“Церква відокремлена від держави, а школа – від церкви”: юридичне розʼяснення про священників, капеланів та уроки релігії у закладах освіти
На початку лютого цього року зʼявилася новина про шкільного капелана в одному з тернопільських закладів освіти. Вона спровокувала бурхливе обговорення теми долученості священників / церкви до освітнього процесу.
Частина батьків підтримала таке рішення. У коментарях наші читачі й читачки писали: “Я думаю, що бесіди спрямовані на вихованню чеснот, довіри та любові до ближнього […], а це потрібно кожному. Немає значення, якої конфесії й навіть атеїсту. Це дуже гарний жест з боку церкви”, або ж “Якщо священник розповідає не про свою конфесію, а про релігію вцілому, про людські цінності й чесноти, про добро і зло, то чому ні?”.
Натомість інші читачі й читачки нарікали на “пропаганду церкви” та порушення чинного законодавства. Дехто жартома поцікавився, “чи дала пожежна служба дозвіл на використання кадила”.
Теми присутності священнослужителів під час шкільних заходів, організацію уроків “Християнської етики”, освячення приміщень закладів освіти не нові. Втім, ми вирішили зʼясувати, що про це каже українське законодавство.
Тож у новому юридичному розʼясненні відповідаємо на такі питання:
- як школи організовують уроки “Християнської етики” чи “Релігієзнавства”, хто їх може викладати та чи обовʼязкові вони;
- чи може заклад освіти залучати до заходів священнослужителів;
- чи закріплено законодавчо поняття “шкільний капелан” та наші припущення, звідки міг зʼявитися термін.
Законодавство України цілком однозначне щодо присутності релігійних організації та священнослужителів у закладах освіти. Основна теза з цього питання закладена у Конституції України. Так, у частині 3 статті 35 йдеться: “Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова”.
У профільному освітньому законодавстві (у законі “Про освіту”) ця норма описана докладніше, виходячи з реалій: “Керівництву закладів освіти, педагогічним, науково-педагогічним і науковим працівникам, органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється залучати здобувачів освіти до участі в заходах, організованих релігійними організаціями (крім закладів освіти, визначених частиною другою цієї статті [про це докладніше далі – ред.]) чи політичними партіями (об’єднаннями), крім заходів, передбачених освітньою програмою” (частина 4 статті 31).
Аналогічно законодавство забороняє залучати до подібних заходів і педагогів: “Керівництву закладів освіти, органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється залучати працівників закладів освіти до участі в заходах, організованих релігійними організаціями (крім закладів освіти, визначених частиною другою цієї статті) чи політичними партіями (об’єднаннями)” (частина 5 статті 31 Закону України “Про освіту”.
Заборони щодо релігійних організацій продубльовані й у законі “Про повну загальну середню освіту”. Зокрема, у частині 2 статті 20 йдеться: “Засновникам та працівникам закладів освіти, органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється залучати учнів до участі в заходах, організованих не передбаченими законами воєнізованими формуваннями, а також політичними партіями, релігійними організаціями…”.
Ба більше, держава гарантує, що церква не втручатиметься в освітній процес: “Засадами державної політики у сфері освіти та принципами освітньої діяльності є … невтручання релігійних організацій в освітній процес” (абзац 29 частини 1 статті 6 Закону України “Про освіту”).
Також у Законі України “Про освіту” вказано: “Державні та комунальні заклади освіти відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер”.
Зазначимо, що всі ці норми закону не стосуються окремих приватних закладів освіти. Йдеться про виняток, який згадується у частинах 4 та 5 статті 31 Закону України “Про освіту”, а саме частина 2 статті 31: “Приватні заклади освіти, зокрема засновані релігійними організаціями, мають право визначати релігійну спрямованість власної освітньої діяльності”.
Попри те, що законодавство чітко вказує, що жодної релігійної складової у комунальній школі бути не може, спроби його обійти (а здебільшого просто порушити) стають все наполегливішими.
- Як школи України організовують уроки “Християнської етики” чи “Релігієзнавства”? Це обов’язковий предмет чи факультатив? Хто може вести такі уроки?
- Що робити батькам, які хочуть, аби їхня дитина вивчала в школі “Християнську етику” чи щось подібне? А що робити тим, які не хочуть, але на них тисне адміністрація школи?
Згідно з державними стандартами середньої освіти, кожен навчальний план містить додаткові години для вивчення предметів освітніх галузей, курси за вибором, проведення індивідуальних консультацій та групових занять (варіативна складова). Саме використовуючи ці години можна вивчати предмети духовно-морального спрямування. Або ж цей час може бути використаний на додаткове вивчення інших предметів (математики, мов і таке інше), підготовку до НМТ тощо.
