Нам не боротьба з реальним шкільним булінгом потрібна, нам сенсацію подавай
У булінгу кого б то не було проти вчителя, завжди винуватий хто…, правильно – учитель.
Інформує Oсвіта.ua.
Можна скільки завгодно виспівувати про над важливість тієї ролі, яку відіграє вчитель у житті суспільства. Можна скільки завгодно співати про «вчителько моя, зоре світова…».
Але ганебна правда життя полягає в тому, що освітня та навколоосвітня система України збудована таким чином, що в ній учитель є тією ганчіркою, об яку якщо і не витирають ноги всі кому не ліньки, то за бажання ці брудні ноги гарантовано безкарно можуть витерти.
Скажімо, чи не витиранням ніг об людську гідність вчителя є вимога виконання сотень, якщо не тисяч тих нікчемних циркулярів, якими чинуші всіх рангів і мастей постійно завалюють освітній простір?
Чи не витиранням ніг об професійну і людську гідність вчителя є ті кілотонни і терабайти звітної макулатури, яка не має жодного відношення до навчально-виховного процесу і яка на догоду нікчемним примхам вищого начальства постійно продукується руками, мізками і нервами затурканого та заляканого вчителя.
А чи не витиранням ніг об тіло і душу вчителя є той ганебний, мерзенний факт, що будь-хто, з будь-якого приводу і без приводу, залізобетонно безкарно, може надіслати «сигнал»: хочеш – на увесь інтернет простір, а хочеш – «куди треба». А тих приводів тисячі, мільйони: хочеш – задля забави; хочеш – по приколу; хочеш – задля підняття власної значимості; хочеш – задля дріб’язкової помсти; хочеш – задля шантажу; хочеш – з перепою, а хочеш – задля вгамування своєї хворої уяви.
Ну а не ту оцінку вчитель поставив чи, не дай боже, слово не те ляпнув, так то ж і на кримінальну відповідальність може потягнути.
І ясна ж річ, кожен «сигнал» потребує відповідної реакції та відповідних оргвисновків.
І от стоїть той нещасний, затурканий, з голови до п’ят обпльований учитель на «килимі» у начальства і винувато безуспішно намагається пояснити, що він не жираф. А як тут поясниш, проти «сигналу» ж не попреш.
Або, наприклад, топ тема сьогодення – булінг, що в перекладі на нормальну мову означає – навмисне цькування одним індивідуумом іншого індивідуума, яке відбувається в присутності спостерігачів, які так чи інакше потакають тому, хто цькує.
І от уже інтернет канали, преса, телебачення та сарафанне радію на всі лади: булінг, булінг, булінг … Хто такий булінг? Хто кому булінг? Та відомо хто, відомо кому – кляті вчителі учнів булінгують.
Люди добрі, схаменіться. Який булінг, яке навмисне цькування вчителем учня? Та в реаліях сучасної української школи максимум, на що здатний учитель, так це на те, щоб, будучи спровокованим, прямо скажемо, не завжди пухнастими діточками, з пересердя якусь дурню ляпнути.
Бо навіть у відповідь на реальний булінг, на реальне цькування, на реальне приниження вчителя чи то учнями, чи то батьками, чи то начальством, чи ким завгодно, учитель не може відповісти реальним булінгом. Не може бодай тому, що в системі вчитель – учні, вчитель – батьки, вчитель – начальство нема тих спостерігачів, які б потакали булінгу вчителя проти учнів, батьків чи начальства. А от навпаки – скільки завгодно.
Та нам же не боротьба з реальним шкільним булінгом потрібна, нам же сенсацію подавай. І от вже на всіх телеканалах на всіх інтернет ресурсах, заляканий, переляканий, принижений учитель кається в тому, що, розбороняючи забіяк, посмів їх що називається за шкірку взяти та підвищеним тоном моралі читати.
І після цього ви хочете, щоб реального підліткового булінгу стало менше? Ви серйозно? Та той нещасний учитель, як, власне, і всі інші, сто разів подумають, чи вартує їм не те що забіяк розбороняти чи в булінг розбірки підлітків втручатися, а на гарматний постріл до них наближатися.
А що в країні реальний підлітковий булінг процвітає, так в тому ж вина вчителя якщо і є, то найменша серед усіх. І якщо вже говорити про реальні причини зростання підліткового булінгу, то одна з головних полягає в тому, що ті підлітки з першого до одинадцятого класу живуть в атмосфері реального булінгу.
