Батьки та вчителі добровільно взяли на себе обов’язки, які повинна була виконувати держава в особі МОН
Що робити вчителям і батькам? Нічого не робити!
Інформує Oсвіта.ua.
«Чому я ходжу до школи? Бо там є перерви», –
відповідь, яка найчастіше зустрічається
у неформальних бесідах з вчителями та учнями.
Якось довелось побувати на благодійному заході, який відбувався в селі Джурин Джуринської територіальної громади на Вінниччині. Приємно вразила кількість малечі, присутньої в залі.
І поки тривав концерт, з голови не йшла лише одна думка: «Що потрібно зробити, щоб усі ці діти в майбутньому не залишили громаду, щоб здобували знання в місцевих навчальних закладах, щоб знання ці були якісні та доступні, бо, на превеликий жаль, держава нічого для цього не робить, а, скоріше, навпаки. І реальний стан системи освіти в Україні чітко про це свідчить».
Коли на посаду міністра освіти та науки призначили Оксена Лісового, я прочитала його перший виступ і надрукувала в соціальній мережі Фейсбук публікацію про своє враження. Вона закінчувалась побажанням, щоб плани цього пана ніколи не здійснились, бо нашій освіті, знищення якої, на мою думку, успішно розпочала міністерка освітянської галузі уряду Гройсмана пані Гриневич, прийде остаточний гаплик.
Що тут почалось! І яке я маю право це писати! І я не компетентна! І він чудова людина! І підійме нашу освіту на новий рівень! І які гарні плани у нового міністра! І у нас буде, як в Америці.
Подібне я вже чула за часів очільниці Міністерства охорони здоров’я Супрун з уряду того ж самого Гройсмана. Зазвичай така точка зору у тих, хто в тій Америці ніколи не був і нічого не знає ні про тамтешню освіту, ні про тамтешню медицину.
До речі, жодного коментаря, який би підтримав мою точку зору, я так і не дочекалась. А далі стало цікаво спостерігати, як змінювалось бачення людей.
Спочатку заворушились батьки, помітивши, що проблем стало в рази більше, а знань та можливості їх отримати – в рази менше. І освіті таки гаплик.
Тому ті, хто це зрозумів і має можливості, шукають навчальні заклади за кордоном або переводять дітей до приватних, які більш-менш самостійні, бо ж мають свою систему фінансування, незалежну від державної.
Пізніше підключились вчителі. Правду кажучи, вони одразу зрозуміли, що освіті гаплик. Проте голосно про це сказати заважало побоювання, що їх, як і завжди, зроблять крайніми та винними, бо «не хочуть йти в ногу з часом і модернізуватись».
Але вчителі, нарешті, теж не витримали і підтримали батьків. Тому на різних платформах соцмереж з’явились публікації, де вони висловлювали не лише обурення абсурдністю нових програм і вимог, а й занепокоєння тим, що українських дітей обмежують в можливості отримати якісну безкоштовну повну середню освіту.
Аж ось, насилу, роздуплилась влада на місцях і почала відкрито визнавати, що освіті гаплик. А також державним школам, ліцеям та гімназіям, бо той «вінегрет», що наколотило Міносвіти разом з міністром, у людини зі здоровим глуздом, викликає лише щире здивування та відвертий супротив. І окремі можновладці, як не дивно, вже на загал це стверджують.
Те, що батьки, вчителі і навіть місцеві урядовці мають рацію, свідчать результати міжнародного дослідження якості освіти PISA–2022, яке представили МОН та Український центр оцінювання якості освіти за підтримки Дитячого фонду ООН UNICEF Ukraine. І це, не рахуючи «освітні втрати», про які періодично повідомляють чиновники від освіти.
Пан міністр назвав ті результати «невтішними, але цілком передбачуваними», звинувативши в тому і ковід, і неготовність системи освіти до пандемії, і повномасштабну війну, і онлайн навчання, і стрес.
Безумовно, все це негативно вплинуло на учнівські знання. Але чому ніхто з МОНівців, включно з паном міністром, навіть не подумали до тих чинників додати зміни в системі освіти загалом і в навчальних програмах зокрема?
Чому не взяли до уваги на своїх сторінках та в окремих публікаціях у соцмережах суцільний негатив освітян, батьків, навіть депутатів?
Чому, по суті, зняли з себе відповідальність за плачевні результати, звинувативши всіх і вся, окрім себе, любимих?
А те, що учні перших класів київських шкіл не розуміють в середньому 40% від почутого української мовою на уроках, пояснили спілкуванням в сім’ях російською.
Тож єдина освітня установа, яка співає осанну сама собі та сама собою задоволена – це Міносвіти на чолі з міністром Оксеном Лісовим. Проблема лише в тому, що задоволення отримують вони, а страждають вчителі, батьки та місцеві органи самоврядування. І, головне – наші діти, наше майбутнє, наш єдиний скарб, який ми так не бережемо і до якого так байдуже ставимось.
… Пам’ятаєте, як вихваляли міністра, коли він обіцяв зменшити перелік навчальних предметів. Однак люди навіть не уявляли, що це можна зробити, об’єднавши кілька предметів в один під гарним словом «інтегрований», як от чсторію України з всесвітньою історією. І байдуже, що вся наукова спільнота проти. Рішення Міносвіти – наше фсьо.
