“Нічого школа не навчить”. Данило Яневський – про об’єднання історії України із всесвітньою, закриття МОН та про істориків, яким варто довіряти
Цими вихідними, 5–6 жовтня, в Києві відбудеться фестиваль “Освіта Дивосвіту 2024”, який уже назвали наймасштабнішою в Україні подією для батьків, майбутніх учнів та самих освітян. Форум збере на одному майданчику кілька десятків спікерів із різних сфер – неформальної освіти, історії, психології, філософії тощо.
Серед учасників заходу – доктор історичних наук і заслужений журналіст України Данило Яневський. OBOZ.UA вдалося взяти бліцінтерв’ю у Яневського на тему освіти та викладання історії в школах. Чому ідея МОН об’єднати історію України та всесвітню історію в один предмет провальна і не має нічого спільного з реальністю? Кому з сучасних істориків він довіряє найбільше? Якої хибної думки дотримуються українські батьки, відправляючи своїх дітей до школи? Про це та інше – далі.
– Даниле Борисовичу, вже третій місяць в Україні тривають дискусії через ідею МОН об’єднати всесвітню історію та історію України. Педагоги і батьки збирають підписи “проти”. Освітяни переконані, що таке обʼєднання негативно впливатиме на свідомість школярів, мовляв, вони ще не сформовані як особистості і не можуть належним чином аналізувати та проводити історичні паралелі у світі. Що з цього приводу думаєте ви?
– Як би це делікатно сказати… Однією з умов нашого виживання як народу є закриття Міністерства освіти і науки як такого. Ну просто закрити, припинити. Це як об’єднання коня і трепетної лані (за мотивами вірша Олександра Пушкіна “Полтава”. – Ред.). Воно не їздить, не розмножується та огидне на вигляд. Хоча в нас і не таке об’єднували.
Дивіться, 450 депутатів Верховної Ради 12-го скликання, 373 комуністи. Голосами комуністів проголошується незалежність України. Після чого Верховна Рада, тобто ті самі комуністи, забороняють комуністичну партію. Хоча в нас на кожному кроці мають висіти портрети батьків незалежності – членів компартії України, їхніх керівників.
У вас не виникає дисонанс у голові, що незалежність України проголосили не члени ОУН чи Української військової організації, а саме Комуністична партія України? Вона є фундатором, засновником цієї держави. Була в 1917 році, була в 1991 році. І що тут МОН? З цим треба розібратися, з простими речами. Про які Іван Степанович Плющ так і не отримав відповіді за життя: хто ми і куди йдемо? А він був мудрою людиною.
– Які ви бачите проблеми викладання історії України в школах? Що, на вашу думку, варто робити, як зацікавлювати дітей знати і вивчати своє минуле?
– Сам факт викладання того, що ви називаєте історію України в школах, є фактом руйнації цього народу. Тому що ці курси написані абсолютно з умоглядних позицій.
Чи можна написати історію України? Відповідь – ні. Це якщо в тому сенсі, в якому ви питаєте. Тому що історія України почалася в другій половині дня 24 серпня 1991 року. А до цієї дати в нас була історія Української Радянської Соціалістичної Республіки, причому ця українсько-радянська Соціалістична Республіка 1917 року – вона одна, 1920 року – інша.
До 1917 року вона проіснувала від 3 серпня 1917 року до листопада 1917 року, в межах п’яти губерній. Коли тимчасовий уряд видав вікопомну тимчасову інструкцію тимчасового уряду генеральному секретаріату в Україні. А до цього її, вибачте, також не було. Тому що це була історія дев’яти південно-західних губерній Російської імперії і, відповідно, Галичини і Буковини – коронних країв у складі Австро-Угорщини.
І до цього в нас не було історії України. Ми мали історію Речі Посполитої. І до цього в нас не було спільної історії, тому що в нас була історія перебування частини сучасних українських земель у складі Великого Князівства Литовського 500 років. А частина в складі Польщі. І до цього не було історії України, ну від слова зовсім. Чому? Тому що значна частина цієї території, Київ і трохи нижче – південь, це Улус Джучі так званий, тобто старшого сина Чингіза, який належав Батию.
Яка Україна? Ми можемо написати історію земель – це одне питання. А їх 70 окремих етнокультурних територій. Але це не до мене, а до покійного академіка Петра Тимофійовича Тронька. Або історію етносу українського. Але тоді виникає питання: скільки є українських етносів і коли українці дізналися, що вони українці? Ми знаємо відповідь на це питання. 1926 рік – перший радянський перепис населення. Олімпій Квіткін, який цим керував, вписав замість “малороса” термін “українці”. Значить, ми що, від 1926 року маємо писати? На це питання треба відповісти.
– Порадьте, будь ласка, які посібники з історії варто читати, щоб отримати максимально чесну та об’єктивну інформацію про минуле України? Адже відомо, що часто під час написання тих же підручників спрацьовує суб’єктивний фактор. Умовно: топ-3 найкращих навчальних матеріалів, на думку Данила Яневського.
– Ті, які дослідники пишуть серіями. Дослідник так не може: одну книжку написав – і все. Ні, серіями пишуть. Ті, що є сьогодні: Сергій Плохій – безумовно, Петро Королюк – професор Острозької академії, Олексій Мустафін. Але в нього історична освіта фахова, але він не дослідник, він популяризатор скоріше. Але він добрий популяризатор. Марк Солонін, якщо це початок Першої світової війни, він не про Україну, але… Тамара Вронська і Олена Стяжкіна. Це фундаментальні люди, такі “томяри” – пишуть (показує), зуби можуть відвалитися це все читати. Але як вони це все пишуть… Я просто не розумію цих титанічних зусиль. Дуже добрі книжки виходять у видавництві “Дух і літера” Леоніда Фінберга і Костянтина Сігова. На це треба звертати увагу, якщо ви просвітлюєтесь.
– З якого віку варто вивчати історію, на вашу думку? Зокрема, у школах викладати цей предмет починають з 5 класу.
– Коли карта лягає. От коли тобі цікаво, тоді і треба починати вчити історію. Батьки мають відповідати за це. Але проблема в тому, що батьки самі мало що знають і покладають надію на школу. Що школа навчить. Але нічого школа не навчить. У театр ходити, наприклад.
От простий приклад: як навчитися українства? У хорошому сенсі цього слова. Відірвати дупу від дивана, піти в театр Лесі Українки на виставу “Острів скарбів”. Здавалося б, де Україна, а де Роберт Льюїс Стівенсон. А треба піти туди, щоб це подивитись. Овва, невже так можливо? Хто це має робити, школа? Ні, батьки.
