсистемність; і ті підручники, які не вчать, а калічать; і та освітянська та навколоосвітянська бюрократія, яка є основним джерелом і тієї безсистемності, і тих програм, і тих підручників, і тієї реальної масштабної корупції, яка вимірюється мільйонними тиражами тієї макулатури, яку бюрократи видають за свої авторські підручники та десятками мільярдів тих коштів, які держава витрачає на утримання цієї бюрократії.
Освітянський голос мав би проявлятися і в протидії доведеній до абсурду фемінізації української мови, яка не має нічого спільного з гендерною рівністю, а є зухвалим, цинічним знущанням над українською мовою і українством загалом.
Я вже мовчу про той зневажливо-бюрократичний ляпас вчителю, якого обізвали «надавачем освітніх послуг». А вчитель і вчителька, математик і математичка, чи то математикиня, філолог і філологічка, чи то філологичка, чи то філологиня, покірно сприйняли той ляпас як належне.
Що кажете, освітянська солідарність є небаченою тільки на загальнодержавному рівні, а от на рівні трудового колективу – то ми ж як один, ми ж як побратими в бою? Ага, побратими.
Як людина, що має відношення до точних наук, вимірюючи рівень того небаченого освітянського побратимства, проводжу наступний експеримент. У вайбер-групі коледжу, яку, хочеш-не-хочеш, переглядають всі викладачі, публікую нещодавній допис-звернення, у якому піднімаю питання про «економію» коштів на заробітній платі викладачів коледжів загалом і нашого коледжу зокрема. Який результат експерименту, запитуєте? Та відомо який – повний мовчок. Усі зробили вигляд, що їх це не стосується. Ну а там дуля в кишені, то як же без цього.
А варто сказати, що подібний експеримент проводжу і, так би мовити, на загальноосвітянському рівні. Бо ті дописи, які стосуються загальноосвітніх проблем, методично надсилаю на адресу приблизно сотні тих інтернет-груп, які декларують свою освітянську приналежність. При цьому три чверті освітянського загалу, уособленням якого є адміністратори відповідних груп, роблять вигляд, що загальноосвітні проблеми – то ж не їх формат.
Принагідно висловлюю глибоку вдячність адміністраторам тих інтернет платформ, які не просто декларують освітянську приналежність, а й переймаються реальними проблемами вітчизняної освіти. І, звісно ж, висловлюю глибоку вдячність тим, хто так чи інакше реагують на мої дописи, а заодно демонструють наявність паростків громадянського суспільства в освіті.
Варто зауважити і те, що предметом особливої уваги мого експериментального дослідження є ті інтернет-групи, які декларують свою приналежність до закладів фахової передвищої освіти. І це закономірно. Адже, будучи представником цієї самої передвищої освіти і знаючи її проблеми так би мовити зсередини, цікаво знати, як ці проблеми фахова освіта вирішує.
А на відміну від переважної більшості освітянських інтернет-груп, які є продуктом приватної ініціативи небайдужих, інтернет-групи сектору передвищої фахової освіти і зокрема «Заклади фахової передвищої освіти України», «Фахова передвища освіта Дніпропетровщини», «Науково-методичний центр ВФПО» – то ж офіційні і скоріш за все державним коштом фінансовані інтернет-ресурси Міністерства освіти України. Ресурси, які мали би бути не приватною вотчиною адміністраторів і не дошкою оголошень, а тією платформою, на якій висвітлюються проблеми фахової передвищої освіти і яка сприяє вирішенню тих проблем. А проблем в тій передвищій освіті – хоч греблю гати.
Який результат експерименту, питаєте? Та відомо який – проблеми фахової передвищої освіти – то ж не формат для інтернет ресурсів фахової передвищої освіти. Бо не для того ті ресурси створювалися, щоб сприяти вирішенню реальних проблем. Бо їх задача не проблеми висвітлювати, а пісеньку про «всьо харашо, прєкрасная маркіза» співати.
Ну та Бог з нами, тими чиновницькими інтернет-ресурсами. Освітянському загалу що робити? Та сказано ж що: не будьте рабами, будьте особистостями, не дозволяйте нікчемам ганьбити, зневажати, принижувати і знецінювати шляхетне звання, шляхетне покликання вчителя.
А ще – гуртуйтеся, єднайтеся і пам’ятайте, що ви у своїй освітянській хаті, а всі ці «вищестоящі» начальники – так то ж у тій хаті лише найнята обслуга.
Утім, можете й надалі з дулею в кишені бути тихіше води, нижче трави. От тільки, шановні, не ремствуйте на те, що тією тихою водою всі, кому не ліньки, брудні чоботи миють, а потім тими чоботами низеньку траву топчуть.
Автор: Андрій Карбівничий, викладач фізики й астрономії Самарського металургійного коледжу Українського державного університету науки і технологій.