А табель досягнень, який має… 7 сторінок. Лише уявіть, як той табель заповнюється, якщо в класі 30 учнів! Це ж не лише важка праця! Це ще чистої води профанація, бо коли навантаження на класного керівника величезне, складати «твори» про кожного учня просто неможливо.
Про нову систему оцінювання годі й казати! І проблема не в тому, що в ній важко розібратись, а в тому, що ніхто не може збагнути, навіщо те все потрібно, яка його мета і яку принесе користь учням, їхнім батькам та й усьому процесу навчання. Хіба що автори цього «шедевру» отримали непогану премію, бо, «якщо зірки запалюють – значить, це комусь потрібно».
Не буду описувати всі новації, які ледь не щодня приходять в «мудрі» голови МОНівчан. Принаймні, переглядаючи новини цієї установи, я постійно натрапляю на якісь додаткові консультації, правки, доповнення, зміни, оновлення, вдосконалення, додатки, що аж дуже нагадує броунівський рух.
І не встигли вчителі та учні розібратись в цьому хаосі розпоряджень та наказів, як одразу ж з’являються нові, які деколи суперечать або відміняють попередні.
Проте, вважаю, що практично усі нововведення Міносвіти абсолютно не опрацьовані та необдумані, часто абсурдні, не доведені до логічного кінця навіть на папері, в рази ускладнюють процес навчання, знищують бажання вчитись, а, головне, наносять непоправну шкоду здоров’ю як дитини, так і вчителя, не говорячи вже про нервову систему батьків і низький рівень знань.
І хто в цьому винен? Думаю, як не дивно, шановні батьки, разом з вчителями.
Візьмемо за приклад Нову українську школу НУШ, про яку я ще ні разу не почула
жодного позитивного відгуку.
Не було підручників – не працюйте по НУШ! Так вони ж їх роздруковували, ксерили, скидали на телефони і планшети! А скільки власних коштів та сил вклали в обладнання тієї НУШ?! А вчительські курси, без яких педагог не має права працювати, бо де ж він сам зможе оволодіти цією галіматьєю. У підсумку, батьки та вчителі добровільно взяли на себе обов’язки, які повинна була виконувати держава в особі МОН. Навіщо?!
Коли ввели НУШ, я цікавилась наявністю підручників. Те, що побачила в 5 класі одного з навчальних закладів, не виходить з голови понині. На партах були старі підручники, нові підручники (у кого є), роздруківка нового підручника, яка важила приблизно стільки, скільки один том Української енциклопедії, планшет і телефон, на які скинутий цей підручник. А одна малявочка, яку з-за парти ледь видно, сказала, що дуже вдячна, бо може скидати підручник на планшет. У неї болить спинка і вона не здатна носити таку важку роздруківку.
Про знищення зору ми тут промовчимо. І про те, що з першого класу наймаються репетитори, і жодне домашнє завдання в молодших класах дитина не в змозі виконати без допомоги батьків, теж.
МОН, побачивши, що всіх все влаштовує, офіційно порекомендувало скидати підручники на телефони та планшети. І плювати на санітарні норми і матеріальні проблеми.
Визнайте, не всяка родина, маючи кількох школярів, могла придбати планшет чи ноутбук кожному, тому діти «сиділи» в телефонах ледь не цілодобово. А черги до дитячих окулістів збільшились у рази. То хто поверне тим учням втрачене здоров’я і хто відшкодує батькам кошти, які йдуть на репетиторів?
Що ж робити у такій ситуації? Думаю, нічого не робити. Не звалювати на себе зобов’язання держави і виконання недолугих наказів, законів, розпоряджень. Просто проігнорувати, чи написати в МОН, щось на кшталт заяви про аргументовану відмову, наприклад, заповнювати табель успішності з семи сторінок, надавати освітні послуги при відсутності підручників та необхідних умов, недоцільність окремих змін у навчальних програмах.
Краще, якби таку заяву написали батьки.
На превеликий жаль, маю підозру, що це лише мої фантазії.
А те, що з кожним роком все більше дітей залишають Україну, щоб навчатись за кордоном, бо в приватних дорого, а в державних (комунальних) немає сенсу – не моя фантазія, а реальність.
І реально йдуть з роботи вчителі. Наприклад, в Києві напередодні цього навчального року понад тисяча вчительських вакансій. Але ніхто з Міносвіти не поспішає їм на заміну. Як підсумок, маємо конкретний недобір викладачів по всій країні. І перспектива досить таки невтішна.
Повірте, причина тут не лише у війні та малих зарплатах. Чому на це не звертають увагу прем’єр-міністр, Кабмін, Верховна Рада – мені не зрозуміло.
Так само не зрозуміють, повернувшись з війни, наші захисники, якщо їхні діти виїхали за кордон, бо в навчальних закладах рідної Україні вони не отримують знання, а лише втрачають своє здоров’я.
На сьогодні, система державної середньої освіти в Україні нагадує потяг, який на повній швидкості несеться у прірву разом з вчителями, школярами та їхніми батьками.
Правда, МОН у той «потяг» завбачливо не сіло.
Автор: Інна Фрідкіна, учителька англійської мови, журналістка.
