Реальність в освіті треба відображати адекватно, системно і без прикрас
Шлях через пошук винних і звинувачення реформ чи реформістів блокує конструктивну комунікацію.
Інформує Oсвіта.ua.
Криза в освіті є. Шлях через пошук винних і звинувачення реформ чи реформістів – не продуктивний.
Теза про те, що суспільства добробуту є такими, бо мають добру освіту, – спрощує реальність, бо ці суспільства мають створені суспільством ресурси, які можуть вкладати в освіту.
Кореляція дійсно існує між освітою і добробутом, але причинно-наслідкові зв’язки складніші.
Причини кризи не в продукуванні нових понять (системні зміни чи суб’єктність – це потрібні поняття) і не в бажанні змінити стосунки в освіті, здолати радянщину, перебудувати освіту тоталітарної держави в освіту демократичної.
Є багато зваб у тому, щоб вказати на проблеми і звинуватити реформаторів. Але це шлях до розбрату, який підігріває емоції і дає можливість краще зманіпулювати, а також блокує конструктивну комунікацію. Не буде відповіді по суті питань, а тільки реакція на «наїзди».
А от реальність відображати адекватно і без прикрас, і системно (тобто враховувати і непрямі наслідки рішень, а не лише цільові показники), з опорою на кількісний аналіз – це правильний підхід.
Кількість шкіл зменшується (і буде – через демографічну і економічну кризу, а не через реформаторів).
Зменшення прав громад визначати, які мати школи, – це зменшення демократії (а саме за демократичний шлях розвитку проти тоталітарного іде війна).
Централізація рішень – це характерна для тоталітарної держави тенденція, які б цьому не проголошувалися причини – тимчасові, зумовлені війною.
Зменшення доступності освіти – це згортання демократії, а зменшення онлайн можливостей для дітей мігрантів – примус до неповернення.
Якими б причинами це не пояснювалося, наслідки будуть саме такими.
У багатьох рішеннях, які приймаються, опора саме на поверховий аналіз з низькою методологічною грамотністю (і математичною, на жаль).
Сформована недовіра до вітчизняних науковців і несистемне розуміння досвіду держав добробуту.
Мавпування окремих «кращих практик» без врахування проблем процесів «перенесення».
Чи є недоліки в реформуванні? Безумовно, є. Не помиляється лише той, хто нічого не робить.
Чи знаю я, що треба робити в кожному прийнятті управлінського рішення? Звісно, ні.
Але я точно знаю, що сприймання критики є необхідною умовою кращого врахування інтересів тих людей, доля яких залежить від ухвалених рішень.
Якою б «несправедливою» і болючою не була критика (ми ж намагалися робити на краще), треба з неї брати конструктив. І ліквідувати розрив між реаліями і публічним представленням проблем, намірів, наслідків.
Не треба розповідати лише про «морковки» від реформ і про те, які класні рішення і субвенції, які ми молодці.
Така чесна самокритика може привести до відставки? Так, може. Але публічний дискурс треба просувати в бік того, щоб дивитися в очі реальності.
Автор: Любов Найдьонова, доктор психологічних наук, член-кореспондент НАПН України, заступник директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України.