Бо треба не мати ні крихти совісті, ні крихти мізків, щоб не бачити і не розуміти факту того, що в системі освіти, тим реальним, не з пальця висмоктаним і не хворою уявою намальованим булінгом, є булінг учнів проти вчителя, булінг батьків проти вчителя, булінг адміністрації навчального закладу проти вчителя, булінг всієї вертикалі освітніх і навколо освітніх начальників проти вчителя.
І навіть ті пенсіонери, не пенсіонери чи просто зіваки, яким пустощі дітей заважають чи то телевізор дивитися, чи то в доміно грати, чи то винце потягувати, успішно булінгують проти вчителя.
І той реальний булінг, те реальне цькування, те реальне приниження вчителя ким завгодно і скільки завгодно, відбувається залізобетонно безкарно. Бо за тридцять три роки вітчизняної освіти, не було жодного випадку щоб бодай хтось реально відповів за нахабне, безпідставне, цинічне приниження вчителя?
Більше того, в усіх без винятку випадках, у булінгу кого б то не було проти вчителя, завжди винуватий хто …, правильно – учитель. Воно ж бо й логічно, пограбований сам винуватий у тому, що його пограбували, зґвалтована – сама винна, що її зґвалтували, вбитий бандитом – сам винний, що його вбили.
Український учитель перебуває не лише під постійним гнітом морального та психологічного булінгу, а й булінгу економічного. Бо як інакше назвати ту заробітну плату вчителя, яка менша за наявний прожитковий мінімум.
І це при тому, що заробітна плата вчителя, то ж менше 10% від тих загальних фінансових витрат, які так чи інакше йдуть на обслуговування системи освіти. І це при тому, що в системі освіти саме ці мізерні менше 10% – то ж те єдине, на чому вся ця освіта тримається. Бо подобається комусь чи не подобається, а фактом є те, що будь-яка система освіти не має жодного сенсу без базових складових цієї системи – вчителя і учня.
І як же муляють ці менше 10% чинушам всіх рангів і мастей. Бо, патякаючи про якусь гіпотетичну економію коштів, ці кошти економлять не шляхом підвищення ефективності використання енергоресурсів, не за рахунок тієї макулатури, яку називають підручниками і яку багатомільйонними тиражами щорічно видають та перевидають, не на мільйонах годин тієї безсенсовій електронно-паперовій метушні, яка не має жодного стосунку до реального навчального процесу, не на мільйонах урочних, позаурочних та ще бозна-яких показушно-нікчемних заходів і не на сотнях тисяч тих, хто, присмоктавшись до загальнодержавного освітнього пирога, нічого путнього, окрім хаосу та очевидної шкоди для системи освіти, не приносили, не приносять і ніколи не принесуть.
На чому «економлять», питаєте? Та звісно ж на чому – на вчителі. Бо хто ж такий той вчитель, щоб до нього по-людськи ставитися?
І як не гірко, як не боляче про це говорити, а маємо визнати, що по заслузі тому вчителю. Бо замість того щоб бути самодостатньою, поважаючою себе і оточуючих особистістю, єдина функція і єдиний обов’язок якої – навчати і навчатися, той заляканий, затурканий, принижений всім і вся вчитель навчився хіба що покірно виконувати нікчемні забаганки вищого начальства.
Бо якби той учитель мав людську та професійну гідність, то чи дозволила б та гідність витирати об себе ноги всім, кому не ліньки?
Я вже мовчу про рівень тієї професійної «солідарності», яка б дозволила говорити про наявність бодай якоїсь об’єднаної спільноти, що має спільні інтереси та спільну готовність відстоювати ці інтереси.
Бо максимум, на що вистачає тієї солідарності, так це на кухонно-педрадівське ремствування з приводу низьких зарплат та засилля паперової звітності. Ну а там колега критичну статтю опублікував, чи, не дай боже, підручник написав, то освітянська солідарність проявляється хіба що в тому, щоб, тримаючи дулю в кишені, з’єхидничати: ну ти ж подумай, цицерон, фарадей недоколиханий знайшовся. Поза очі, звісно ж.
Утім, з кущів інтернету оте нікчемно-хамське «сам дурак» можна і публічно продемонструвати.
Автор: Андрій Карбівничий, викладач фізики-астрономії Самарського (Новомосковського) металургійного коледжу Українського державного університету науки і технологій.
