Чи знає МОН, що якісне навчання – умотивована діяльність?
Чи розуміє МОН, що джерело мотиву – інтерес, тобто коли є інтерес – формується мотив – буде результат?
Зовсім не обов’язково брати участь у РІSА, щоб бачити, що наші учні не читають, а відсоток читаючих зменшується і щороку сповзатиме вниз.
Як не дивно, але подібне явище лише зараз вгледіло МОН.
Воно набирає обертів уже давно. У ньому є прояви як об’єктивної складової – технологічна революція, у якій домінує інформація на електронних носіях і яка за своїм характером, змістом, можливостями відрізняється від інформаційного потоку попередніх десятиліть, так і суб’єктивної, носіями якої є сім’я, соціальні групи, заклади освіти тощо.
Чи пропагує, заохочує, формує культуру читання сучасна українська сім’я? Чи прагне вона прищепити любов і повагу до слова, розвивати ціннісне ставлення до книги?
Якщо дитина перебуває в атмосфері, де книга є однією з складових комунікації, аналізу, відпочинку, професійного зростання, то вона не зможе вибудовувати власну життєву траєкторію без друкованого чи електронного слова.
Якщо дитину заохочуватимуть до пізнання слова, організовуватимуть систематичні сімейні вечори на зразок «колективного читання перед сном», обговорюватимуть прочитане, ділитимуться враженнями від прочитаного, шукатимуть аналогії у сучасному житті чи в минулому за текстами, то така дитина не буде байдужою до книги, вона зростатиме і формуватиметься як особистість.
Якщо дитині даруватимуть книги і вона даруватиме книги одноліткам на день народження, з нагоди інших свят, комунікуватиме за темою прочитаного в соціальних групах, поширюватиме власні враження від прочитаного, то я більш ніж переконаний, що елементарна культура читання і ставлення до нього у дитини сформується.
А що далі? А далі система позасімейного впливу, у якій важливе місце належить школі, оскільки до участі в позашкільних установах долучаються не всі діти.
Але чи може школа сформувати позитивне ставлення до читання, якщо до неї приходять діти з сімей, у яких нічого не робили для його розвитку?
Чи може школа прищепити любов до книги, якщо дитина не розуміє, про що йдеться в змісті, якщо навчальний матеріал непосильний для опрацювання, переказування, відтворення, запам’ятовування, …?
Декілька років тому, коли наш старший онук навчався у 5 класі, пізно ввечері зателефонував син і запитав, чи знаю автора підручника з історії. Так, я його знав, якийсь час ми комунікували, у моїй домашній бібліотеці навіть є його підручник.
Син попросив відшукати вказану сторінку, знайти фрагмент тексту, прочитати і пояснити, як це розуміти. Я не зміг(!) пояснити того набору слів, тієї довжелезної «ковбасної» конструкції, яку дорослий дядько пропонував 11-літнім дітям.
Двоє дорослих з кількома освітами, один з них – автор підручників, фахівець у сфері історичної дидактики, не справилися з текстом для 5 класу! І таке спостерігаємо не лише в шкільній історії.
Але ж ця книга, як і сотні інших, отримала гриф МОН, її розглядали, читали, аналізували експерти, дозвіл на друк надала навчально-методична комісія.
Чи знає МОН, що якісне навчання – умотивована діяльність? Чи розуміє МОН, що джерело мотиву – інтерес? Є інтерес – формується мотив – буде результат?
То якого результату чекає МОН у читанні, навчанні, праці педагогів? Захмарного, надуманого, фантазійного? Опустіться на грішну землю!..
Автор: Віктор Мисан, кандидат педагогічних наук, доцент, заслужений учитель України.
