Хороші знання стають надбанням дітей забезпечених батьків
Я розумію, що знайти вмотивованих вчителів в державних школах на 12 тисяч на місяць буде вкрай важко.
Кілька днів у мене з голови не йдуть думки щодо зарплат в освіті.
З одного боку, я прочитав, що згідно з дослідженням Мінекономіки, середньомісячна зарплатня в освітній сфері є найнижчою в українській економіці серед усіх видів діяльності – 12649 гривень (середня ж по економіці – 18903 грн).
При чому ми, як дорослі люди, розуміємо, що середній показник зазвичай підмасковує справжню катастрофічність ситуації. Медіана була б куди доречнішою.
Бо варто погуглити тарифні сітки і зарплатню молодого вчителя – волосся взагалі стає дибки.
У цьому плані у нас дивне суспільство.
Воно ніби й усвідомлює, що за такі гроші не те що няню на день не винаймеш, щоб приглядати за «квітами життя». Доставщик піци чи касирка в магазині ніц за такі гроші робити не будуть.
Батьки ж очікують, що вчителі мусять за такі гроші бути вмотивованими вчити дитину, наглядати за нею, саморозвиватися, здавати тонни папірців про плани і перспективи та не імітувати роботу.
«Знали, куди йшли працювати», – приблизно така реакція, на мою думку, панує у громадян (щодо науковців теж, до речі).
У той же час при такому відвертому розвалі загальнодержавної шкільної освіти розгортається ринок репетиторства, де ставки вже ринкові, а освіта – справжня, а не імітована, «галопом по Європах».
І хороші знання стають надбанням дітей забезпечених батьків.
(Звісно, є рідкісні виключення у вигляді залишків державних фізмат ліцеїв, але вони лише підкреслюють правило).
З іншого боку, я дізнався, скільки коштує вартість навчання в одному з найкращих приватних природничих ліцеїв Києва.
Та й взагалі в приватних школах, де не просто беруть гроші, аби батьки були задоволені, а сумлінно вчать дітей.
Це десятки тисяч гривень на місяць.
І це лиш підсилило мою бентегу, бо це навіть не наслідок, а просто ознака байдужості профільних інституцій до виправлення ситуації в державному секторі відповідальності (назвімо це так).
Чому мене це чіпає?
Я б тільки за науку мав непокоїтися.
Та все просто – син росте. За 2 роки нам іти до школи.
І я розумію, що знайти вмотивованих вчителів в державних школах на 12 тисяч на місяць буде вкрай важко.
Плюс класи по 35–40 дітей у три зміни.
І чогось мене напружує, що в освіті багато розмов і яскравих презентацій, багато гасел, що «учитель у центрі чогось там [підставити, чого саме]», але елементарно не визнається факт, що не може спец вчити дитину за такі гроші.
Бо не може вижити.
Все це пахне ситуацією, що можливості в житті отримуватимуть лиш діти забезпечених батьків.
Всі решта – аби вміли читати і писати, щоб ставити хрестик в бюлетені.
Може, я драматизую, та це мене непокоїть.
Я ж просто тато, який хоче, щоб дитина знала умовну математику.
Ба більше, я хочу, щоб коло синового спілкування було рівномірно освіченим, і рівень освіченості не сильно залежав від району проживання або статків батьків.
Мабуть, я багато хочу.
До речі, війна тут ні до чого.
У тому сенсі, що ситуація виникла не три роки тому, а раніше. Нині просто апогей апофігею.
Плюс на підняття майже вдвічі окладів працівникам податкової служби кошти є.
П – пріоритети, чи як воно…
Автор: Антон Сененко, старший науковий співробітник Інституту фізики НАН України, кандидат фізико-математичних наук.