Ці додаткові години заклад освіти “розподіляє самостійно, враховуючи особливості організації освітнього процесу та індивідуальні освітні потреби учнів, що відображається в освітній програмі закладу” (абзац 2 пункту 26 Державного стандарту базової середньої освіти).
Тобто розподіл додаткових годин – це справа закладу освіти. Водночас обовʼязково має бути врахована думка дітей. Учні / учениці та їхні законні представники (батьки, опікуни) можуть висловити свої побажання у письмових заявах.
Виходячи з наведених вище норм законодавства, Міністерство освіти і науки України щороку роз’яснює педагогам та управлінцям, як запроваджувати у закладі освіти курси духовно-морального спрямування: “Курси духовно-морального спрямування можуть вивчатись за рахунок варіативної складової у початковій школі, а також у 7 – 11 класах. Такі курси мають світоглядне, культурне та освітньо-виховне спрямування й не є вченням віри, не ставлять за мету залучення до певної конфесії, не включають релігійних обрядів … Зміст курсів духовно-морального спрямування не передбачає катехізацію, неприпустимим є нав’язування вчителькою/вчителем дітям власних поглядів у ставленні до тих чи інших Церков, примусу дітей до молитви під час уроків, відвідування церковних служб тощо.
Вивчення зазначених курсів в закладах загальної середньої освіти потребує письмової згоди батьків учня/учениці та за наявності підготовленого вчителя.
Відповідно до чинного законодавства України, викладати такі курси можуть особи, які мають педагогічну освіту та документ про проходження відповідної курсової підготовки“ (додаток 9 до Інструктивно-методичних рекомендацій щодо викладання навчальних предметів у закладах загальної середньої освіти у 2023/2024 навчальному році, Соціальна і здоровʼязбережувальна освітня галузь).
Отже, цей предмет не є обов’язковим. Учень може його відвідувати лише за заявою батьків, а викладати має педагог з відповідною підготовкою.
- У межах яких навчальних предметів школа має право залучати на уроки священнослужителів місцевих церков?
- Чи можуть заклади освіти залучати священників до шкільних заходів?
- Чи закріплено законодавчо поняття “шкільний капелан” та звідки капелани почали з’являтися в закладах освіти? У чому полягає їхня роль?
Почнемо з того, що все, що відбувається у закладі освіти – це освітній процес. Освітній процес не припиняється на перервах чи шкільних святах. Згідно із законом, “освітній процес – система науково-методичних і педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей” (пункт 16 частини 1 статті 1 Закону України “Про освіту”).
Педагоги зобов’язані “дотримуватися у своїй педагогічній діяльності інших принципів освітньої діяльності, визначених статтею 6 Закону України “Про освіту” (4 абзац частини 3 статті 22 Закону України “Про повну загальну середню освіту”). Вказана стаття 6 закріплює ці принципи, серед яких “невтручання релігійних організацій в освітній процес” (абзац 29 частини 1 статті 6 Закону України “Про освіту”).
Отже, законодавство не передбачає залучення священнослужителів до будь-яких заходів, які відбуваються у закладі освіти. Це стосується і “шкільних капеланів”. Освітнє законодавство не містить такого поняття як “шкільний капелан” і не дає йому підстав здійснювати свою діяльність у закладі освіти.
Є припущення, що “шкільні капелани” з’явилися за аналогією до військових капеланів. На початку минулого року було ухвалено закон, який легалізував діяльність останніх. Згідно із законом “Про Службу військового капеланства”, для ведення своєї діяльності військові капелани мають отримати мандат державного зразка, укласти контракт зі Збройними Силами України та підпорядковуються керівникам відповідних військових формувань. Законом визначено квоти для представників різних конфесій. Але ж ці норми закону чинні виключно для військових і ніяк не стосуються освіти.
Нагадуємо, що відповідальність за усіх осіб, які запрошені до спілкування з учнями та за зміст цього спілкування несе керівник закладу освіти: “Залучення будь-яких інших осіб до участі в освітньому процесі (проведення навчальних занять, лекцій, тренінгів, семінарів, майстер-класів, конкурсів, оцінювання результатів навчання тощо) здійснюється за рішенням керівника закладу освіти. Відповідальність за зміст таких заходів несе керівник закладу освіти” (частина 2 статті 19 Закону України “Про повну загальну середню освіту).
Роман Бондаренко, юрист ГО “БАТЬКИ SOS”, спеціально для “Нової української школи”
